Росіяни практично розбили Часів Яр: як люди живуть у прифронтовому місті

• Росіяни давно прагнуть захопити місто, тому регулярно криють його з всіх можливих видів зброї. При цьому там досі залишається близько 900 цивільних.
• Більшість розмістилися у підвалах, а свої квартири чи будинки лише зрідка ходять перевірити.
• Електрики у мешканців немає, як і водо- чи газопостачання. Для побутових потреб вони збирають дощову воду, також технічну привозять рятувальники. Питною місцевих забезпечують волонтери.

Мешканка Часового Яру пані Людмила разом із сусідами розмістилися у підвалі їхнього багатоквартирного будинку. Вони знесли туди все, що може стати в пригоді для життя. Також довелося розподілити обов’язки — це допомагає уникати конфліктів. 

Заборона розповідає про умови, у яких живуть жителі міста.

Життя у підвалі: історія жителів Часового Яру

Часів Яр — місто у Бахмутському районі на Донеччині. Російські війська прагнуть захопити його ще з літа-2023, тому проводять регулярні обстріли, пишуть «Новини Донбасу».

У місті проживає близько 900 мирних жителів, які навідріз відмовляються евакуюватися. Перебуваючи під постійними обстрілами, місцеві майже рік практично постійно живуть у підвалах. Електрики у мешканців немає, як і водо- чи газопостачання. Для побутових потреб вони збирають дощову воду, також технічну привозять рятувальники. Питною місцевих забезпечують волонтери та місцева влада, як і зрідженим газом. Військові також допомагають.

«Дрова ми самі заготовили. А ось таку штучку [пелети] нам привезли 2.5 тонни. Але ж ми економимо, купили бензопилу. І все літо заготовляли дрова, сухі гілки, які потрапляли від вибуху. Тож ми вранці на візку і сюди притягнемо, і пиляємо. З квітня місяця минулого року [2023] живемо у підвалі. Знесли сюди все, що могли знайти», – розповіла місцева мешканка Людмила.

Вона разом із сусідами розмістилася у підвалі їхнього багатоквартирного будинку. Місцеві упорядкували побут: знесли туди все, що може стати в пригоді для життя, а також розподілили обов’язки. Є ліжка, буржуйка, піч, та необхідний посуд. 

«Моє завдання: прибрати, помити, затопити пічку, з печі вибрати. Ну, таке все роблю там. На подвір’ї прибирала, коли була погода», — каже Людмила.

У сімдесят сім років вона під обстрілами бігає годувати курей та кроликів. Також людям прифронтового міста доводиться біля багатоповерхівок вирощувати зелень на імпровізованих городах. Ще вони варять варення, збирають полуницю.

Щоб якось заповнити час, Людмила зайнялася в’язанням. Вона в’яже шкарпетки своїм дітям, онукам та правнукам з пряжі, що у неї залишилася.

А от чоловік мешканки сусіднього будинку Наталії, Володимир, війну застав у Києві. У Часів Яр приїхав по дружину, яка була зі своєю мамою. Діти поїхали — молодший залишився і служить у ЗСУ, а вони залишилися.

«Нас звуть до Києва. Друг у мене там добрий є. Чоловік там працював. Але я не хочу нікуди. Я хочу бути вдома. Це моя земля. Я звідси йти нікуди не буду», — розповідає Наталія.

Раніше Заборона розповідала про життя цивільних у Лимані. Багато з них оселилися в підвалах більше як півтора року тому.