Читаєте зараз
Обід і сирени за розпорядком. Санаторій на Хмельниччині став притулком для свідків війни з Маріуполя, Ірпеня та Харкова. Репортаж Заборони

Обід і сирени за розпорядком. Санаторій на Хмельниччині став притулком для свідків війни з Маріуполя, Ірпеня та Харкова. Репортаж Заборони

Danyyl Lekhovitser
Маріуполь, Ірпінь, Харків — Хмельницька область. Як рятують українців

Раніше сюди приїжджали по мінеральну воду й на лікувальні процедури, та під час війни Росії проти України санаторій на Хмельниччині став тимчасовим притулком для переселенців з усієї країни. Вони тікають від постійних бомбардувань, облоги та катувань мирних жителів і могли б знайти спокій поміж садами та альтанками санаторію. Однак відлуння війни знайшло їх і там. Журналіст Даниил Леховіцер евакуював до санаторію свою родину з Запоріжжя і сам провів у ньому кілька тижнів. Спеціально для Заборони він розповідає історії людей з Маріуполя, Ірпеня, Гостомеля та інших міст, які разом з ним урятувалися від війни у Хмельницькій області.


Хол

У холі на першому поверсі стає тісно: малюки, що сидять на дивані, шумно б’ються на дерев’яних мечах, поруч двоє старших дітей розігрують шахову партію, в кутку сидить сірий дог, з ним — звідкись із глибини холу — перегавкуються дві такси. 17 дорослих стоять у черзі біля стійки рецепції.

«…І паспорт, будь ласка, — каже медична директорка Ірина Петрівна. — Тепер розпишіться. Ситуація дуже напружена, багато чого бракує, але за кілька днів [з продуктами] має стати краще. Допомагатимемо одне одному».

Директорка віддає ключі парі з догом, пояснює, як знайти номер. Черга просувається далі. Тут приїжджі з Маріуполя, Запоріжжя, Харківської та Київської областей — Ірина Петрівна промовляє вголос дані паспорта, вписуючи ПІБ та адресу прописки в гостьовий журнал. Дітей з Маріуполя видно одразу, вони тихіші від усіх. Дівчинка з Маріуполя підходить до автомата з кавою та снеками: усередині залишилася остання плитка шоколаду.

«Сьогодні вам номера не буде; людей дуже багато, ситуація напружена, — каже мені Ірина Петрівна. — Поки що вас покладуть у лікувальному корпусі, а там щось підберемо». Номери віддають передусім евакуйованим з Маріуполя, Ірпеня і харків’янам, які пережили обстріли та змогли дістатися до санаторію самостійно.

Санаторій стоїть біля штучного озера. Навпроти виходу з холу розбитий розарій із фонтаном та альтанками. Тут є фізкультурний зал, басейн, сауна, кабінети лікарів та їдальня. Він розташований у Хмельницькій області, у невеликому місті, яке краще не називати з метою безпеки. Не варто розкривати і справжню назву санаторію — нехай буде «Надія».

Раз на два-три тижні в холі скупчується приблизно 10-20 людей — нові приїжджі. За кілька днів багато хто поїде далі: здебільшого до Львова, Закарпаття чи за кордон.Атмосфера санаторію — передусім відомого мінеральними водами та лікувальними процедурами — може нагадати роман Томаса Манна «Зачарована гора», герої якого ховалися від війни, що наближалася, в альпійському медичному закладі і воліли про неї не говорити. Тут теж ніби немає війни: у коридорах з криками бігають діти, біля розарію та озера вигулюють собак — так може здатися, поки не вийдеш за межі території й не натрапиш на розставлені по вулицях «їжаки».

Лікувальний корпус

«Вже не пам’ятаю, де тут що, — пояснює директор санаторію Валерій Сергійович, намагаючись знайти в темряві вимикач, — тут буваю не так часто».

Валерій Сергійович зголосився провести мене у друге крило, де розташований лікувальний корпус. Кабінети лікарів та роздягальню біля басейну переробили в місця для ночівлі, поставили туди розкладачки та лікарняні ліжка, а в невеликій фізкультурній залі у кілька рядів поклали матраци.Мене селять у кабінет лора, видавши вовняний плед, подушку та два рушники: «Цю частину спорудив польський граф у XIX столітті. Стара будова, опалення не таке, як в іншій частині санаторію», — каже директор. Кахельна стіна в кабінеті злегка волога, ковдри видадуть лише завтра з від’їздом старих пожильців, доводиться спати в шапці.

Сюзанну поселили в кабінеті лікувального корпусу. Вона приїхала із Запоріжжя, вирішивши залишити місто 4 березня — у день, коли російські війська зайняли АЕС в Енергодарі. Каже, за кілька днів до цього в запорізьких аптеках розкупили весь йод; очікували, що війська пошкодять реактор. Чорнобильська трагедія сталася з 25-го на 26 квітня — саме на день народження Сюзанни. У 1986 році вона виїхала із Запоріжжя до Тбілісі. Тоді вона побоювалася радіоактивних опадів (вони випадуть у Нідерландах), але зараз станція у безпосередній близькості. На самому початку війни, згадує вона, багато хто боявся, що окупанти скинуть бомбу на запорізьку греблю.

«Умовляв виїхати син. Першого ж дня сказав: «Мамо, вони нас будуть вирізати». В університеті він вивчав Голокост, вірменський геноцид, багато читав про етнічні чистки на Балканах та Чечню. Я тоді подумала, що він панікує через свої книжки, казав, що якщо [росіяни] зайдуть, то збудують концтабори, — розповідає вона. — Я була відносно спокійна, впевнена, що до таких звірств росіяни не дійдуть. Але після Бучі попросила вибачення».

Сюзанна розповідає, що в Запоріжжі багато хто побоювався повторення долі Маріуполя. Жителів останнього евакуюють у Запоріжжя, де чоловік Сюзанни допомагає переселенцям із житлом та харчуванням. «Каже [чоловік], що переселенок відвезли до гінеколога: вагінальні розриви, у дев’ятирічної чи десятирічної дівчинки анальні тріщини…». Тут, додає вона, нудно, але спокійніше: «Щоночі прокидаюся, і часто сниться війна».

До санаторію жінка добиралася три доби машиною: у Черкаській області стояли в заторі 15 годин, перш ніж доїхати до Умані. Спали по 2-3 години, мінялися за кермом із сином. Щоб не заснути, каже Сюзанна, за кермом сильно кусала себе за палець. «Найгучнішу сирену чула за Вінницею. Потім почувся гучний вибух. Через пів години прочитала в новинах про 8 ракет, що влучили у вінницький аеродром, — каже вона. — Ще добу не могла сходити в туалет: на всіх заправках вони зачинені, де не зупинюся на узбіччі — знак «обережно, міни».

Підвал

Пансіонат стоїть між двома рупорами сирен, розташованими в центрі та біля околиць міста. Сирени звучать по-різному: одна нагадує протяжний гул, інша — то слабше, то сильніше виття. Якщо бути між ними, звуки повітряної тривоги накладаються один на інший — й виходить тривожний, апокаліптичний рев. Втім, за зачиненими вікнами його можна й не почути, тому в пансіонаті є пожежна тривога. «Якщо я кричатиму, значить, точно всім бігти в укриття, — каже мені після прибуття Ірина Петрівна. — Повірте, мене ви почуєте».

Двері у підвал треба притримувати — стукіт металу нагадує вибух. Дитину, яка грюкнула дверима, сварить мати. Підвал розташований під їдальнею. У ньому три зали з лавами та стільцями. У пансіонаті «Надія» — принаймні так здалося мені — є негласне правило: в парку чи їдальні люди намагаються говорити про щось віддалене від війни, а от у підвалі — навпаки.

Спочатку, каже Ірина Петрівна, яка приїхала до пансіонату 28 лютого і планує залишитися до кінця війни, у підвал ходили не всі. Потім, як приїхали маріупольці, стали спускатися ті, хто лінувався. Коли ракети вдарили по критичній інфраструктурі Хмельницької області, відмовилося спускатись лише кілька пожильців. У телеграм-каналі місцевої міської ради за перші п’ять тижнів війни повітряну тривогу оголошували щонайменше двічі на день. Максимум — шість. Водночас важко згадати хоча б одну ніч без сирен.

Періодично хтось іде з підвалу нагору, щоб під’єднатися до інтернету. «А куди вона пішла? — запитує мене дівчинка 8-9 років про жінку, яка щойно попрямувала до виходу. — Там же комендантська година; стрілятимуть. Нам казали, що після дев’ятої на вулиці розстріляють». Дівчинку звуть Настя, вона з Маріуполя. Вона дуже переживає, що тітка нагорі нарветься на автоматників. Я пояснюю, що в Хмельницькій області немає ворожих військ, а комендантська година починається о 23:00, до неї ще далеко.

«Всіх моїх бабусь більше немає, — я не встигаю (точніше, не наважуюся) поставити їй запитання, як Настя розповідає про жертв Маріуполя. — І моїх вихованців не вдалося забрати».

«Це великі собаки?» — питаю я.

«Равлики. Мама сказала їх лишити».

«А де тато та мама?»

«Мама там, — показує на другу підвальну залу, — а тато в лікарні».

«Тобі страшно?»

«Більше ні».

Настя тікає до мами так само швидко, як прибігла.

Наступного дня я намагаюся знайти їхній номер, щоб домовитися про інтерв’ю. Мені повідомляють, що дівчинка з мамою поїхали далі.

Номер 514

Лунає сирена. «Ось знову починається, — показує мені тремтячі руки Надія Степанівна, — отож думаю, йти чи не йти». Внучка, син та невістка Надії Степанівни перестали спускатися до підвалу. Вона живе в номері 514 на останньому, п’ятому поверсі — там може бути небезпечно, тому вона спускається на перший поверх. Надія Степанівна йде в укриття, лише якщо спуститься вдосталь людей. Якщо їх буде мало, вона лишається в холі. Щойно достатній кількості пожильців набридає сидіти по годині-півтори у підвалі і вони йдуть, іде й вона.

«Мамо, мамо, вставай. — Шо, чого вставай? — Ти не лякайся, не лякайся, але вже звуки [вибухів], — Надія Степанівна розповідає, як першого дня війни її розбудив син. — І раптом я-я-як бахне — недалеко військова база у Гостомелі».

Перші три дні Надія Степанівна жила у підвалі — пострілів чутно не було, зате іноді долинали звуки вибухів. З хитрою усмішкою вона мало не хвалиться: «У багатьох сусідів злетіли вікна, у мене цілі. Сусідка, яка залишилася, каже, що досі цілі». Потім вона скролить стрічку в пошуках міського чату Гостомеля в телеграмі, щоб показати: 24 лютого виїзди та в’їзди з міста були заборонені. Першого ж дня у Гостомелі утворився затор. «Поїхала [в пансіонат] Житомирською трасою. Добре, що не надто пізно. Якби ми не поїхали… там Житомирська траса, потім було б…» — Надія Степанівна має на увазі багаторазові випадки, коли російські військові обстрілювали цивільні машини.

Ми розмовляємо 14 квітня, в день, коли ЗСУ підбили крейсер «Москва». У підвалі більше людей, ніж зазвичай, — усі побоюються помсти РФ та масового ракетного обстрілу. Зазвичай відбою повітряної тривоги чекають годину чи дві. Цього дня минає три з половиною години, але відбою все немає. Розповівши про Гостомель, Надія Степанівна шукає у смартфоні святкову фотографію сина — у нього день народження, вона жартує, що «Москву» нібито підбили йому в подарунок.

Номер 207

Пенсіонери Олексій Миколайович та Тамара Петрівна, котрі живуть у номері 207, постійно перебивають одне одного. Втім, також вони й доповнюють розповіді одне одного: якщо Тамара Петрівна забуде якусь деталь про артилерійські обстріли російською армією Харківської області, чоловік її одразу пригадає.

«Всю північну частину Харківської області окуповано», — починає Тамара.

«Там московська [траса] прямо [веде до Харкова]», — додає Олексій.

«Утюжать кожен Божий день», — продовжує Тамара.

«З Бєлгорода [стріляють]», — уточнює Олексій.

Далі солює Тамара: про війну їй о 5 годині ранку по телефону розповів син — підполковник МНС.

«Почало гахкати, схопили онучку. Сад, клумби — все в клубах вогню, все освітлене кругом, шипить. Я навіть не зрозуміла, що це», — розповідає вона.

Подружжя пояснює, що місто Південне опинилося приблизно посередині між українськими та російськими силами: його мешканці бачили ракети, чули роботу ППО та «Градів». Тому збиті снаряди падали біля Південного. Першого ж дня Олексій Миколайович та Тамара Петрівна знайшли неподалік льоху майже повністю угвинчений у землю снаряд. «Очевидно, розірвався ще у небі», — усміхається Олексій. «Викликали мінера», — додає Тамара.

Перші 10 днів війни вони провели у льосі з онукою Машею, поки син і невістка — обоє військові на службі МНС — працювали у прифронтовій зоні. «Ракета… — починає Олексій, — …це страх», — закінчує за нього Тамара. Через постійні обстріли родина переїхала до міста Мерефа. «У Мерефі йдемо в магазин, і раптом над головою пальба. Коли летять ракети, враження, що вона просто над головою. ППО збиває ракети — кому в паркан, кому в будинок». Тамара розповідає, що по-справжньому нерви здали, коли вона не змогла відрізнити гуркіт грому від залпу «Граду». З Мерефи у бік Хмельниччини вони рушили валківським напрямком. «Там немає життя», — підсумовує вона.

Їдальня

У санаторії «Надія» здається, що час зупинився. Кожен день схожий на попередній: вечірній Арестович, одні й ті самі коридори, полуденна повітряна тривога. Багато хто забуває, який сьогодні день і число. Багато в чому час у санаторії здається замкненим колом через розклад харчування та повторюваність страв. Їдальня на першому поверсі відчиняє двері о 8:00. Потім о 13:00 починається обід, а о 18:00 — вечеря. Через брак продуктів страви часто повторюються, пожильці сидять за тими ж столами, колупаючи виделкою горохову кашу. Якщо провести у санаторії два тижні, можна помітити закономірність: плов подають лише у вівторок та на обід, печеню подають у четвер, а ватрушки з яблуком — увечері у п’ятницю. Тож можна визначати дні.

За день кухарі — 7 жінок, які працюють практично без вихідних, — готують від 100 до 200 порцій — залежить від того, скільки жильців у санаторії. Одна з кухарок винувато каже, що порції тепер удвічі менші, ніж у мирний час, — ніхто, звичайно, не скаржиться. Старожилів можна впізнати відразу: вони завжди приносять у їдальню щось із номера. Один чоловік бере на сніданок та обід свою пачку вершкового масла. Чоловік із дружиною приносять із номерів пачку майонезу та кетчуп «Торчин». Одна сім’я — їх п’ятеро людей — бере велику пляшку чилі-соусу. Вони додають його буквально до всього: до пшеничної каші чи гречки.

Діма — рудий, всипаний ластовинням хлопець трохи за 30 — часто приходить до їдальні сам. У парку чи підвалі він завжди няньчить однорічного сина, тому його батько забирає дитину під час обіду в номер, щоб Діма міг поїсти. У їдальні люди завжди дивляться не в тарілку, а в телефон, переглядаючи новини. При цьому за кілька тижнів перебування в санаторії я ні разу не чув розмов про війну або обговорення новин у їдальні. Здається, небагатьма, хто порушує це негласне правило, стали ми з Дімою.

Йому явно нудно, і він не проти побалакати під час їжі. Діма з Ірпеня, але він поїхав до Києва незадовго до війни, а в перші ж дні вторгнення вирушив до санаторію. Російських військових Діма називає виключно «рашистами». «Однокласника мого розстріляли. Як і всіх, вивели до лісу та вбили. Я не знаю подробиць… Усю нашу вулицю знесли, сусіди сказали, що наш будинок — один із небагатьох незачеплених», — каже він. Найбільше хлопець переживав за батька, який не міг виїхати з Ірпеня, боячись артилерійських дуелей, а одного разу ледь не потрапив під обстріл біля Романівського мосту. Батькові Діми вдалося вибратися автобусом 5 березня. Наступного дня вулицю Чайковського неподалік місця евакуації обстріляли з артилерії.

На запитання: «Коли закінчиться війна?» — Діма відповідає: «Сподіваюся, скоро, не хочу, щоб мій син навчився рахувати вибухи».

Парк

Біля входу в підвал один із бордюрів акуратно обшитий деревом. На цій саморобній лавці часто можна побачити підлітків, яким набридло сидіти в укритті. Серед них є дівчинка 14-15 років з рожевим волоссям і хлопчик приблизно того ж віку — він носить яскраві жовто-оранжеві шкарпетки в тон кросівкам. Підлітки збираються дивитися, як хтось один грає у мобільну гру. Після невдалої ігрової сесії телефон передають іншому, новий гравець натискає кнопку retry. Хлопець і дівчина часто відходять трохи осторонь.

У парку, неподалік укриття, стоїть фонтан. Навіть в останні дні березня місцями його покривала невелика льодяна кірка. Кінець квітня, цвітуть жасмин та вишня. Фонтан оточують три дерев’яні альтанки. Якщо придивитися, в одній з них можна побачити рожевоволосу дівчину і хлопця в модних кросівках. Тепер вони все частіше гуляють удвох. Іноді йдуть до озера, подалі від інших. Скоро почнеться сирена, але поки що вони йдуть до води подивитися на лебедів.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору