Читаєте зараз
«Я не герой, просто я тут потрібен»: рятівник, волонтер та комунальник про роботу в Харкові під обстрілами

«Я не герой, просто я тут потрібен»: рятівник, волонтер та комунальник про роботу в Харкові під обстрілами

Polina Vernyhor
Обстріли в Харкові: як працюють комунальні служби, ДСНС та волонтери

Від першого дня повномасштабної війни росіяни активно обстрілюють Харків. Багато жителів були вимушені покинути місто, але деякі місцеві залишилися тут, зокрема й ті, хто с усіх сил намагається підтримувати в місті життя та рятувати тих, хто потрапляє в біду. Ми вже розповідали історії жінок, які відмовляються виїжджати та волонтерять з перших днів війни. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з трьома людьми, які попри небезпеку щодня виходять на роботу, щоби Харків дочекався всіх, хто хоче повернутися.


Обстріли в Харкові: як працюють комунальні служби, ДСНС та волонтери

Олег Синиченко, 26 років, начальник караулу ДСНС

24 лютого о пʼятій ранку мене розбудили рідні. Сказали: «щось вибухає». Ми спочатку не повірили, що почалася війна, і взагалі нічого не зрозуміли. Я просто ліг далі спати. Але потім пролунав телефонний дзвінок, який змінив перебіг подій. На роботі скликали збори нинішнього складу. Це відбувається, коли ми зобов’язані найближчим часом прибути на роботу. 

Перший виклик під час війни. Авіабомбардування. Зруйновані будинки, загиблі і постраждалі люди — здавалося, що це все нереально, що ти зараз прокинешся і цього не буде. Другий виклик, третій, четвертий. Ти якось звикаєш. Ми чули, як падають бомби, і з часом навчилися визначати, чи це в нашому районі, чи в іншому.

У нас, на жаль, така робота, де ми постійно стикаємося з людським горем. Молодих співробітників у нас дуже мало. Всі такі бувалі хлопці, які вже довго працюють. Всі намагаються блокувати свою нервову систему, тому що знали, куди йдуть працювати. І в мирний час у нас були специфічні виїзди — наприклад, дістати тіло людини, яка полізла в трансформаторну будку по металолом і сталося замикання. Кожен виїзд трохи загартовує.

Більшість рятувальників поділяють людське горе, розуміють, що у людини може згоріти будинок, що вона може залишитися без житла. Таких ситуацій багато. Якщо рятувальник не буде закривати психологічну складову, він зрештою збожеволіє. У нас таких випадків, дякувати Богу, не було, тому що хлопці вміють перемикатися. Ти зняв уранці форму, поїхав додому відпочивати і вже переключився, вже трохи по-іншому думаєш. Тут цей фокус із формою обов’язковий. 

Ми прибуваємо на місце обстрілів найперші і бачимо картину повністю: розкидані частини людей, трупи, обвали. Але нам треба працювати тут і зараз, щоб врятувати тих, кого можна врятувати. Коли повертаємося з виклику до частини, є час, щоб приготувати машину, обладнання та форму до наступного виїзду. Це трохи відволікає, допомагає. 

Ми як велика сім’я. Постійно одне з одним спілкуємося, ділимося якимись життєвими ситуаціями, намагаємось чимось допомогти. Якщо комусь чогось не вистачає, всі разом шукаємо виходи на волонтерів або інші можливості. Увечері, якщо більш-менш тихо, можна трохи розвантажити голову: подивитися телевізор або пограти в доміно з хлопцями.

Я як одягнув форму 24 лютого, так і знімав її тільки випрати. Я й у місті постійно в формі. У нас багато блокпостів, щоб жодна небезпека не потрапила, і з формою легше ідентифікувати людину, зрозуміти рід її діяльності. Як поліція, так і рятувальники здебільшого зараз їздять у формі.

Другий момент — костюм пожежника трішки схожий на костюм супергероя. Він не ріжеться склом чи металом, виготовлений зі спеціальної тканини, з якої шиють бронежилети. Тобто цей одяг розрахований на такі важкі умови праці. Ну і, відповідно, у ньому безпечніше. 

Зараз у нас запроваджено режим функціонування під час воєнного стану. У звичайному режимі у нас чотири варти — кожна одна одну змінює. Пожежники одну добу працюють, а три дається на відпочинок. Коли увели воєнний стан, режим змінився. Зараз чергуємо два дні, потім два дні у частині живемо, відпочиваємо. У нас зараз працюють дві варти разом.

В частині чотири машини — на кожну варту по дві. Якщо серйозні виїзди, то кожна машина отримує свою адресу, куди їхати. Ми можемо в такий спосіб надавати більше допомоги одночасно. Виходить, кожна машина може поїхати на свою адресу і первинне щось зробити, доки їде додаткова сила, підмога, якщо це потрібно. Якщо, припустимо, за адресою прилетіло щось, там серйозна пожежа і потрібно більше людей, у нас можуть усі машини одразу виїхати на одну адресу. 

Найважче — це страх. У перші дні війни ми виїжджали на одну адресу у центрі міста. Виїхали о девʼятій ранку, а приїхали о восьмій вечора. Ворожі ракети прилетіли в центр міста і спалахнула дуже велика площа даху. Потім оголосили повітряну тривогу і до нас прилетіли ворожі винищувачі.

Певно, найстрашніше — ховатися від бомбардувань. Коли вони бомбили сусідні об’єкти, була велика ймовірність, що покладуть бомбу поруч із нами, тож, грубо кажучи, могли піти вібрації й будівля просто лягла б. Ти чуєш, як летить винищувач, чуєш звук бомби, що падає, і маєш 2-3 секунди, щоб стрибнути в якийсь підвал, якусь нішу, забігти до якоїсь будівлі. Наслідків ніхто не міг передбачити, ми не застраховані. Розумієш, що твій кінець може наступити зараз. Ця емоція найбільше запам’ятовується. Я постійно в розмовах з кимось згадую таку штуку, що ми гасили, а нас бомбили.

Я в розлученні. Моя дитина з його мамою взагалі спочатку були під окупацією Росії в Сумській області. Емоційно було складно. Постійно приїжджаємо в частину, я тремчу, беручи телефон до рук: як там, що там? Ти маєш турбуватися про себе, про свій особовий склад, на виїздах повністю віддавати себе роботі, тому що люди потребують допомоги, порятунку — і на додачу переживаєш через те, що там дитина. Зрештою через 2-3 тижні наші вигнали орків звідти.

Мої батьки залишилися у Харкові, тому спочатку було складно. Люди в паніці вигрібали все з магазинів, утворювалися великі черги на відкритій місцевості, на вулиці. Ти постійно думаєш, що туди може прилетіти щось касетне, може вразити уламками. Попри обстріли, попри російську техніку, яка заходила в місто, ти розумієш, що сім’я, родичі хочуть їсти. В будь-якому разі треба вистояти в черзі, потрапити до магазину, щоб принести додому хоча б щось. І таких, як я, було багато. Люди продовжували виходити в черги навіть після того, як по таких самих чергах прилітало і гинули містяни. Дуже прикро, що гинули люди, які просто хотіли їсти. Це такі емоційні моменти, що відклалися.

Єдине, за що я переживаю зараз, — що окуповані території стали великим мінним полем. На жаль, ще не одна людина підірветься на таких мінах. Тому роботи для служби порятунку навіть після війни буде дуже багато, повірте. Мало людей знають, як працюють касетні боєприпаси. Мало людей знають про боєприпаси, які мають таймер самоліквідації. Снаряд може пролежати після атаки й вибухнути без безпосередньої активації.

Усі мої родичі, звісно, стежать за новинами, дуже переживають за мене. Я регулярно веду свій блог в Інстаграмі, вони дивляться мої сторіз. Якось під час гасіння пожежі після обстрілів загинув один із пожежників. ЗМІ дуже швидко рознесли цю новину. Мені тоді зателефонували всі родичі, які могли зателефонувати — всі страшенно переживали, чи це не я.

З іншого боку, вони чудово розуміють, що я виконую свою роботу. Я не з тих, хто просто поїхав кудись подалі й сидить без діла. Це моя робота, я маю бути тут. Якщо прибрати нашу службу, то жертв буде набагато більше, на жаль.

Люди дуже цінують нашу роботу — ми це відчуваємо. Я викладаю якісь фото та відео в соцмережі, мені пишуть багато слів подяки. Певно, найпопулярніше повідомлення, яке приходить: «Нехай береже вас Бог». Якось так з початку війни і повелося: ЗСУ захищає, ДСНС рятує, а медики дарують життя. Ось такою трійцею і працюємо.

Денис Петренко, волонтер Червоного Хреста

Денис Петренко, волонтер Червоного Хреста

Я в Червоному Хресті вже 8 років. Закінчив медичний коледж на сході України. Після випуску думав, куди далі йти, бо хотілося стати повноцінним лікарем, а не фельдшером. Обрав Луганський державний медичний університет у Рубіжному. Там я і навчався, і волонтерив. Ми їздили у сірі зони, де навчали людей першої допомоги. Тобто задача була приїхати у населений пункт, віддалений від Сєвєродонецька, навчити людей першої допомоги та виїхати. В цьому нам допомагав Міжнародний комітет Червоного Хреста.

Потім довелось змінити ВНЗ. Тепер я студент Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля. Він теж був у Луганську, а потім переїхав до Сєвєродонецька. Тепер і я знову переїхав до іншого міста, як і медичний університет. 

24 лютого я був у Лисичанську. Якось не зважав спочатку, що десь гупало: обстріли там почалися ще за пару тижнів до війни. Вже потім спочатку подзвонив старший брат і сказав, щоб я виїжджав звідти, а за ним зателефонувала мама. Увечері я виїхав додому, у Харківську область. 

Якось так склалося, що я побував у всіх видах військ, крім військових. Спочатку був диванним аналітиком — розповідав, що і де може трапитись, підтримував волонтерів наших. Потім почав щось координувати онлайн: куди і що потрібно відвезти, кого звідки вивезти. Потім нам відрубали зв’язок, інтернету не було. Щоб зателефонувати, треба було залізти на якомога вищу точку. Я швидко зрозумів, що залишатися там небезпечно, і ми з мамою та бабусею виїхали. Зараз цей населений пункт перебуває під окупацією.

Я вивіз рідних у безпечне місце на заході України і залишив їх там. Вони хотіли, щоб я там і лишався, там волонтерив, допомагав, але туди приїхало дуже багато людей і я сказав, що тут рук точно вистачає. У мене був варіант повертатися до Луганської області, куди не те що в’їхати, а навіть виїхати звідти вже було складно, тому вирішив їхати на Харків. 

Повертався евакуаційним потягом і приїхав вже після початку комендантської години, тому ніч довелося провести на вокзалі. Потім мене забрав родич. Зазвичай я ночую в офісі, ми тут всі так живемо. Але раз на два дні я ходжу до родичів хоча б речі попрати. 

Я член загону швидкого реагування. Ми надаємо першу допомогу — те, що можна зробити до приїзду швидкої. Далі вже передаємо постраждалих їм. Саме Товариство Червоного Хреста в Україні надає гуманітарну допомогу і навчає першої допомоги. Зараз дуже активізувалась мінна небезпека, тому наша задача — попереджати людей про вибухонебезпечні предмети. Також ми надаємо першу психологічну допомогу.

Найчастіше ми супроводжуємо гуманітарну допомогу у віддалені райони Харкова. В один із таких виїздів ми приїхали за запитом двома машинами. Одна їхала прямо і мала почекати нас у певному місці, а нам потрібно було забрати ще одну людину з готелю. І так трапилося, що почався обстріл. 

Спочатку прилетіло у будівлю поруч із нами. Наш водій газонув вперед, ми їхали до іншої будівлі і бачили, як навколо падають снаряди. Потім зупинилися перечекати хвилину-дві, коли це трошки стихне. Проїхали трохи далі, я вийшов з машини допомагати людям. Там вже люди зібралися, жінці наклали турнікет, аби зупинити кровотечу, і поруч лежав ще чоловік, в якого теж було два глибоких поранення. У мене не було із собою ножиць для того, щоб розрізати одяг та детальніше все оглянути. Я запитав, хто накладав турнікет, дістав маркер і записав на турнікеті час накладення.

Медики зреагували дуже швидко. Приїхали дві карети швидкої — на кожного постраждалого. Я почав допомагати фельдшеру. Він мені дав бинт, я притримував рану. Саме у цей момент почався наступний обстріл. Якось так вийшло, що навпроти цієї будівлі у готелі жили журналісти, які зняли цей момент.

На їхньому відео видно, як всі злякалися. Хоча насправді я розумів, що всі просто рефлекторно чи інстинктивно за протоколом спрацювали і сховалися в укриття. Я залишився із жінкою, притримуючи рану. Вона сумкою своєю прикрилася. Я, притримуючи рану, теж намагався її прикрити. Але зрозуміло, що якби снаряд потрапив десь поруч, то і мене, і її прошило б уламками. 

Якби було мене двоє, я б ще й чоловіка пішов прикрив. Задача Червоного Хреста України — допомагати людям. Ясна річ, ми повинні працювати за протоколом, зокрема й протоколом безпеки. Я сам маю людей навчати реагувати так, щоб зберегти своє життя. Але чому я сам так вчинив — досі трішечки не розумію.

Я думав, що журналісти знімають все інше, а не мене. Коли відео виклали у мережу, я спочатку не зрозумів, чому там я великим планом. Потім подумав, що це може побачити моя мама. Я ж їй казав, що навчаю людей в офісі, а якщо трапляються виїзди, то вони, звісно, спокійні.

Мені спочатку брат зателефонував з госпіталю, каже: «Ну ти, звісно, молодець, але сам дзвони мамі та заспокоюй її». Якщо деякі деталі опустити, то з одного боку вона рада, що я залишився живий, а з іншого, здається, я деякий час не буду з’являтися їй на очі.

Але дійсно дякувати варто не мені, а тим, хто лишається у Харкові. Поліції, медикам, працівникам ДСНС дякую!

Едуард Тулупов, 61 рік, водій спецтранспорту у «Шляхрембуді»

Едуард Тулупов, 61 рік, водій спецтранспорту у «Шляхрембуді»

Ми займаємося безпосередньо прибиранням міста: влітку наші машини чистять вулиці, а взимку прибирають сніг та посипають дороги від ожеледиці. Крім того, наше підприємство кладе асфальт, коли це потрібно. На підприємстві [зараз] працюють майже всі підрозділи. Звісно, хтось зі співробітників поїхав з міста з сімʼями. Наприклад, у мене є колеги, які виїхали у невеликі містечка чи села в області, а зараз ті населені пункти окуповані, і вони ніяк не можуть повернутися до Харкова. Та все ж більшість наших залишилися тут і виходять на роботу. Дуже багато людей працюють майже без вихідних — всі розуміють, як зараз важливо розчищати місто.

24 лютого ми з сімʼєю прокинулися від сирен. Потім почалися обстріли, випускати нас на роботу на вулиці було небезпечно, тому перші дні ми сиділи вдома. Та і якось всі були в шоці, ніхто не розумів, що робити і як ми можемо працювати. За кілька днів нас скликало керівництво, провело інструктажі та запропонувало виходити працювати. На початку виходило небагато людей, чоловік десять — ніхто не розумів, наскільки це безпечно. 

Потім почався сніг, ожеледиця — треба було це все прибирати. Багато машин не могли випустити, тому що були активні обстріли. Ми їздили по одній смузі дороги, прогрівали її — територіально у центрі. А коли почав сніг сходити, якраз обстріли наблизилися до центральних частин міста, прилетіло до Харківської облдержадміністрації. 

Техніка туди просто не могла заїхати — тільки трактори, самоскиди. Тоді в центр приїхало багато людей: трактористи, прості водії, робочі. Там було вже неважливо, хто ти, на якій посаді. З нами пліч-о-пліч працювали наші керівники. Усі просто з лопатами розчищали вулиці від уламків будівель. У зруйновані будинки нас не пускали: там працювали рятівники. Ми розчищали під будинками і тільки там, куди нас допускала ДСНС або військові. 

Потім на дороги стали випускати більше наших машин. Ми прибирали основні дороги та узбіччя. Попри постійні обстріли, уламки будинків, металевих конструкцій та дерев, у місті доволі чисто. Можливо, це і тому, що автомобілів та громадського транспорту на дорогах суттєво поменшало. Раніше всі узбіччя та ще половина дороги могли бути заставлені машинами, а тепер багато людей виїхали, тому машини на дорозі майже не паркують. 

Зараз переважно на одній машині працюємо по одному — я також. Десь тижні півтора тому я їхав містом на службовій машині і зовсім поруч впала ракета. Звідти на проїжджу частину полетіли уламки. Одна залізяка прилетіла по машині. Вибухнуло попереду, я автоматично натиснув на газ, але машина метрів за 30 загальмувала, бо зламалася. Якби я проїхав ще вперед, можливо, мене б зачепило вибуховою хвилею сильніше. Я не памʼятаю, про що тоді подумав. Напевно, що моє звичне життя більше ніколи не повернеться.

Напевно, найгірше — це почуття невизначеності й очікування чогось нехорошого. Ти просто не віриш, що це дійсно відбувається з тобою, з твоєю родиною. Моя дружина з донькою поїхали на двадцять другий день. Вони довго були тут — чекали, що я поїду з ними. Але я просто не можу, це щось внутрішнє. Вони поїхали самі. Про них там турбуються, і я розумію, що це правильно. Але вони не вдома. Ми часто зідзвонюємося, говоримо тільки про хороше. Не хочеться обговорювати війну. Вони читають новини й самі знають, що тут відбувається.

Немає таких людей, які зараз скажуть, що нічого не бояться. Ти ніколи не знаєш, звідки може прилетіти — приємного мало. Але не можна просто сидіти вдома і боятися, бо сенсу в цьому немає. Ти себе якось внутрішньо налаштовуєш, що все буде нормально, збираєшся і йдеш працювати. А як приходиш з роботи, то готуєш їсти, переш речі, щось по дому прибираєшся та лягаєш спати. Але сплю я, якщо чесно, погано. 

Зараз немає місця, де було б безпечно: ракети можуть влучити в тебе у будь-якому куточку країни. А тут я потрібен. У місті взагалі дуже багато хто працює — навіть озеленювачі квіти садять. Місцеві бачать, що йде робота, що ми працюємо, і їм теж спокійніше від того, що Харків ніхто не буде просто так віддавати. Люди нас вітають, махають нашим машинам, дякують за роботу. Це сильно додає сил.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору