Читаєте зараз
Режисер стрічки «ЄвроДонбас» Корній Грицюк хотів зруйнувати міфи про радянське минуле регіону, а зафільмував кінець індустріального Донбасу. Ось його інтервʼю

Режисер стрічки «ЄвроДонбас» Корній Грицюк хотів зруйнувати міфи про радянське минуле регіону, а зафільмував кінець індустріального Донбасу. Ось його інтервʼю

Станіслав Тарасенко

21 вересня в кінотеатрах стартують покази українського документального фільму «ЄвроДонбас» режисера та сценариста Корнія Грицюка. Можливо, ви дивилися його попередні стрічки: сатиричну псевдодокументальну антиутопію «2020. Безлюдна країна» (2018) — про Україну, в якій майже нікого не лишилось, або фільм-інтерв’ю «Поїзд “Київ — Війна”» (2020), де про найболючіші питання історії, війни, політики тощо говорять пасажири потяга «Київ — Костянтинівка». Цього ж разу режисер збирається відкрити для глядачів європейське минуле регіону. «Ми маємо стереотипний і, як на мене, не дуже приємний поділ: нібито Західна Україна вся така класна, причепурена, європейська, а Східна — це ошалілий “совок”. Мені здається, що це не так», — говорив Грицюк два роки тому в розмові з Забороною.

Кінокритик Станіслав Тарасенко подивився «ЄвроДонбас» і поговорив із документалістом про те, які міфи про Донеччину та Луганщину йому вдалося розвінчати під час роботи над стрічкою та чому після початку повномасштабної війни автори фільму нічого в ньому не змінювали.


З чого розпочався і як саме знімався «ЄвроДонбас»? За яких умов? Ти спеціально відвідав Донеччину та Луганщину у 2021 році?

Цей фільм народився під час моєї роботи над попередньою документальною стрічкою «Поїзд “Київ — Війна”». Я тоді багато спілкувався із земляками з моєї малої батьківщини, Донеччини, — і, коли ми з ними говорили про війну, про АТО, я зрозумів, що багато хто з них сприймав її крізь призму радянських стереотипів. Тобто вони постійно апелювали до так званої «радянської індустріалізації», що нібито створила весь цей потужний Донбас та оспівувалась пропагандою СРСР. Навіть за незалежної України ці міфи нікуди не зникли: люди так само говорили, що «раніше було краще», що «раніше все працювало, а тепер нічого не працює».

А як сталося, що ти особисто з цими міфами не погоджувався й мав, так би мовити, альтернативну думку? Що саме тебе змусило розбиратися в історії, шукаючи змістовні відповіді стосовно минулого Донбаського регіону?

Я трохи знав про цей період історії, сам родом з Донецька. От, наприклад, усі місцеві так чи інакше чули про Джона Г’юза, але річ у тім, що інформація про нього подавалася як напівміфічна, напівказкова. Я завжди любив вивчати історію, тож мені стало цікаво розібратися в постаті Г’юза. Та й не тільки в його. Виявилося, що в нашому регіоні так само працювали французи, бельгійці, німці та навіть американці. Кого там тільки не було! Я активно шукав різні статті в інтернеті, спілкувався з дослідниками цієї теми… І коли я взявся за «Поїзд “Київ — Війна”», то зрозумів, що мені було б дуже цікаво працювати над стрічкою про історію Донбасу, про його несфабриковане європейське минуле. Потихеньку наша команда розпочала процес створення фільму, у часи пандемії коронавірусу ми зуміли отримати фінансування від Держкіно і вже 2021 року, влітку, проїхали весь регіон — від Маріуполя до Лисичанська — всі ті території, які тепер або окуповані, або ж розташовані біля самісінької лінії фронту.

У «ЄвроДонбасі» ти ретельно досліджуєш західне коріння сходу України. Джон Г’юз та інші підприємці з-за кордону вкладали гроші в регіони Донбасу, створюючи сучасну інфраструктуру, купуючи дешеву робочу силу та отримуючи завдяки цьому надприбутки. Потім приходить радянська влада і банально присвоює собі місцеві заводи та копальні, виплачуючи за це лише часткові репарації західним інвесторам. Таким чином ми у твоєму фільмі наче споглядаємо колесо історії, що постійно рухається вперед, перемелюючи минуле, яке ми так швидко забуваємо. Про це я б, власне, і хотів поговорити. Про пам’ять. У твоєму фільмі, наприклад, мовиться: «Про бельгійський період уже майже не пам’ятають». Розкажи, що для тебе феномен пам’яті? Чому ти вважаєш його важливим? Бо, як я розумію, саме задля цього ти і зняв своє кіно: щоби нагадати про те, чого ти не хочеш забувати.

Так, мені імпонує думка про колесо історії. Власне, «ЄвроДонбас» є ілюстрацією цього колеса — від умовного 1896 року до сьогодення, коли, як я думаю, закінчується історія саме того індустріального Донбасу.

Початком цієї індустріалізації не була радянська влада — вона була її продовженням, тому що використовувала надбання, активи минулих років. І навіть у 1991 році, з розпадом СРСР, деіндустріалізацією та економічними кризами, ця історія не закінчилась, Донбаський регіон усе одно плюс-мінус залишався промисловим. Але саме зараз, на наших очах, відбувається закінчення епохи того Донбасу, який ми знали.

Навіть якщо вже завтра ми вийдемо на кордони 1991 року і переможемо у війні, я думаю — хоча і не є істориком або економістом, — що цей регіон уже не зможе повернутися до того самого вигляду, який був йому притаманний останні 130 років. Відновлення всіх тих величезних підприємств, які тепер стали зонами бойових дій, нерентабельне. Просто зараз Донбас знищують. І саме тому, з моєї точки зору, тема пам’яті важлива. При чому зовсім не тому, що потрібно доносити думку на кшталт «за СРСР було погано, а за іноземців — добре», ні. А тому, що можливість маніпулювати історією з’являється саме тоді, коли з її плину виривають якийсь важливий пазл і вдають, що його ніколи не було.

Тобто пам’ять для тебе — це знання?

Так. Мені здається важливим досліджувати той «іноземний період» Донбасу, і досліджувати чесно, щоб говорити як про його позитивний, так і негативний вплив на розвиток регіону. Це і було основною ідеєю мого фільму. Саме про це я і хотів зняти стрічку. Власне, не для того, щоб розвіяти радянські міфи, а для того, щоб зобразити цілісну історію регіону.

От, скажімо, є ж ще один міф: начебто захід України цілком проєвропейський та демократичний, а схід — це один тільки морок, «совок» і «русский мир». Але ж насправді — і це доводять історичні факти — Донбас був важливою частиною європейської економіки. І не тільки Донбас, але й багато інших південних регіонів, таких як Мелітополь чи Запоріжжя. Там теж було багато іноземців, які вкладали статки в промисловість, вели бізнес… У цьому прихована гірка іронія долі. Бо Росія постійно каже, що південь і схід України — це така собі Новоросія, «исконно наши территории». Однак усі ці території розвивалися великою мірою завдяки іноземним інвестиціям, а не Російській імперії. Для мене було важливо розповісти про це в стрічці.

Але чи може бути об’єктивною історична наука? Як сказала одна людина: «Історія — це завжди про сьогодні». Ти з цим погоджуєшся?

А мені пригадується інша фраза: «Історію пишуть переможці». Коли радянська влада привласнила Донбас, вона почала переписувати історію. І робила це, маємо визнати, якісно. Такі режисери, як Дзиґа Вертов, створювали пропагандистські документальні стрічки…

Або як Корній Деркач з Буковини [герой радянського пропагандистського фільму, уривок з якого можна побачити у «ЄвроДонбасі»]!

Саме так. На мою думку, об’єктивної історії не існує, а от об’єктивні історичні процеси — вони якраз є. Політичний режим (як тоталітарний, так і демократичний) завжди суттєво впливає на вивчення та репрезентацію історії, але ми все одно маємо змогу вивчати минуле, не відкидаючи з нього нічого і нічого в ньому не спотворюючи.

З твого фільму ми дізнаємось — і я впевнений, що багато хто цього не знав, — про футбол, бузок та кінематограф, які з’явилися в східних регіонах України саме завдяки іноземцям. Кажучи простими словами, вплив західної культури на нашу історію виявляється величезним. Але, крім позитивного впливу, було і багато негативного — те, що ми сьогодні називаємо колоніалізмом. Як ти особисто сприймаєш цю болючу для багатьох західних інтелектуалів проблему? Той самий Джон Г’юз, як розповідається у твоїй стрічці, був дуже суворим зі своїми робітниками, а також одним з перших доклав руку до екологічних проблем регіону.

Українцям притаманне категоричне сприйняття історії. В нас завжди або тільки біле, або тільки чорне. Але дійсність — вона ж десь посередині. І той період історії Донбасу, який я вивчаю у фільмі, був неймовірно багатий на різноманітні події — хоча й тривав недовго.

За якихось 30–40 років український дикий степ перетворився на один з найурбанізованіших регіонів Європи. До 2014 року Донеччина складалася з міст, що часто переходили одне в одне без усіляких меж: ти їхав машиною, покидаючи одне місто, і відразу опинявся в наступному. І в Європі є лише один такий подібний до Донеччини регіон — це Рурська область у Німеччині [найбільша міська агломерація країни, що у XIX столітті стала індустріальною меккою].

Іноземці дійсно урбанізували Донбас, але разом з урбанізацією прийшло і все супутнє — наприклад, екологічні проблеми. У британців я читав і про постійні вибухи на донецьких шахтах, і про епідемії холери, і про жорстку сегрегацію населення… Мені здається, про це теж важливо говорити.

Виходить якесь кріпацтво…

Так, напевно, це можна назвати кріпацтвом. Але все-таки, у контексті тодішньої Російської імперії, така урбанізація була вкрай прогресивною. Все пізнається в порівнянні… Знову ж таки, важливо зазначити, що зміни відбувалися дуже швидко. В стислі терміни такі місця, як Маріуполь чи Юзівка, змінилися докорінно.

Фільм завершується трагічним епілогом про те, що 24 лютого 2022 року розпочалася повноцінна російська агресія проти України та що з деякими героями фільму через це був утрачений зв’язок. Ти працював над фільмом у 2021 році. Скажи, як ти сприймаєш «ЄвроДонбас» сьогодні? Чи з’явився у фільму новий контекст?

У якомусь сенсі фільм з архівними матеріалами і сам став архівом. У «ЄвроДонбасі» зображено останнє відносно мирне літо багатьох східних українських міст і селищ. Але, в принципі, такою є доля будь-якого документального фільму: ти його знімаєш сьогодні, а завтра він розпочинає жити іншим життям.

Змінилося життя героїв нашої стрічки, змінилося життя знімальної групи. Скажімо, наш звукорежисер — він тепер в армії, а в минулому пройшов АТО… На днях, на жаль, сталася трагедія — помер Ігор Козловський [український вчений-богослов, який з’являється в «ЄвроДонбасі» як експерт], і це величезна втрата для України, для української Донеччини. Його допомога у створенні фільму була величезна — навіть на етапі консультації: до кого звернутися, куди їхати… Я знаю, що фільм йому дуже сподобався. Але при всьому тому «ЄвроДонбас» усе одно залишається актуальним. І ми спеціально після 24 лютого 2022 року нічого в ньому не змінювали.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій