Я бачив, як через отвір у тілі семирічної дитини бʼється її серце. Розповідь медика швидкої з Маріуполя

За офіційними даними, від початку повномасштабної війни в Маріуполі загинуло щонайменше пʼять тисяч людей, з яких щонайменше 210 — діти. У перші тижні фотографії з міських лікарень Маріуполя облетіли весь світ — їх зробили репортери Євген Малолетка та Мстислав Чорнов, які приїхали до міста незадовго до його повної блокади. На одному з фото зображений 24-річний медик швидкої допомоги Сергій Чорнобривець. Журналістка Заборони Поліна Вернигор зустрілася з ним і поговорила про маріупольське пекло. Публікуємо його розповідь від першої особи. 

Я сам родом з Дніпра. Закінчив Бердянський медколедж на фельдшера. Багато наших поїхали вчитися далі у Запоріжжя чи Дніпро. А мій друг Олександр Коновалов запропонував поїхати до Маріуполя: вступили там у Донецький медичний університет, де вчимося досі. Щоправда, тепер ніхто не розуміє, коли можна буде повноцінно повернутися до навчання.

Ми в місті жили від 2018 року, дуже до нього звикли, і інші міста здавалися вже не такими рідними, як Маріуполь. На швидку ми влаштувалися у 2019 році. До цього я багато де працював у лікарнях, і мені там завжди було якось нудно. А в швидкій — двіжуха, там все найцікавіше. 

Зміна за зміною

24 лютого у мене не була запланована зміна. Вранці я почув, що почалася війна і сам пішов на швидку — подумав, що хлопцям потрібна буде допомога. Я прийшов до начальства і сказав, що добу попрацюю. Вони відповіли, що раді. 

У перші дні нічого особливого не було. Ми тільки знали, що місто оточили російські війська. Була хіба що паніка — люди скупляли все в магазинах, були черги на заправках. Я навіть не знімав гроші, не скуповував тонни картоплі. Мені здавалося, що все буде гаразд, що нема чого паритися.

Добу я відпрацював, потім другу. Підійшов до начальства, запитав, чи можна мені залишитися — вони дозволили. Після третьої доби сказали, щоб ішов додому відпочивати. Я відмовився. Якраз стало гаряче. 

Першим постраждав лівий берег міста. Я звідти їздив забирав із пологового породіль та перевозив їх в інший пологовий у центрі. Всі виїжджають із того району, а ми туди їдемо. Я у касці і в броніку. Світла вже ніде немає. 

Я думав, треба перевозити одну породіллю, а мені медсестра каже, що їх вісім. І от уже було чути, як «Гради» фігачать, а я їду з цими породіллями і думаю: хоч би вони не почали народжувати. Я у них питаю:  «Дівчата, які у вас тижні взагалі?». Вони кажуть — сороковий, тридцять восьмий. Я думаю — пиздець. Але ми швидко доїхали, впоралися.

Через якийсь час до нас приїхали наші військові та сказали, що їм потрібні чотири бригади, які зможуть відправити поранених на евакуацію на вертольоти. У нас багато людей старшого віку працювало і вони всі дуже нервували, не хотіли нікуди їхати. Я сказав, що поїду. Молоді хлопці наші також зголосилися.

Тоді вже було більш-менш напружено, ми виїхали на точку збору. Чотири карети швидкої стояли просто на дорозі, по якій їздять цивільні машини. Прилетіли гелікоптери, ми перевантажили поранених туди і спокійно пішли назад до машин. Раптом поруч залунала автомата черга. Гатили у повітря — виявилося, що доволі далеко. Але ми тоді слабо розуміли, що таке «далеко»: нам здавалося, що стріляли поруч.

Найкращий подарунок на 8 березня

Спочатку, коли пропав звʼязок, ми не могли отримувати виклики. Але попри те, що в Маріуполі населення 500 тисяч, всі знають, де що розташоване. Люди через друзів, знайомих приходили на нашу підстанцію і казали, що за певною адресою потрібна допомога — ми їхали.

Потім нам група МНС привезла рацію і нею повідомляли, куди треба їхати, де пройшов обстріл, де є поранені. Потім рація здохла, тому ми просто їздили містом. Бувало, їдемо і нам люди махають — ми зупиняємося і надаємо першу допомогу. 

Якось за весь час не було такого, щоб хтось з наших падав духом. Наш день завжди починався з жартів про російський військовий корабель і русню. Було важко у тому плані, що не було води, електрики, їжі, зв’язку — нічого не було. 

​​Ми спали по 2–4 години, і тільки тоді, коли на це був час. У нашій маленькій кімнатці жили 10 людей. Ліжка здвинули, матраців накидали. Додому вже ніхто не йшов, усі жили на підстанції. Туди ж співробітники позвозили свої сімʼї — загалом жили десь 70 людей. 

У побуті у кожного були свої завдання: хтось пішов дров нарубав, хтось воду розігрів. Їжу готували на вогнищі на всіх. Дівчатам нашим на 8 березня ми подарували гарячу воду, щоб купатися. Вони сказали, що це найкращий подарунок після семи днів без гарячої води. Всі були щасливі. Виживали, як могли, трималися, як могли.

Доставка, але не води

Найбільша жесть почалася з 1 березня, коли з «Точки У» обстріляли площу Кірова. Ми тоді сиділи на підстанції, нічого не знали — побачили дим, почули вибух. Подумали, що пожежа якась. Але приїхала вантажна машина, яка воду возить. Ми думали, що до нас воду привезли, бо її вже не було. Але перед нами відкрили задні двері, а там просто в купі один на одному шестеро поранених людей. У них кров, відкриті черепно-мозкові травми, відкриті переломи, всі стогнуть, плачуть, кричать. Це була страшна картина, ми навіть на пару секунд розгубилися — стояли та дивилися на тих поранених.

Потім швидко якось взялися до роботи, вигрузили їх з машини. Одразу, коли їх тільки на ноші витягували, тут же кололи знеболювальне, зупиняли кровотечу. За 6–7 хвилин вони вже у нас усі були по машинах і ми везли їх до лікарні. Усі залишилися живими.

Ми виявилися підготовленими до всього цього завдяки нашому тренеру Олександру Сергійовичу Кононову — це він нас натренував. Дехто приходить на швидку і просто працює, виконує завдання. А ми тренувалися ще до війни: як працювати з серйозними травмами, як діставати поранених з машин. Це дуже допомогло, тому що багато людей приїжджали на обстріляних цивільних машинах, після осколків, і нам доводилося з них діставати поранених.

У ті дні ми не рахували, скільки було викликів. Рятували, кого могли. Ми намагалися перевести всіх з критичного стану у тяжкий і відвозили до лікарні, а подальшу долю більшості ми не знаємо. На нашому етапі вмирало два-три відсотки. Занадто багато чинників, що призводять до смерті у Маріуполі: осколкові та кульові поранення, хроніки, які залишилися без препаратів, ті, хто залишився під завалами, і ті, хто просто вмирає своєю смертю.

Репортери — хороші хлопці

Репортерів Євгена Малолєтку та Мстислава Чорнова ми зустріли 1 березня, коли везли постраждалих від вибухів на площі Кірова. Тоді ще всі виступали за те, щоб нашу роботу не знімали. Але хлопці були дуже наполегливі. Вони спочатку в обласній лікарні знімали, а потім приїхали до нас на підстанцію. У нас був виклик, там бабусю поранило. Вони вирішили поїхати з нами. На місці вони пофоткали, а потім допомагали вести бабусю до машини. Хороші хлопці, їм залік у цьому плані.

У нас із ними не було жодних домовленостей про те, що знімати, а що ні. В екстреній ситуації не до домовленостей. Коли перед тобою лежить людина із сильною кровотечею, ти не кажеш, щоб не знімали — ти рятуєш людину. Родичі постраждалих також на них переважно ніяк не реагували. Усі були у шоковому стані. 

Емоції та прийняття

Був у мене випадок, коли мене сильно переклинило. Приїжджає цивільна машина, виходить мужичок років 45, каже, що у нього в машині поранені. Відкриває машину — а там два пацани років по 16. Один притомний, очі розплющені, дивиться на мене. Другий непритомний, очі відкриті, а від ніг — клапті. Не просто ампутовані, а шматками висять.

Я розумів, що з такими травмами вже не живуть, тому що тут навіть джгута не накласти. Але я все одно почав його реанімувати. Я його реанімував і кричав, що потрібна допомога, щоб мені несли повітроводи. Але до мене підійшов лікар і сказав, що з такими травмами не живуть, щоб я заспокоївся. Я кажу, що ні, я буду далі. Потім мене якось відтягнули. Коли я вже прийшов до тями, подумав, що якщо зациклюватися на тих, кого шкода, можна потім не врятувати тих, кого ще можна врятувати.

Була у нас ще дівчинка семи років. Привезли батьки. У неї осколкове поранення пройшло через грудину. Вона лежала на животі в машині і ми бачили, як через цю дірку б’ється її серце. І вона при цьому була жива. 15 днів вона провела у реанімації. 

Потім вона нам намалювала малюнок, передала через тата. Нам коли привезли його, ми мало не розплакалися. 

На тринадцятий день почалися сильні бомбардування міста — гатили по лівому берегу, по центру, по всьому підряд. Наші люди сильно переживали про безпеку. Коли до нас надходили виклики, приходили диспетчери і запитували, хто поїде. Тобто хто хотів, той їхав. Я їздив на все, мені було цікаво.

Я завжди ставив себе на місце людей, які звертаються по допомогу. Якби це я приходив і казав, що допомога потрібна моєму братові або мамі, мені було б боляче, якби мені відповідали, мовляв, «ми туди не поїдемо, там обстріли». Коли твоя близька людина помирає, а їй ніхто не може допомогти, це нестерпно. Дехто казав, що ми з водієм трохи знебашені, що їздили отак. Але для мене було важливо залишатися людяним та допомагати, щоб якщо мені знадобиться допомога, мені допомогли.

З часом уже звикаєш до цієї жесті та просто виконуєш свою роботу. У перші дні ще були сильні емоції, переживання. А потім ти на знос працюєш, робиш все на автоматі, стаєш більш холодним.

«Мені 65 років, я своє віджив»

Так вийшло, що весь час ми їздили вдвох із водієм — мужиком Володею 65 років. 15 березня їхали маленькою вулицею і десь за 30 метрів від нас снаряд влучив в будинок і вибухнув. У нас в машині вікна були відчинені, тому нас оглушило звуковою хвилею. Пам’ятаю, кричу водієві «Володя, давай назад», а він каже, що у нас немає шляху назад.

Ми прорвалися через бомбардування, від’їхали на безпечну відстань. Володя питає, чи ми поїдемо на виклик: «Ну дивись, мені 65 років, я вже своє віджив. А ти молодий, тож вирішуй». Ну, я посидів, подумав, і вирішив, що треба їхати. Того дня ми фактично витягли людей із зони бомбардування та відвезли у безпеку до лікарні. 

Але мене тоді контузило. Я на собі зрозумів, як це відбувається: ти чуєш вибух, потім секунд 15 не чуєш нічого, нічого не відчуваєш, не розумієш, і в голові шум. І потім за хвилину починаєш розуміти і звук різко повертається. Але залишається проблема: кінцівки трясуться. Нині іноді досі трусяться. У багатьох контузія проходить сама собою, якщо ситуація не повторюється. Але може залишитися, що кінцівки тремтять і з’являється шум у голові.

Кінець роботі

Точкою неповернення для мене був день перед моїм днем ​​народження, 17 березня. Ми отримали виклик, зібралися, виїхали — і десь через 300 метрів від підстанції бачимо зелених чоловічків. Виявилося, це був російський блокпост. Солдат почав перевіряти документи, а там написано «екстрена медична допомога», я йому переклав. Він пропустив нас і попередив, що попереду ще блокпости. Ми поїхали. 

Проїхали ще 100 метрів і бачимо, як на нас вилітають близько десяти російських солдатів, стріляють у повітря і кричать «Нахуй вышли и на землю лягли, стреляем!». Ми виходимо з машини. Нас питають, хто ми такі. Говоримо, що звичайні медики, їдемо на виклик. Мабуть, вони подумали, що ми військові, тому що у нас каски та броники, як у вояк. 

Ми показали їм документи. Вони сказали, що нам краще не їздити, бо вони гатитимуть по всіх. Ми запитали, чи можна далі на виклик їхати — вони відмовили. Ми поїхали назад, на підстанцію. 

Треба їхати

Увечері того дня ми з друзями, з якими працювали разом, вирішили, що треба їхати з Маріуполя. Сенсу залишатися не було: на допомогу ми не зможемо поїхати, а просто сидіти та чекати, поки до нас прилетить снаряд, якось тупо. Вирішили, що краще допоможемо в іншому місці — наприклад, в Запоріжжі. 

Виїжджали ми у своїй формі, вшістьох, на ланосі мого друга. Каретою швидкої їхати було небезпечно — вона для них була б червоною ганчіркою, по якій треба валити. Близьким до кінця не казали, що виїхали, бо було незрозуміло, чи ми доїдемо взагалі. Я подзвонив батькам і сказав, що знайшов звʼязок у Маріуполі — просто щоб вони знали, що я живий.

До Бердянська ми їхали 12 годин, з Бердянська до Запоріжжя — 13 [у мирний час дорога автомобілем від Маріуполя до Запоріжжя займає приблизно 4 години]. Дорога — те ще пекло, виснажує тебе повністю. 

Машина — звір. Ми не знали, чи вистачить у нас бензину. Коли стояли в колоні на блокпостах, вигадали собі, що будемо штовхати її вперед, щоб не заводити мотор щоразу, коли черга просувається. За нами почали повторювати й інші водії, бо всі переживали, що бензин закінчиться.

На блокпостах до нас була пильна увага — кожного оглядали щонайменше по 15 хвилин. Дехто пропонував їхати до Донецька, бо там потрібні лікарі. Ми казали, що хочемо у Запоріжжя. На одному блокпосту зупинив чоловік — ми зрозуміли, що він з так званої «ДНР». Він запитав, чи потрібна нам допомога і запропонував хліб, але ми відмовилися.

А було й таке, що нас вночі при мінусовій температурі на вулиці заставили роздягатися — шукали татуювання нацистські. Залізали у телефони, галереї дивилися. У них там навчені люди, котрі дивляться в айфонах нещодавно видалені фото. Ми знали, куди ми їдемо, тому все видалили — навіть месенджери. Нічого не знайшли.

Памʼятаю, як вперше нас зупинив чоловік і українською каже «Давайте, хутчіш, хутчіш, хлопці!». І ми зрозуміли, що нарешті доїхали до підконтрольної Україні території. Далі на блокпості у Запоріжжі зупиняють, питають: «Звідки ви, хлопці, такі красиві?». Ми хором кричимо: «З Маріуполя!». А він нам: «Та не кричіть, у нас комендантська година вже». А ми раді, що вибралися.

Приїхали ми до волонтерського центру в Запоріжжі. Уявіть картину: виходять із «Ланосу» шестеро осіб у червоному — брудні, перекошені. До нас одразу підходять поліцейські питають, звідки ми, перевіряють документи. Але ми виглядали такими нещасними, що нас навіть пробивати по базі не стали. У Запоріжжі нас дуже добре прийняли, допомогли із житлом, з одягом. Запоріжжю дякую від нас — медиків Маріуполя, які вибралися.

Герої без нагороди (поки що)

Ми вже ніколи не будемо такими, як були, ми вже маємо відбиток у голові. І навіть тут, у Запоріжжі, ми ні з ким не спілкуємось. У нас є знайомі, ми бачилися один раз. Але вони не розуміють, що ми пережили — вони не були там, де ми. Нас ніхто не розуміє, і ми спілкуємося між собою про це.

Ми називаємо цей відрізок життя «Маріупольське пекло», тому що все, що там відбувається — все, що ти там бачиш — по-іншому не назвеш. Якщо в тебе непідготовлена ​​психіка, то дах поїде знатно. Серед наших також таке було. Здебільшого люди впадали в істерику і шок після того, як привозили поранених дітей. 

Зараз влаштувався в Запоріжжі на підстанцію швидкої допомоги. Але у мене немає з собою диплома — тільки паспорт, тому з цим було непросто. У мене тут друзі в запорізькому медунівері — вони не захотіли йти в швидку, бо бояться. А мені дайте водія та машину, я поїду. У мене немає страху та паніки.

Я мрію, щоб Маріуполь нарешті відбили. Це мій дім, я хочу повернутися туди. Дуже хочеться, щоб його відбудували. Але найбільше хочеться, щоб люди, які ще залишаються там, вибралися. У мене є всередині якась провина. Мені пишуть, що ми герої, а я думаю: та які ми герої, якщо ми поїхали. 

Та з іншого боку я розумію, що наша команда боролася за кожне життя. Ми робили це під обстрілами. Хочеться, щоб хоча б когось із наших нагородили, бо це дійсно подвиг.