Обід і сирени за розпорядком. Санаторій на Хмельниччині став притулком для свідків війни з Маріуполя, Ірпеня та Харкова. Репортаж Заборони

Раніше сюди приїжджали по мінеральну воду й на лікувальні процедури, та під час війни Росії проти України санаторій на Хмельниччині став тимчасовим притулком для переселенців з усієї країни. Вони тікають від постійних бомбардувань, облоги та катувань мирних жителів і могли б знайти спокій поміж садами та альтанками санаторію. Однак відлуння війни знайшло їх і там. Журналіст Даниил Леховіцер евакуював до санаторію свою родину з Запоріжжя і сам провів у ньому кілька тижнів. Спеціально для Заборони він розповідає історії людей з Маріуполя, Ірпеня, Гостомеля та інших міст, які разом з ним урятувалися від війни у Хмельницькій області.

Хол

У холі на першому поверсі стає тісно: малюки, що сидять на дивані, шумно б’ються на дерев’яних мечах, поруч двоє старших дітей розігрують шахову партію, в кутку сидить сірий дог, з ним — звідкись із глибини холу — перегавкуються дві такси. 17 дорослих стоять у черзі біля стійки рецепції.

«…І паспорт, будь ласка, — каже медична директорка Ірина Петрівна. — Тепер розпишіться. Ситуація дуже напружена, багато чого бракує, але за кілька днів [з продуктами] має стати краще. Допомагатимемо одне одному».

Директорка віддає ключі парі з догом, пояснює, як знайти номер. Черга просувається далі. Тут приїжджі з Маріуполя, Запоріжжя, Харківської та Київської областей — Ірина Петрівна промовляє вголос дані паспорта, вписуючи ПІБ та адресу прописки в гостьовий журнал. Дітей з Маріуполя видно одразу, вони тихіші від усіх. Дівчинка з Маріуполя підходить до автомата з кавою та снеками: усередині залишилася остання плитка шоколаду.

«Сьогодні вам номера не буде; людей дуже багато, ситуація напружена, — каже мені Ірина Петрівна. — Поки що вас покладуть у лікувальному корпусі, а там щось підберемо». Номери віддають передусім евакуйованим з Маріуполя, Ірпеня і харків’янам, які пережили обстріли та змогли дістатися до санаторію самостійно.

Санаторій стоїть біля штучного озера. Навпроти виходу з холу розбитий розарій із фонтаном та альтанками. Тут є фізкультурний зал, басейн, сауна, кабінети лікарів та їдальня. Він розташований у Хмельницькій області, у невеликому місті, яке краще не називати з метою безпеки. Не варто розкривати і справжню назву санаторію — нехай буде «Надія».

Раз на два-три тижні в холі скупчується приблизно 10-20 людей — нові приїжджі. За кілька днів багато хто поїде далі: здебільшого до Львова, Закарпаття чи за кордон.Атмосфера санаторію — передусім відомого мінеральними водами та лікувальними процедурами — може нагадати роман Томаса Манна «Зачарована гора», герої якого ховалися від війни, що наближалася, в альпійському медичному закладі і воліли про неї не говорити. Тут теж ніби немає війни: у коридорах з криками бігають діти, біля розарію та озера вигулюють собак — так може здатися, поки не вийдеш за межі території й не натрапиш на розставлені по вулицях «їжаки».

Лікувальний корпус

«Вже не пам’ятаю, де тут що, — пояснює директор санаторію Валерій Сергійович, намагаючись знайти в темряві вимикач, — тут буваю не так часто».

Валерій Сергійович зголосився провести мене у друге крило, де розташований лікувальний корпус. Кабінети лікарів та роздягальню біля басейну переробили в місця для ночівлі, поставили туди розкладачки та лікарняні ліжка, а в невеликій фізкультурній залі у кілька рядів поклали матраци.Мене селять у кабінет лора, видавши вовняний плед, подушку та два рушники: «Цю частину спорудив польський граф у XIX столітті. Стара будова, опалення не таке, як в іншій частині санаторію», — каже директор. Кахельна стіна в кабінеті злегка волога, ковдри видадуть лише завтра з від’їздом старих пожильців, доводиться спати в шапці.

Сюзанну поселили в кабінеті лікувального корпусу. Вона приїхала із Запоріжжя, вирішивши залишити місто 4 березня — у день, коли російські війська зайняли АЕС в Енергодарі. Каже, за кілька днів до цього в запорізьких аптеках розкупили весь йод; очікували, що війська пошкодять реактор. Чорнобильська трагедія сталася з 25-го на 26 квітня — саме на день народження Сюзанни. У 1986 році вона виїхала із Запоріжжя до Тбілісі. Тоді вона побоювалася радіоактивних опадів (вони випадуть у Нідерландах), але зараз станція у безпосередній близькості. На самому початку війни, згадує вона, багато хто боявся, що окупанти скинуть бомбу на запорізьку греблю.

«Умовляв виїхати син. Першого ж дня сказав: «Мамо, вони нас будуть вирізати». В університеті він вивчав Голокост, вірменський геноцид, багато читав про етнічні чистки на Балканах та Чечню. Я тоді подумала, що він панікує через свої книжки, казав, що якщо [росіяни] зайдуть, то збудують концтабори, — розповідає вона. — Я була відносно спокійна, впевнена, що до таких звірств росіяни не дійдуть. Але після Бучі попросила вибачення».

Сюзанна розповідає, що в Запоріжжі багато хто побоювався повторення долі Маріуполя. Жителів останнього евакуюють у Запоріжжя, де чоловік Сюзанни допомагає переселенцям із житлом та харчуванням. «Каже [чоловік], що переселенок відвезли до гінеколога: вагінальні розриви, у дев’ятирічної чи десятирічної дівчинки анальні тріщини…». Тут, додає вона, нудно, але спокійніше: «Щоночі прокидаюся, і часто сниться війна».

До санаторію жінка добиралася три доби машиною: у Черкаській області стояли в заторі 15 годин, перш ніж доїхати до Умані. Спали по 2-3 години, мінялися за кермом із сином. Щоб не заснути, каже Сюзанна, за кермом сильно кусала себе за палець. «Найгучнішу сирену чула за Вінницею. Потім почувся гучний вибух. Через пів години прочитала в новинах про 8 ракет, що влучили у вінницький аеродром, — каже вона. — Ще добу не могла сходити в туалет: на всіх заправках вони зачинені, де не зупинюся на узбіччі — знак «обережно, міни».

Підвал

Пансіонат стоїть між двома рупорами сирен, розташованими в центрі та біля околиць міста. Сирени звучать по-різному: одна нагадує протяжний гул, інша — то слабше, то сильніше виття. Якщо бути між ними, звуки повітряної тривоги накладаються один на інший — й виходить тривожний, апокаліптичний рев. Втім, за зачиненими вікнами його можна й не почути, тому в пансіонаті є пожежна тривога. «Якщо я кричатиму, значить, точно всім бігти в укриття, — каже мені після прибуття Ірина Петрівна. — Повірте, мене ви почуєте».

Двері у підвал треба притримувати — стукіт металу нагадує вибух. Дитину, яка грюкнула дверима, сварить мати. Підвал розташований під їдальнею. У ньому три зали з лавами та стільцями. У пансіонаті «Надія» — принаймні так здалося мені — є негласне правило: в парку чи їдальні люди намагаються говорити про щось віддалене від війни, а от у підвалі — навпаки.

Спочатку, каже Ірина Петрівна, яка приїхала до пансіонату 28 лютого і планує залишитися до кінця війни, у підвал ходили не всі. Потім, як приїхали маріупольці, стали спускатися ті, хто лінувався. Коли ракети вдарили по критичній інфраструктурі Хмельницької області, відмовилося спускатись лише кілька пожильців. У телеграм-каналі місцевої міської ради за перші п’ять тижнів війни повітряну тривогу оголошували щонайменше двічі на день. Максимум — шість. Водночас важко згадати хоча б одну ніч без сирен.

Періодично хтось іде з підвалу нагору, щоб під’єднатися до інтернету. «А куди вона пішла? — запитує мене дівчинка 8-9 років про жінку, яка щойно попрямувала до виходу. — Там же комендантська година; стрілятимуть. Нам казали, що після дев’ятої на вулиці розстріляють». Дівчинку звуть Настя, вона з Маріуполя. Вона дуже переживає, що тітка нагорі нарветься на автоматників. Я пояснюю, що в Хмельницькій області немає ворожих військ, а комендантська година починається о 23:00, до неї ще далеко.

«Всіх моїх бабусь більше немає, — я не встигаю (точніше, не наважуюся) поставити їй запитання, як Настя розповідає про жертв Маріуполя. — І моїх вихованців не вдалося забрати».

«Це великі собаки?» — питаю я.

«Равлики. Мама сказала їх лишити».

«А де тато та мама?»

«Мама там, — показує на другу підвальну залу, — а тато в лікарні».

«Тобі страшно?»

«Більше ні».

Настя тікає до мами так само швидко, як прибігла.

Наступного дня я намагаюся знайти їхній номер, щоб домовитися про інтерв’ю. Мені повідомляють, що дівчинка з мамою поїхали далі.

Номер 514

Лунає сирена. «Ось знову починається, — показує мені тремтячі руки Надія Степанівна, — отож думаю, йти чи не йти». Внучка, син та невістка Надії Степанівни перестали спускатися до підвалу. Вона живе в номері 514 на останньому, п’ятому поверсі — там може бути небезпечно, тому вона спускається на перший поверх. Надія Степанівна йде в укриття, лише якщо спуститься вдосталь людей. Якщо їх буде мало, вона лишається в холі. Щойно достатній кількості пожильців набридає сидіти по годині-півтори у підвалі і вони йдуть, іде й вона.

«Мамо, мамо, вставай. — Шо, чого вставай? — Ти не лякайся, не лякайся, але вже звуки [вибухів], — Надія Степанівна розповідає, як першого дня війни її розбудив син. — І раптом я-я-як бахне — недалеко військова база у Гостомелі».

Перші три дні Надія Степанівна жила у підвалі — пострілів чутно не було, зате іноді долинали звуки вибухів. З хитрою усмішкою вона мало не хвалиться: «У багатьох сусідів злетіли вікна, у мене цілі. Сусідка, яка залишилася, каже, що досі цілі». Потім вона скролить стрічку в пошуках міського чату Гостомеля в телеграмі, щоб показати: 24 лютого виїзди та в’їзди з міста були заборонені. Першого ж дня у Гостомелі утворився затор. «Поїхала [в пансіонат] Житомирською трасою. Добре, що не надто пізно. Якби ми не поїхали… там Житомирська траса, потім було б…» — Надія Степанівна має на увазі багаторазові випадки, коли російські військові обстрілювали цивільні машини.

Ми розмовляємо 14 квітня, в день, коли ЗСУ підбили крейсер «Москва». У підвалі більше людей, ніж зазвичай, — усі побоюються помсти РФ та масового ракетного обстрілу. Зазвичай відбою повітряної тривоги чекають годину чи дві. Цього дня минає три з половиною години, але відбою все немає. Розповівши про Гостомель, Надія Степанівна шукає у смартфоні святкову фотографію сина — у нього день народження, вона жартує, що «Москву» нібито підбили йому в подарунок.

Номер 207

Пенсіонери Олексій Миколайович та Тамара Петрівна, котрі живуть у номері 207, постійно перебивають одне одного. Втім, також вони й доповнюють розповіді одне одного: якщо Тамара Петрівна забуде якусь деталь про артилерійські обстріли російською армією Харківської області, чоловік її одразу пригадає.

«Всю північну частину Харківської області окуповано», — починає Тамара.

«Там московська [траса] прямо [веде до Харкова]», — додає Олексій.

«Утюжать кожен Божий день», — продовжує Тамара.

«З Бєлгорода [стріляють]», — уточнює Олексій.

Далі солює Тамара: про війну їй о 5 годині ранку по телефону розповів син — підполковник МНС.

«Почало гахкати, схопили онучку. Сад, клумби — все в клубах вогню, все освітлене кругом, шипить. Я навіть не зрозуміла, що це», — розповідає вона.

Подружжя пояснює, що місто Південне опинилося приблизно посередині між українськими та російськими силами: його мешканці бачили ракети, чули роботу ППО та «Градів». Тому збиті снаряди падали біля Південного. Першого ж дня Олексій Миколайович та Тамара Петрівна знайшли неподалік льоху майже повністю угвинчений у землю снаряд. «Очевидно, розірвався ще у небі», — усміхається Олексій. «Викликали мінера», — додає Тамара.

Перші 10 днів війни вони провели у льосі з онукою Машею, поки син і невістка — обоє військові на службі МНС — працювали у прифронтовій зоні. «Ракета… — починає Олексій, — …це страх», — закінчує за нього Тамара. Через постійні обстріли родина переїхала до міста Мерефа. «У Мерефі йдемо в магазин, і раптом над головою пальба. Коли летять ракети, враження, що вона просто над головою. ППО збиває ракети — кому в паркан, кому в будинок». Тамара розповідає, що по-справжньому нерви здали, коли вона не змогла відрізнити гуркіт грому від залпу «Граду». З Мерефи у бік Хмельниччини вони рушили валківським напрямком. «Там немає життя», — підсумовує вона.

Їдальня

У санаторії «Надія» здається, що час зупинився. Кожен день схожий на попередній: вечірній Арестович, одні й ті самі коридори, полуденна повітряна тривога. Багато хто забуває, який сьогодні день і число. Багато в чому час у санаторії здається замкненим колом через розклад харчування та повторюваність страв. Їдальня на першому поверсі відчиняє двері о 8:00. Потім о 13:00 починається обід, а о 18:00 — вечеря. Через брак продуктів страви часто повторюються, пожильці сидять за тими ж столами, колупаючи виделкою горохову кашу. Якщо провести у санаторії два тижні, можна помітити закономірність: плов подають лише у вівторок та на обід, печеню подають у четвер, а ватрушки з яблуком — увечері у п’ятницю. Тож можна визначати дні.

За день кухарі — 7 жінок, які працюють практично без вихідних, — готують від 100 до 200 порцій — залежить від того, скільки жильців у санаторії. Одна з кухарок винувато каже, що порції тепер удвічі менші, ніж у мирний час, — ніхто, звичайно, не скаржиться. Старожилів можна впізнати відразу: вони завжди приносять у їдальню щось із номера. Один чоловік бере на сніданок та обід свою пачку вершкового масла. Чоловік із дружиною приносять із номерів пачку майонезу та кетчуп «Торчин». Одна сім’я — їх п’ятеро людей — бере велику пляшку чилі-соусу. Вони додають його буквально до всього: до пшеничної каші чи гречки.

Діма — рудий, всипаний ластовинням хлопець трохи за 30 — часто приходить до їдальні сам. У парку чи підвалі він завжди няньчить однорічного сина, тому його батько забирає дитину під час обіду в номер, щоб Діма міг поїсти. У їдальні люди завжди дивляться не в тарілку, а в телефон, переглядаючи новини. При цьому за кілька тижнів перебування в санаторії я ні разу не чув розмов про війну або обговорення новин у їдальні. Здається, небагатьма, хто порушує це негласне правило, стали ми з Дімою.

Йому явно нудно, і він не проти побалакати під час їжі. Діма з Ірпеня, але він поїхав до Києва незадовго до війни, а в перші ж дні вторгнення вирушив до санаторію. Російських військових Діма називає виключно «рашистами». «Однокласника мого розстріляли. Як і всіх, вивели до лісу та вбили. Я не знаю подробиць… Усю нашу вулицю знесли, сусіди сказали, що наш будинок — один із небагатьох незачеплених», — каже він. Найбільше хлопець переживав за батька, який не міг виїхати з Ірпеня, боячись артилерійських дуелей, а одного разу ледь не потрапив під обстріл біля Романівського мосту. Батькові Діми вдалося вибратися автобусом 5 березня. Наступного дня вулицю Чайковського неподалік місця евакуації обстріляли з артилерії.

На запитання: «Коли закінчиться війна?» — Діма відповідає: «Сподіваюся, скоро, не хочу, щоб мій син навчився рахувати вибухи».

Парк

Біля входу в підвал один із бордюрів акуратно обшитий деревом. На цій саморобній лавці часто можна побачити підлітків, яким набридло сидіти в укритті. Серед них є дівчинка 14-15 років з рожевим волоссям і хлопчик приблизно того ж віку — він носить яскраві жовто-оранжеві шкарпетки в тон кросівкам. Підлітки збираються дивитися, як хтось один грає у мобільну гру. Після невдалої ігрової сесії телефон передають іншому, новий гравець натискає кнопку retry. Хлопець і дівчина часто відходять трохи осторонь.

У парку, неподалік укриття, стоїть фонтан. Навіть в останні дні березня місцями його покривала невелика льодяна кірка. Кінець квітня, цвітуть жасмин та вишня. Фонтан оточують три дерев’яні альтанки. Якщо придивитися, в одній з них можна побачити рожевоволосу дівчину і хлопця в модних кросівках. Тепер вони все частіше гуляють удвох. Іноді йдуть до озера, подалі від інших. Скоро почнеться сирена, але поки що вони йдуть до води подивитися на лебедів.