Життя без батька, нареченого та даху над головою.

Розповідаємо, яким був рік повномасшатабної війни для українців

Протягом останнього року Заборона систематично писала про тих, хто щодня стикається з наслідками війни: про людей і тварин, дітей і дорослих, цивільних і військових, про вразливі соціальні групи, ЛГБТК-спільноту та людей з інвалідністю. Спеціально до річниці повномасштабного вторгнення ми зібрали історії, які з абсолютно різних боків демонструють, що таке бути українцем на війні. Всіх цих героїв обʼєднує втрата, а заразом і розуміння, що життя після неї є — хай і кардинально відмінне від того, що було раніше.


Анна Кіктенко: «На похороні я пообіцяла йому, що у всіх наступних життях ми будемо разом»

Під час повномасштабного вторгнення 25-річна Анна поєднувала роботу візажисткою з волонтерством, а наприкінці 2022 року мала розписатися зі своїм нареченим. Але весілля не сталося — за два місяці до призначеної дати 26-річний Максим Токарев загинув під час виконання бойового завдання поблизу селища Опитне на Донеччині.

Я дуже довго не вірила, що війна може початися, хоча Максим постійно готувався і нагадував: війна неминуча, Росія не зупиниться. Ще восени 2021 року він просив мене виїхати з України. Останні пів року до повномасштабного вторгнення він був на «нулі». Але тоді я, звичайно, не вірила. Та коли 24 лютого все стало очевидним, Максим зателефонував: «Бачиш, я говорив».

В цьому був весь він.

Ні наступ росіян, ні обстріли міст не зрівняються зі звісткою про смерть Максима. 17 жовтня його підрозділ пішов у розвідку до селища Опитне Донецької області. На звʼязок Максим не виходив, чого раніше не траплялося. Після тижня тиші я отримала повідомлення від його побратима: «Правда те, що кажуть про Макса?» Ще за годину прийшло друге: «Це правда, Максим загинув».

Максим вчив мене не вірити інформації про смерть чи поранення, бо завжди була загроза, що його телефон зламають. Серед шквалу паніки та істерики жевріла надія, що це просто помилка. Вже пізно ввечері інформацію підтвердили. Всю ніч я дивилася у стелю і мовчки вмирала десь всередині.

Ми були разом 9,5 років. Познайомилися у маршрутці — виявилося, що Максим навчається у моїй школі. Ми дружили рік, а після випускного Максим запропонував зустрічатися. Ми тоді знову їхали маршруткою. Можна сказати, це було для нас сакральне місце.

У 2019-му він освідчився мені. А вже у 2020-му поставив перед фактом, що підписав контракт з морською піхотою і їде воювати на Схід. Він хотів змінювати Україну на краще, хотів бути політиком, боротися з корупцією, розбудовувати Київ. Своє рішення піти до армії пояснював просто: політиком може бути тільки той, хто дійсно щось зробив для своєї країни.

Я спочатку була проти, маніпулювала розлученням, але це не спрацювало — він був людиною, яка не змінює рішення. Я кохала його, тож все, що могла зробити — це бути для нього підтримкою. Це був його шлях, і він хотів його пройти саме так, аби мати досвід, і аби люди у майбутньому йому довіряли.

Вперше [після 24 лютого] я змогла його побачити влітку, коли він отримав поранення в руку. Це був найщасливіший день! Оце відчуття — коли ти їдеш до коханої людини, ще трохи і побачиш її, — не можна порівняти ні з чим.

Він розповідав, як його підрозділ кілька разів виходив з оточення, як гинули люди. Весь час здавалося — якщо він вижив у таких умовах, значить, з ним все буде добре. Він надихав мене і вселяв упевненість, що померти на цій війні — не його доля.

Жалкую про те, що, коли мала можливість приїхати до нього, не зробила цього — Максим говорив, що це небезпечно. Зараз мені плювати, що він казав. Треба було їхати і обіймати його, навіть якщо на дві години. Найскладнішим було жити у невідомості та очікувані, коли війна закінчиться і ми зможемо нарешті стати родиною та завести дітей, як мріяли.

Тепер немає очікування, є тільки страшна невідомість. 

Сподіваюся, коли люди щиро кохають, вони знайдуть одне одного і після смерті. На похороні я нахилилася до нього і пообіцяла, що у всіх наступних життях ми будемо разом. Коли підводилась, здавалося, він посміхнувся.

Максим завжди казав, що треба залишатися людиною та робити добро. Його не стало, і я могла б закритися у собі, однак мені не дозволяє совість. Я відчуваю, що люди потребують допомоги. Деякі знайомі радять облишити все, не читати новини. А я не можу — відчуваю, що повинна бути частиною цієї історії. Раніше це все робив Максим, але зараз мені потрібно самій розбиратися в багатьох аспектах життя країни та підтримувати інших, як і він.

Після смерті родина Максима створила електронну петицію, щоби перейменувати на його честь вулицю російського художника [Василя] Сурикова. Чимало незгодних писали мені, що попередньо треба було запитати дозволу — мовляв, ті, хто виросли на цій вулиці, звикли, їм так зручно. Хтось каже, що у нас не вистачить вулиць на кожного героя. Це дурість. Нам треба позбуватися російського та радянського. Так, герої не вмирають, але помремо ми, і про тих, хто боровся, забудуть. Тому варто вписати їхні імена хоча б в історію вулиць.

Михайло Обідець: «Бомби скинули цілеспрямовано, бо на будинку майорів український прапор»

71-річний чоловік живе в селищі Велика Писарівка на Сумщині, від якого пів години пішки до кордону з Росією. Довгі роки він працює науковим співробітником Гетьманського національного природного парку — і повномасштабне вторгнення цього не змінило. В березні 2022 року будинок Михайла майже повністю зруйнувало ворожим обстрілом. Обідець вважає, що його врятувала покійна мати, яка померла за рік до війни.

24 лютого в мене день народження. Якраз зустрів війну на своє 71-річчя. Стояв біля вікна, тягнув чарку за своє здоров’я разом із товаришем. У цей момент ми й побачили колону ворожої техніки: сотні військових автівок і танків. Ми так і застигли з самогонкою в руках.

Я людина не забобонна, але до деяких прикмет тепер ставлюся не так скептично. Бо саме 13 березня моє життя умовно розділилося на «до» та «після». Я повернувся з роботи, витопив грубу, наніс дрова з сараю до хати. Чув, як гучно та безперервно ворог гатить по селищу гарматами, гаубицями, «Градами». Вже третій тиждень так. Тож призвичаїлися.

Повечеряв, ліг відпочивати в залі. Зазвичай так і роблю: дивлюсь новини по телевізору і під нього засинаю. Буває, якщо крізь сон пульт не натисну, аби вимкнути, то так і працює всю ніч. А тут щось пішло не так. Близько 23-ї години прокинувся і чомусь захотів піти до сусідньої кімнати, де раніше була спальня моєї покійної мами. Вона померла восени 2021 року, не дожила до війни. Матусі йшов 92-й рік, жили вдвох, і я навіть не можу сказати, хто кого доглядав: вона норовила мені у всьому допомогти. Останній рік вже лежачою була, тож, звісно, я нею й опікувався.

А того вечора якось ноги самі понесли до маминої кімнати. Після поховання я не міг туди заходити — все нагадувало, сльози душили. Заглядав іноді лише тому, що кімнату облюбували двоє кошенят, то їсти їм носив. Раптом — потужний вибух. Шарахнуло так, що мене аж оглушило.

В хаті нічого не видно: кругом дим, штукатурка. Зала зайнялася вогнем — влучило саме в мій диван. Дах зірвало. Труба від снаряда пройшла всю хату і впала в комору, у бідон з медом. Портрет Шевченка наскрізь, етажерка з книгами… А ікона вціліла. Коли маму хоронив, залишив на столику, думав, після 40 днів приберу. А потім війна почалася — навіщо ікону виносити? Хай стоїть. І під час бомбардування навіть не ворухнулася.

Бомби, думаю, скинули цілеспрямовано, бо на будинку майорів український прапор. Та за рік оселю частково підремонтували. Потихеньку все відбудується, були б живі-здорові. 

Наша прикордонна громада саме через це заявила про себе на увесь світ. На неї напали на декілька хвилин раніше, ніж на інші населені пункти, і про неї почули в Європарламенті, бо туди запросили голову громади Людмилу Бірюкову, яка донесла правду про злочини в прикордонні й про те, що наших людей не зламати. 

Саме віра в те, що свої дні я доживатиму в Великій Писарівці, тримає мене на цьому світі. Моя мама ще дитиною двічі тікала від війни: спочатку з Рябушок Липоводолинського району до Тростянця, а потім звідти до Харкова. А вже після закінчення училища (вона була зоотехніком) вийшла заміж у Великій Писарівці за мого тата.

Тут моє коріння. Тут поховані мої батьки. Тут завершу свій земний шлях і я.

Микита Козачинський: «На війні я перестав мріяти — то дуже шкідливо»

Останні роки 37-річний Козачинський розвивав у Дніпрі просвітницький майданчик і нічний клуб Module (детальніше про цей проєкт ми писали тут). Після початку повномасштабного вторгнення творча спільнота культпростору сформувала «Загін Модуля», що став частиною 128-ї бригади ТрО ВСУ. Туди потрапив і сам Козачинський, який ще до 24 лютого вирішив, що піде на війну.

Війна простими словами — це почергове отримання п*зди: то ми їм даєм, то вони нам. На рівні якоїсь візуальної частини війна, ймовірно, дуже схожа на класичні зображення з кінофільмів. Але емоційно це набагато глибше, бо ти учасник, а не споглядач.

Я зараз учасник війни, бо коли хтось грабує твій дім, його треба захищати. Як би дивно це не звучало, але на війну мене відправив інстинкт самозбереження — бо все, що мені важливо, знаходиться у Дніпрі, в Києві, в Україні. Мій найбільший страх — це прокинутися в Росії одного дня і якось із цим жити. 

Я так не хочу і не вмію, я дуже люблю свободу. І за це війна [іде] взагалі.

Про війну я знав стільки ж, скільки про неї можуть знати хлопці — яка буває зброя і як у теорії нею користуватися. Хоч я і не військовий і ніколи ним не був, але я гарний менеджер. І на війну йшов з думкою: якщо на полі бою від мене буде небагато користі, я зможу багато зробити для інших. Так само я не мав жодних уявлень про те, як це — бути військовим, бо я дуже хаотична людина і важко уявляв себе в структурі, де дуже багато порядку.

Сьогодні моя робота полягає в тому, аби тримати лінію фронту на «нулі». Ми кожен день бʼємося з росіянами, бо кожен день вони, як хвиля, йдуть на нас танками і людьми. Зараз ми неподалік Вугледару [Донецької області] — це одна з найгарячіших точок в Україні, і тут дуже, дуже важкі бої. Тож іноді все, що я роблю — це прокидаюся і йду стріляти з пушки. 

На війні я перестав мріяти — то дуже шкідливо. Мені треба робити мою роботу і фокусуватися саме на ній. Я маю працювати, а не мріяти. А от страху на війні місце є, бо люди, які не боялися, вже загинули. На війні, якщо ти дуже сміливий, це може погано закінчитися, бо треба бути обережним. І для цього потрібно відчувати страх.

Найбільше я відчував його, коли втрачав когось зі знайомих. Страх через те, що ти не можеш з тим нічого більше зробити.

Війна змінила мене переважно ззовні — борода дуже посивіла, та і я теж посивів. Багато що болить, багато зʼявилося втоми. Почав радіти звичайним речам: чистому ліжку, гарячому душу — відчуваю від цього більшу радість, ніж раніше.

Посеред війни я взяв собаку, бо ми жили в будинку, де було дуже багато покинутих тварин. Всі місцеві поїхали, і вона прийшла до нас по їжу. Я довгий час завойовував її довіру. Спочатку вона не підходила, а потім навіть лягала поруч у спальник. Назвав її Білка. Під час гучних обстрілів вона дуже хвилювалася, тож я відвіз її в Дніпро, до мами. Тепер вони хвилюються разом.

Юлія Охріменко: «Коли меншому сину виповнилося три, чоловік святкував його день народження в камері»

На початку березня 2022 року чоловік Юлії, 37-річний водій маршрутки Андрій Охріменко, потрапив в полон до окупантів (детальніше Заборона писала про це тут). Росіяни знайшли в його телефоні фото військової техніки та обіцяли, що відпустять за пару днів. Однак чоловік і досі в полоні, а на його повернення додому, крім дружини Юлії, чекають ще двоє дітей — 19-річний Андрій і трирічний Сашко.

За ці 11 місяців я активно намагалася повернути чоловіка додому. Чотири рази писала листи президенту, причому замовні, щоби вже точно дійшли до адресата. Надсилала листа й омбудсмену Дмитру Лубінцю. Але відповіді не отримала.

Єдиний, хто відреагував — Національне інформаційне бюро. Відповіли, що Андрій живий і перебуває у виправній колонії «Олексіївка» Бєлгородської області. Це офіційно підтвердила російська сторона і міжнародний Червоний Хрест.

Але остаточно я переконалася лише напередодні Нового року, коли звільнений з полону мешканець міста Ромни зателефонував і повідомив, що вісім місяців сидів у колонії разом з Андрієм. Розповів, що мій чоловік взагалі нічого не знає про свою родину і дуже через це хвилюється. Сумує за дітьми. Коли меншому Сашкові виповнилося три рочки, вони в камері якось святкували його день народження.

В слова колишнього полоненого я вірила більше, ніж в офіційні відповіді росіян. І для цього є причини: перед цим через платну електронну систему Росії я розкидала по чотирьох СІЗО листи, в які вклала фотографії дітей. Зміст цих листів був суто сімейний — як любимо Андрія та чекаємо вдома. Ще й гроші сплатила за зворотний лист, проте отримала офіційну відповідь: Андрія Охріменка в установах немає.

Пізніше виявилося, що чоловік тих листів і не бачив — жоден до нього не дійшов. 

В мережі я знайшла російську волонтерську організацію, що пообіцяла передати звістку Андрієві. Це мені підказав російський адвокат — на нього я теж вийшла через інтернет. Звернулася до нього, бо втрачати було вже нічого. У нас [в Україні] всі наче працюють: поліція, прокуратура — постійно тримаємо з ними звʼязок. Але чоловіка досі немає вдома. Краще вже щось робити, ніж просто сидіти й чекати.

З іншого боку, я не впевнена, що дію правильно. Серед нещодавно звільненої сотні полонених був чоловік моєї знайомої. В той час коли я активно добивалася повернення Андрія, вона майже нічого не робила. Але чомусь саме її чоловіка відпустили. Хоча він теж цивільний, як і Андрій, і жодного стосунку до військових дій не мав.

Я в розпачі, але рук не опускаю. Сподіваюся, що все ж таки родина буде разом. Живемо зараз у своєму будинку. В тому, що в березні злетів у повітря. Помешкання трішки підлатали, щоб було де жити.

Сашкові вже виповнилося три рочки. Він зовсім не памʼятає батька. На всі картинки з зображенням незнайомих чоловіків питає: «Це мій татко?» Коли відбувся нещодавній обмін полоненими, я сказала, що скоро і його тато повернеться додому.

Тепер шкодую, бо дитина вже тиждень ходить і питає, де його татусь.