Протягом минулого року в українських університетах сталося кілька гучних випадків сексуальних домагань. Про харасмент в Київському університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого розповіли вже десятки випускниць. Щонайменше 42% українок стикалися із сексуальними домаганнями у громадських місцях. Натомість за статтею 154 Кримінального кодексу України «Примушування до вступу в статевий зв’язок» не було жодного вироку за весь час незалежності України. Журналістка Катерина Москалюк розповідає, чому про харасмент у вишах не прийнято говорити вголос, як захистити себе і близьких від сексуальних домагань, та що робити, коли ви стали їхнім свідком.
Що таке харасмент?
Харасмент — це форма дискримінації, будь-яка небажана та настирлива фізична і словесна поведінка, що ображає чи принижує людину, або порушує недоторканність її приватного життя. Харасмент складається із повторюваних і наполегливих дій стосовно людини, спрямованих на те, щоб мучити її, знецінювати, підривати її авторитет в очах інших, засмучувати або провокувати реакцію.
Харасмент — це не тільки сексуальні домагання. Це також небажані зауваження, жести, міміка або жарти з приводу раси, національності, релігії, статі, віку, інвалідності, сексуальної орієнтації, сімейного стану та інших ознак, які можуть послужити підставою для дискримінації; погрози й залякування на основі раси, національності, релігії, статі, інвалідності тощо; небажані фізичні контакти (поплескування, пощипування тощо). При цьому потерпати від харасменту можуть як жінки, так і чоловіки.
Адвокатка та головна юрконсультантка центру «Жіночі перспективи» Галина Федькович говорить, що в українському законодавстві немає такого поняття, як «харасмент». Однак термін «сексуальні домагання» зафіксований у Законі України «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків».
«Це дії сексуального характеру, виражені словесно (погрози, залякування, непристойні зауваження) або фізично (доторкання, поплескування), що принижують чи ображають осіб, які перебувають у відносинах трудового, службового, матеріального чи іншого підпорядкування», — говориться в документі.
Ілюстрація: Катерина Круглик / Заборона
Федькович зауважує, що випадки харасменту у вишах — це насамперед відповідальність їхнього керівництва. Стаття 17 того самого закону зобов’язує роботодавця «вживати заходів щодо унеможливлення та захисту від випадків сексуальних домагань та інших проявів насильства за ознакою статі».
«Кожному університету варто розробити внутрішні механізми недопущення й унеможливлення сексуальних домагань, — додає спеціалістка. — Усі працівники та студенти вишу мають ознайомитись із правилами, проходити тренінги та знати, до кого звертатися у разі сексуальних домагань. Випадки харасменту тоді викликатимуть питання насамперед до вишу».
Галина Федькович.
Фото: Роксолана Поцюрко
Якщо від адміністрації університету не буде жодної реакції, або реакція буде негативною, потрібно звертатися за юридичною консультацією та спільно з юристами вибирати лінію захисту: «У цивільному процесі я б розглядала відповідальність не лише особи, яка вчиняла дії, які можна визначити як харасмент, але й вишу», — наголошує Федькович.
Чому постраждалим від харасменту страшно розповідати свої історії?
Є чимало причин замовчувати випадки проявів домашнього чи сексуалізованого насильства або харасменту на роботі чи у вищих навчальних закладах:
- ніхто не повірить;
- однокурсники засміють;
- викладачі зацькують;
- рідні присоромлять;
- друзі відвернуться;
- кривдник не поставить добру оцінку на іспиті.
Натомість відсутність доказів, брак підтримки, нерівність сил та тотальне мовчання дають нападнику відчуття свободи та безкарності.
Засновник адвокатського об’єднання «Мицик і Партнери» Олег Мицик, який раніше працював у військовій прокуратурі, пояснює, що справи про зґвалтування, сексуалізовані знущання та харасмент — це «хитка поверхня» у правовому просторі України. Наприклад, у Кримінальному кодексі України (ККУ) є стаття 154 — «Примушування до вступу в статевий зв’язок». Але, за словами Мицика, за цією статтею не було жодного вироку.
Олег Мицик.
Фото: Facebook
Проте декілька випадків харасменту набули широкого розголосу. Наприклад, у Рівненському державному гуманітарному університеті роками практикував сексуалізовані домагання до студенток і викладачок професор Володимир Годовський. У 2019 році про домагання доцента, начальника Канівської практики Петра Романенка публічно заявила студентка Київського національного університету. Справу актора Володимира Талашка, якого звинуватили у сексуальних домаганнях студентки Київського університету імені Карпенка-Карого, розглядають досі. Натомість сьогодні багато вишів вже мають розроблені політики попередження і боротьби з сексуальними домаганнями та дискримінацією.
В українському законодавстві також відбулися зміни. Зокрема, у новій редакції статті 153 ККУ — «Сексуальне насильство» — з’явився пункт про «вчинення будь-яких насильницьких дій сексуального характеру, не пов’язаних із проникненням в тіло іншої особи, без добровільної згоди потерпілої особи (сексуальне насильство)». Тобто харасмент також сюди входить.
Адвокатка Галина Федькович говорить, що, попри нововведення, реалістичніше відстоювати свої права у цивільному процесі відповідно до Закону «Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків». Асоціація жінок-юристок України «ЮрФем» розробила «Проєкт рекомендацій щодо впровадження гендерних політик у вищих навчальних закладах України», у якому запропонувала механізми протидії харасменту у вишах.
Питання сексуальних домагань та сексуального насильства окремо не є предметом будь-яких нормативно-правових документів у сфері освіти, але розглядається спорадично у блоці питань, які стосуються гендерної рівності, рівних прав, протидії та запобігання насильству, а також опосередковано у темі протидії та запобігання булінгу. Юристки зазначають, що варто розглянути можливості включення питання сексуалізованих домагань та сексуалізованого насильства у вишах до Законів України «Про загальну середню освіту», «Про освіту дорослих», «Про дошкільну освіту». Хоча, на перший погляд, вони не стосуються безпосередньо вищої освіти, проте містять норми, які опосередковано пов’язані з освітнім процесом у закладах вищої освіти.
Як розказані історії про сексуальні домагання допомагають іншим?
«Доволі складно почати говорити правду. Треба мати сильні внутрішні ресурси, щоб захищати себе і людину поряд», — говорить Марта Чумало, психологиня центру «Жіночі перспективи», та консультантка Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні (UNFPA). — Важливо, щоб були розповіді про випадки харасменту, що відбувались у минулому чи тривають зараз. Тоді якнайбільше людей, які зазнавали чи зараз зазнають сексуальних домагань, починають розуміти, що проблема не в них. Це не вони винні, а їхні кривдники».
Особа, яка вчиняє домагання, розуміє ризики, особливо якщо це відбувається щодо студент_ок чи неповнолітніх. Марта Чумало пояснює, що кривдник обирає об’єктом домагань чи насильства вразливих людей, які не матимуть достатньо ресурсу розповісти про це та відстояти себе.
«Між тими, хто вчиняє домагання і їх зазнає, завжди є значна нерівність сил. Коли від кривдника залежать результати екзаменаційної сесії та майбутнє, студент чи студентка мовчатимуть і не розглядатимуть інших варіантів», — говорить психологиня.
Вона додає: якщо поділитись зі знайомими, друзями, рідними, тоді з’явиться соціальна підтримка і шанс на легшу інтеграцію травматичного досвіду, а, може, й на розв’язання проблеми. Історія набуде розголосу, обговорюватиметься і стане видимою для суспільства.
Марта Чумало.
Фото: Facebook
Психіка людини намагається відтіснити поганий досвід на задвірки пам’яті, не думати про нього. Інтеграція травматичного досвіду, тобто зняття стресу, відбувається під час обговорення у безпечному просторі.
«Якщо людина більше не залежить від свого кривдника, не почувається винною, не соромиться минулого, тоді вона може розповісти свою історію та почати позбуватися стресового навантаження», — каже Марта Чумало.
Чому постраждалі від харасменту відчувають, що винні тільки вони самі?
Дистанціювання від травматичного досвіду — це доволі складно для психіки. Може розвинутися депресія, тривожні чи навіть дисоціативні розлади тощо. Наприклад, якщо хлопець перебуває у маскулінному середовищі й зізнається у слабкості, він може стати об’єктом булінгу. Гендерні норми змушують їх думати, що це вони, а не їхні кривдники, поводяться неправильно.
Ілюстрація: Катерина Круглик / Заборона
«Психіка дуже прямолінійна. Вона намагається знайти доріжки, аби запобігти наступній кривді. Вона починає шукати причини, «що в мені не так». Тому постраждалі дуже часто почуваються винними», — говорить Марта Чумало.
У центрі «Жіночі перспективи» аналізували судову практику щодо справ про сексуалізовані домагання.
«Кількість справ про захист від сексуальних домагань близька до нуля. Натомість справ про захист честі, гідності та ділової репутації — більше тисячі. Коли людина, яка зазнала харасменту, починає говорити правду, називати імена кривдників, то вони можуть подати зустрічний позов і виграти справу в суді через брак доказів. Історії харасменту так і залишаються нерозказаними, не виходять за межі стін різних установ, серед яких і університети», — підсумовує психологиня Марта Чумало.
Як подолати психологічну травму від харасменту?
Коли не вдалося обговорити проблему та розв’язати її одразу, а поганий досвід заховався десь глибоко у свідомості, у людини виникає психологічна травма. Важливо працювати з травмою, щоб вийти з негативного сприйняття себе: «я поганий», «я винний», «зі мною щось не так». Потрібно перемикнути свідомість на те, що винен насильник чи випадок, який від нас не залежить.
«Подія має бути несподіваною, дуже сильною, тривати певний час і супроводжуватися почуттям безвиході, щоб стати травматичною», — пояснює психологиня, тренерка з кризової психології, EMDR-терапевтка Оксана Наконечна.
Людина має робити хоч щось, на що може вплинути — навіть такі елементарні речі, як прибирання чи вмивання обличчя, щоби не впадати у тотальну безвихідь та безпомічність.
Водночас не всі люди, які пережили негативну подію, зазнають травми: «Ми всі маємо різну силу характеру, світогляд, захисні механізми. Подія має переважати наші стратегії подолання», — каже Оксана Наконечна.
Оксана Наконечна.
Фото: Facebook
Поруч з психологічною травмою можуть виникати інші розлади, наприклад, депресія. Потрібно пояснити людині, що з нею відбувається — так зменшується рівень тривоги. Оксана Наконечна розповідає, що в травма-терапії терапевт наче тренер: «Наша позиція активніша — не чекаємо, поки клієнт сам почне розповідати свою історію. Оцінюємо його скарги та одягаємо «травма-окуляри» для визначення, що з минулого вплинуло на теперішній стан клієнта. Малюємо мапу-схему з травматичними та ресурсними подіями, багато пояснюємо та навіть даємо домашні завдання».
Тривалість терапії залежить від рівня травматизації та бекграунду людини. Якщо в когось було щасливе дитинство, люблячі батьки та хороші стосунки, то з наслідками, приміром, від сильного землетрусу, вона може впоратись і сама.
«Якщо ви виливаєте в океан відро помиїв, то зранку наслідків не буде видно. Натомість сліди від аварії танкера будуть помітними довше, і потрібна буде допомога зовні, щоб їх прибрати. Наша психіка, як і все живе в природі, має механізми опрацювання інформації, які можуть не спрацювати за умов великого навантаження», — каже Оксана Наконечна.
Ілюстрація: Катерина Круглик / Заборона
Вона додає, що травматична подія може «плавати» у пам’яті без особливої шкоди для носія, поки щось її звідти не витягне: «Щоб утримувати травму «у капсулі», психіка виділяє частину енергії. Чим більше таких «капсул», тим швидше людина втомлюється. Люди з глибокою травмою складно будують стосунки, не створюють власних сімей, мають проблеми з регуляцією емоцій. Увесь світ видається їм небезпечним», — наголошує фахівчиня.
Оксана Наконечна говорить, що толерування насильства та віктимізація жертви — це проблема не лише нашого суспільства, а й усього світу. Окрім того, у нас зберігається стигматизація психіатрії: слова з часткою «психо» лякають людей і вони не звертаються по допомогу до спеціалістів. Щоб позбутися глибокої травми, потрібні бажання людини, підтримка рідних та друзів, а також допомога фахівців. На жаль, ці три «цеглинки» не завжди будують міцний мур, оскільки якогось зі шматочків часто не вистачає.
Як запобігти сексуальним домаганням у публічному просторі?
В Україні минулого року розпочалася міжнародна програма Stand Up, спрямована на поширення знань про запобігання сексуальним домаганням у публічному просторі. Програма підтримується в Україні Фондом ООН у галузі народонаселення і базується на методології «5Д»:
- «Direct» — діяти прямим втручанням;
- «Distract» — діяти на відволікання;
- «Delegate» — долучати інших;
- «Document» — документувати;
- «Delay» — допомогти згодом.
Психологиня Марта Чумало, яка залучена до програми Stand Up, говорить, що головна її ідея — спонукати порушити тишу та темряву навколо кривдників, адже вони хочуть залишатися в тіні, щоб ніхто не перешкоджав їхнім зловживанням.
Інколи домагання може зупинити проста поява іншої людини — свідка. Якщо людина бачить прояви харасменту на вулиці чи у закладі, можна запитати, як знайти потрібну адресу, привітатися і потім удати, що помилився, запросити людину у свою компанію, звернутися до адміністратора кафе тощо.
«Я психологиня і розумію, наскільки важливо відрефлексувати одразу, коли травма щойно нанесена, — пояснює Марта Чумало. — Варто заговорити до людини, яка зазнала харасменту, поспівчувати, запропонувати води чи провести додому, сказати: «Я тобі вірю!». Зробити прості речі, які допоможуть людині не залишатися на самоті».
Якщо ви стали свідком домагань, не варто залишати потерпілу чи потерпілого без підтримки. Навіть якщо не вдалося втрутитись чи підійти одразу після акту домагань, можна заспокоїти потім, запропонувати елементарну допомогу: разом піти в поліцію чи провести додому.
Один зі способів запобігання сексуальним домаганням у публічному просторі — документування. Можна зняти фотографії та відео на телефон, зробити запис на диктофон. Втім, важливо не розповсюджувати ці докази без згоди того, хто зазнав домагань. Варто спочатку поговорити та надіслати копії записів потерпілим.
Якщо ви не можете втрутитись з будь-якої причини (нападник надто сильний, у вас на руках немовля тощо), не треба залишатися осторонь. Можна попросити допомоги в перехожих, голосно кричати та показувати на кривдника. Не варто залишати потерпілу одну, навіть якщо кривдник переконуватиме, що вони знайомі.
