Річ, яка нагадує, що серце моєї бабусі билося
Майже вся меморативна література — від Марселя Пруста до В. Г. Зебальда, — це не стільки розслідування того, що трапилося з твоєю родиною, скільки послідування — обережне повторення її маршруту, відстеження хлібних крихт. Я заздрю авторам, яким є з чого відтворювати родинну історію: в який роман не зазирни, всюди їхні родичі позалишали купу охайно написаних листів та багатотомні щоденники з роздумами.
Мені, на жаль, не пощастило: вже згадані хлібні крихти найкраще описують залишену мені письменну спадщину. Моя родина по обидва її боки ніби жила в паралельному вимірі, де ніхто нікому не писав, навіть бувши розкиданими по всьому СРСР — і я, як не переривав речі бабусь і дідусів, не знайшов жодного листа. Чи кожен з них відмовився залишати по собі відбрунькування своїх думок, як люди, які принципово відмовлялися фотографуватися, бо разом зі знімком з них ніби сходило одне нашарування особистості? Чи вони всі пересварилися і колективно вирішили не написати одне одному ані рядка? Чи все це лежить в коробці десь у гаражі, про який я не знаю?
Перериваючи речі моєї бабусі Лідії — «сердечниці», як вона себе називала, що обожнювала дивитися кримінальні програми, після чого через нерви ойкала, айкала та пила корвалол, — я знайшов її томографію. Цього недостатньо — це не купа щоденників, за якими можна відстежити траєкторію її життя, але принаймні я знаю, що її серце билося.
