Річ, яка нагадує про пустоти
Як можете побачити, над цим текстом нічого нема. Все тому, що це меморабілія, яку я жодного разу не бачив, не знаю, як вона може виглядати, але мені подобається її уявляти.
У 1950-х мого діда по матері відрахували з університету в Кабардино-Балкарії та відправили до Запоріжжя робітником — дізналися, що він походить з вірменського регіону Анатолія, який у СРСР вважали турецьким. Цей документ про відправку діда в Україну, який тепер існує тільки в родинній уяві, завжди мав присмак легенди — чогось на кшталт притчі про те, що ти можеш добитися чого завгодно, навіть попри заплутані маршрути, якими тебе штовхає радянська влада. Зі звичайного робітника у станка дід доволі швидко став директором заводу, і ця перепустка в нове життя ніби була одним з головних експонатів у вигаданому музеї моєї родини.
Цього розпорядження (і чи розпорядження взагалі? Чи наказу?) вже немає: воно загубилося в переїздах чи необачливому переборі накопичених паперів. У збірці есеїв «Каталог втрачених речей» Юдіт Шаланскі пише про опудало вимерлого каспійського тигра, яке знищила пожежа в Ташкентському музеї природної історії. Про схожу подвійну втрату пише в «Останніх свідках» і Світлана Алексієвич: там діти втрачають документ, який запевняє, що їхній батько зник безвісти. Звісно, це — і двічі загиблий тигр, і двічі, фізично та документально, зниклий батько, — набагато трагічніші історії, ніж зникле розпорядження, яке змінило життя мого діда. Але для мене це трохи про інше: про речі, які колись існували, а тепер перетворилися на білі плями, на присутність відсутності — і з цим, скільки не уявляй їх собі, нічого не поробиш.
