Фотограф Сергій Мельниченко перетворює воєнні злочини росіян на «татуювання війни». Подивіться на ці кадри
«В кожного вони [неприємні спогади війни] свої, але в усіх вони про одне й те саме: про біль», — говорить миколаївський фотограф Сергій Мельниченко. Цього року він почав працювати над циклом «Татуювання війни» — це фотосерія з чорно-білих портретів, герої яких (переважно друзі та близькі Сергія) позують на тлі проєкції кадрів повномасштабної війни. Таким чином фотограф викарбовує і документує умовні візуальні відбитки найбільш неприємних спогадів, рефлексій, відчуттів та емоцій як героїв світлин, так і багатьох українців. Спеціально для Заборони Сергій Мельниченко розповідає про витоки «Татуювань війни» й те, який гіркий спогад залишив відбиток на ньому самому.
28 квітня 2023 року: в Умані 23 загиблих цивільних, серед яких 5 дітей, внаслідок влучання російської ракети в житловий будинок; Дніпро — мама з донькою, також вбиті російською ракетою. І це тільки одна з багатьох ночей.
Сьогодні мій ментальний стан, як і в усього українського суспільства, м’яко кажучи, на межі. В таких реаліях ми живемо останні 9 років війни та останній рік великої війни. Але є плюс, якщо так можна сказати, — наш народ ніколи не був таким згуртованим, як зараз.
«Ми наче обираємо для себе картинку та спогад, від яких нам було найбільше боляче, — каже мені моя подруга під час підготовки до зйомки. — Але, по суті, в нас таких моментів за останній рік тисячі».
Ми обираємо фотографію. На фотографії розбомблена російською ракетою обласна державна адміністрація мого рідного міста Миколаїв. Тоді, 29 березня 2022 року, загинуло 37 людей, ще 34 зазнали поранень. В результаті атаки центральна секція будівлі обвалилася з девʼятого до першого поверху. Розбирати завали рятувальникам довелося майже тиждень.
Я ставлю проєктор. Марина і Сергій, мої друзі з Миколаєва, які теж покинули місто рік тому, сидять на ліжку. Фотографія через проєктор окремим шаром накладається на їхні тіла й обличчя, створюючи новий шар, умовне «татуювання», що залишиться з ними назавжди. Таких як вони — тисячі, десятки тисяч, мільйони. В кожного з нас своє «татуювання». В кожного з нас свій найболючіший спогад. Колективний біль.
Марія, моя дівчина, позує мені на нашій кухні в Івано-Франківську, куди ми вимушено переїхали з Миколаєва і де живемо вже рік. Нещодавно її школу в рідних Сумах також розбомбили, а за 500 метрів досі живуть її батьки, які нікуди не хочуть переїжджати. Звичайно, з вибором фотографії вона не барилася. Проєктор, камера, фотографую. Ще один спогад, ще одне «татуювання», котре залишиться з нею назавжди. Біль, нестерпний біль.
Деміан, мій син, позує мені на тлі фотографії з бомбосховищем одного з багатьох дитячих садочків країни. Діти сидять там під час повітряних тривог, малюють, граються. Дякувати Богу, що я вивіз свою дитину до більш безпечного місця, тож йому не довелося це все бачити й переживати. Але «татуювання війни» в нього залишиться все одно, бо він — дитина війни. Він знає, що зараз відбувається, і все це усвідомлює, наче дорослий.
Чи обрав я своє «татуювання»? Ні. Як сказала Марія, я ще в процесі вибору найгіркішого спогаду. Скоріш за все, це буде фотографія будинку, де у вересні 2022 року від російської ракети в Миколаєві загинули моя 33-річна подруга Ксенія та її мама. Вони просто спали у себе вдома. І того ранку вони не прокинулись. Але морально я ще не готовий до цього кадру. Треба зібратися з силами, а це нелегко.
Таких фотографій я можу зробити тисячі: з кожною людиною, з кожною дитиною, з кожним мужнім воїном та військовою нашої сильної й непокірної держави. Тому що все, що наразі відбувається — це наша спільна доля, наша історія, які сьогодні пишуться кров’ю кожного дня.
Про автора:
Сергій Мельниченко народився 1991 року в Миколаєві. Фотографією почав займатися у 18 років. 2018-го заснував школу концептуальної та артфотографії MYPH. За останні роки взяв участь у понад 150 персональних та групових виставках, ярмарках та фестивалях по всьому світу.
Лауреат всеукраїнських та міжнародних конкурсів, у тому числі Leica Oskar Barnack Award Newcomer у 2017 році. Номінант на премію Foam Paul Huf Award у 2020 та 2023 роках.
Його твори потрапили до приватних і публічних колекцій у США, Гонконзі, Україні, Польщі, Франції, Німеччині, Бельгії, Литві, Чехії, Японії, Нідерландах, Італії, Швейцарії та інших країнах.
