Річ, яка нагадує мені про сонячні безхмарні дні
Не всі речі, що нагадують мені про минуле, зберігаються у моєму домі. Деякі з них я тримаю лише у візуальній пам’яті. Я добре пам’ятаю їхню форму і кольори й уявляю, як падатиме на них світло, малюючи довгі й короткі геометричні тіні на фотографії, яку планую зробити.
У молодших класах після уроків я часто заходив до шкільної майстерні, де батько понад 40 років викладав трудове навчання. На гуртку з ракетомоделювання я ходив поміж верстаки, тоді лиш трохи нижчі за мій зріст, і вдивлявся у зосереджену роботу старшокласників. Вони старанно розмальовували моделі ракет.
Корпус і стабілізатори ракети склеювали з цупкого картону, а обтічник виточували з дерева. Його вставляли у корпус на делікатному терті, а донизу прив’язували яскраву паперову стрічку. Коли ракета, досягнувши піка польоту, починала падати, обтічник висковзував з корпусу та витягував стрічку за собою.
День запуску для юних творців ракет був наче свято. Кожен, слідуючи за вчителем, обережно ніс свою модель у поле на широкому пагорбі біля школи. Ракета стартувала зі встромленого вертикально у землю дроту, який визначав напрямок польоту. Одноразовий твердопаливний двигун загорявся від іскри ручного генератора, який колись був частиною військово-польового телефону. В момент старту кожен школяр-ракетобудівник тиснув на кнопку електричного розряду, що запалював двигун, і спостерігав, як результат його кропіткої праці здіймається на кількасот метрів вгору. Я теж споглядав лінію диму від двигуна та мерехтіння стрічки у синьому небі, і, як кожен з них, біг зарослим травою полем у місце, куди впала ракета, — лише для того, щоб в наступні тижні її полагодити і знову запустити у безхмарне небо.
Мій батько вже давно на пенсії, проте деякі з цих ракет досі стоять у його шкільному кабінеті. Я мрію їх сфотографувати, щоб зберегти ці моделі з дитинства як фотографію на пам’ять про сонячні безхмарні дні.
