Війна в Нагірному Карабасі триває, незважаючи на офіційний режим припинення вогню з обох сторін. Поки частина місцевих тікає, деякі батьки залишаються, щоб підтримувати своїх синів, які воюють на передовій. Здебільшого вони ховаються в підвалах, бо в будь-який момент може прогриміти авіаудар. Спеціально для Заборони репортери Еміль Філтенборг та Стефан Вайхерт написали, чому в підвалах все ще залишаються люди.
Окрім солдатів на вулицях Степанакерта майже нікого не залишилося. Багато будівель навколо столиці зруйновано. Де-не-де від вибухів повилітали вікна. Магазини стоять порожні відтоді, як власники втекли після обстрілу 27 вересня. Під вивіскою «Pepsi: «Живи зараз» лежать запліснявілі кавуни та червоний перець, пофасовані для продажу. Але продавця немає. Фрукти й овочі лишаються гнити на сонці.
Степанакерт — столиця Нагірного Карабаху, невизнаної республіки, яка повністю контролюється Вірменію. Наприкінці вересня 2020 року тут розпочалася справжня війна між Азербайджаном та Вірменією. Обидві країни вважають цю територію своєю, хоча юридично Нагірний Карабах належить Азербайджану.
Цей складний етнічний конфлікт має давню історію. Вірменія та Азербайджан воювали за Карабах ще на початку XX століття, та потім, коли республіки увійшли до складу СРСР, конфлікт припинився. Більшовики вирішили, що Нагірний Карабах стане автономною частиною Азербайджанської РСР, хоча там жили переважно вірмени. Коли Радянський Союз розвалився, азербайджанців у Карабаху взагалі майже не залишилось.
На референдумі 1991 року мешканці проголосили незалежність Карабаху. Азербайджан та світ не визнали ці результати. Війна між Азербайджаном та «армією» Карабаху, хоча насправді йдеться про регулярну вірменську армію, тривала три роки. Вона стала одним із найжорстокіших конфліктів на пострадянському просторі. Зараз Карабах називає себе незалежною державою, але фактично він повністю контролюється Вірменією — тут стоять її війська та ходить вірменська валюта. І хоча конфлікт вже більш ніж 25 років вважається замороженим, спокійно в Нагірному Карабаху не буває майже ніколи.
Важко знайти їжу
Зараз, під час активних бойових дій, більшість місцевих втекли зі Степанакерта. Лишаються деякі батьки солдатів із передової. Більшість ховаються в підвалах, щодня виходячи лише на кілька годин, коли обстріли припиняються. «Звісно, це небезпечно, але я залишаюся тут, бо моєму синові є за що боротися», — каже 64-річна Севік Газарян, яка варить квасолю неподалік від свого підвалу.
Вона живе там із початку цієї війни разом із десятьма іншими людьми. На підлозі спати холодно, тож дехто почав хворіти. Жінка не впевнена, що підвал витримає удар бомби. Але це краще, ніж нічого, є хоч якийсь захист. До війни, каже, життя було гарним, а зараз навіть важко знайти їжу.
«Це наш дім. Це наша земля, і ми залишимося тут, поки наші сини знають, що ми тут, вони захищатимуть нас, — каже жінка. — Вони просять нас тікати і шукати безпечне місце, але ми маємо бути тут. Якщо ми підемо, вони, можливо, не зможуть боротися».
Коли Газарян питають, чи може бути мир, вона каже, що мир буде, але після перемоги. Звісно, йдеться про перемогу вірменів. Золотої середини, якогось компромісу, до якого зараз намагаються схилити Вірменію й Азербайджан, для Севік не існує. Вона впевнена — якщо Азербайджан переможе у війні, вірмен у Карабаху не залишиться, бо їм «влаштують етнічні чистки» на кшталт геноциду вірмен на початку XX століття, який здійснювала Османська імперія. На користь своєї версії Севік каже, що спадкоємиця Османської імперії Туреччина підтримує азербайджанців у цій війні як політично, так і військовою технікою.
Тривалий конфлікт
У сусідній будинок влучила бомба, всюди розбило вікна. Автомобілі розірвало на шматки, а двері взагалі знесло. На землі лежать розкидані мотузки, на яких ще недавно висіла випрана білизна. Ми входимо в квартиру, куди сім’ї з п’яти людей вдалося переїхати до вибуху. Іграшки розкидані підлогою, вкриті пилом. Один із членів родини розповідає, що мати з трьома малими дітьми поїхала до Єревана, а батько воює на фронті. Незважаючи на руїну у квартирі, цій родині, можна сказати, пощастило — під час обстрілів усі залишилися живими. А от літня жінка з квартири знизу загинула.
«Це гуманітарна катастрофа, — каже Арман Татоян, вірменський правозахисник, — Тут цілеспрямовано нападають на цивільне й мирне населення касетними бомбами та боєприпасами, боєголовками й ракетами. Міста і села потужно бомбардують».
Місцевим жителям важко пробачити ці напади Азербайджану. Вони звинувачують останній у нападі на цивільних, а азербайджанці — Арцах і Вірменію у таких самих злочинах в Азербайджані. Внаслідок нападу в азербайджанському місті Гянджа в суботу загинули щонайменше 13 мирних жителів, двоє з яких діти. Президент Азербайджану Ільхам Алієв пообіцяв «помститися» за це.
Церква забезпечує захист
55-річна Елла, яка не хоче називати своє прізвище, живе в підвалі собору Сурб Аствацамор Овану в Степанакерті з іншими. Вони сплять на лавках під землею від початку війни. Елла дедалі частіше хворіє — переважно через холод і повітря. В підвалі погана вентиляція.
«У мене двоє синів на війні. У всіх тут є сини на війні, — каже Елла. — Я не знаю, що буде. Все, чого я хочу — просто, щоб мої сини повернулися додому живими і здоровими».
Зараз усе, що може зробити Елла, — це чекати, каже вона, сидячи й перемовляючись із п’ятьма іншими жінками на лавці, яка вночі стає ліжком. Кожного, хто приходить із новинами, жінки зустрічають з острахом. Час від часу вони жартують і сміються, але потім почуваються винними за свій сміх — і повертаються до переживань за синів.
«Я народилася і прожила тут усе своє життя. Я не хочу йти в інше місце», — каже 58-річна Ірина, сидячи поруч з Еллою.
Ірина називає нинішню війну політичною. Каже, що відповідальність лежить на керівництві Туреччини, що підтримує Азербайджан. Ще вона вказує на те, що Росія й інші країни регіону можуть впливати на хід війни і мають допомогти зупинити її. Тут всі жінки хочуть, аби кожен доклав усіх можливих зусиль, аби припинити цю війну якнайшвидше.
«Я не звинувачую громадян Азербайджану. Матері там у такій самій ситуації, як і ми. Матері з обох боків плачуть, — каже Ірина. — Це політична гра, яку ми не розуміємо».
