Що відбувається з «Довженко-Центром»? Заборона попросила розповісти його колишнього гендиректора Івана Козленка

12 листопада в Києві відбулася акція «Руки геть від “Довженко-Центру”» проти низки сумнівних рішень: призначення гендиректоркою колишньої кінологині (не плутати з кінознавицею), звільнення Олени Гончарук, яка обіймала цю посаду та була обрана на неї через прозорий конкурс, а також фактичне рейдерське захоплення будівлі представниками влади. Заборона попросила колишнього гендиректора Центру Івана Козленка розповісти, чому це маркер посилення авторитарних тенденцій в Україні та які корупційні схеми панують в інших культурних закладах — Держкіно та Українському культурному фонді.

17 серпня 2022 року, лише через кілька тижнів після передачі «Довженко-Центру» під управління Держкіно, яка тривала понад рік, Держкіно видало наказ про його «реорганізацію». Він передбачає розділення Центру на три установи й передачу фільмофонду «пустишці» ДУ «Науковий центр кінематографії України». Про музейну та архівну колекції Центру в наказі не йшлося, як і про долю єдиної в Україні сучасної кінолабораторії. 

В цей же період Держкіно надало Фонду держмайна України згоду на приватизацію двох корпусів «Довженко-Центру» загальною площею майже 10 000 м², що перебували в тривалій оренді з кінця 1990-х років. Впродовж останніх років дохід Центру від здачі в оренду цих корпусів майже вдвічі перевищував фінансування Центру з державного бюджету (₴ 13,6 млн проти ₴ 7,6 млн у 2020 році). Цим кроком Держкіно позбавило Центр суттєвої частини доходу, не запропонувавши жодної компенсації. 

Подальші події відомі: проігноровані владою листи від Польської кіноакадемії, Асоціації європейських сінематек, провідних українських культурних інституцій, а також рішення Громадської ради при Держкіно та Комітету з гуманітарної та інформполітики Верховної Ради з закликами скасувати реорганізацію, та, зрештою, нехтування петицією до уряду, що набрала 25 000 підписів. 

Відтак — звільнення з посади керівниці Центру Олени Гончарук, яка в 2021 році перемогла в конкурсі на посаду генерального директора, але так і не була призначена міністром Ткаченком. Кульмінація — призначення в.о. гендиректора Центру Юлії Каждан, засновниці кінологічної фірми та гіпнотерапевтки; обшуки та намагання «доставити» її на робоче місце за допомогою СБУ, поліції та прокуратури; зрештою — повідомлення про замінування території біля Центру під час проведення протестної акції проти нищення Центру владою.

Всі ці події нагадують найгірші репресивні прийоми часів Януковича, з тою лише різницею, що все, що відбувається зараз — відбувається під час війни, в якій гинуть не лише українські громадяни, а й пам’ятки культури України, що опинилися на лінії фронту чи в окупації. В той самий час в тилу конкретними представниками влади нищиться культурна інституція-зберігач національного фільмофонду. 

Ініціатори та ідеологи боротьби проти Центру, яка перетворилася на боротьбу з громадянським суспільством, відомі. Це призначена всупереч результатам конкурсу головою Держкіно креатура Банкової Марина Кудерчук, в минулому — аудиторка, далека від кіно. «Наглядач» за кіно від ОП, депутат «Слуги народу» Павло Сушко. Голова ОП Андрій Єрмак, який тримає під контролем всю кіногалузь та її ресурси. І «ніколи ні за що не відповідальний» міністр Ткаченко, який в порушення закону не призначив Гончарук директоркою після її перемоги у відкритому конкурсі. 

Конфлікт навколо «Довженко-Центру» став принциповим саме тому, що сумнозвісна «реорганізація» була розпочата Держкіно під час війни, через яку кіновиробництво майже припинилося. Замість того, аби займатися пошуком альтернативних джерел фінансування через західні фонди, підтримувати кінематографістів роботою та, зважаючи на сприятливу кон’юнктуру, промотувати українське кіно за кордоном, Держкіно заповзялося «реформувати» «Довженко-Центр» — на думку фахівців, одну з небагатьох успішних культурних інституцій України, яка реалізує сучасні стратегії управління, наукового дослідження та взаємодії з аудиторіями. 

Безпрецедентний опір громадянського суспільства пояснюється не лише репресивними методами «приборкання» норовливої інституції, а й також тим, що «Довженко-Центр» — лише ланка в довгому ланцюжку «реформованих» (читай: знищених) владою нових постмайданних інституцій.

Все почалося з Держкіно, де після призначення Кудерчук запанували радянські методи управління та поширилась безпрецедентна корупція. Після перекроювання інституції, раніше відомої своєю прозорістю та демократизмом, Держкіно перетворилося на клуб близьких друзів та бізнес-партнерів: Раду з підтримки кінематографії в ньому очолив бізнес-партнер Єрмака Артем Колюбаєв, а до її складу ввійшли обрані з порушеннями процедур представники «Кварталу 95» та телевізійного лобі. Першим же рішенням Ради був перегляд результатів пітчингу кінопроєктів на користь власних або дружніх проєктів (так, наприклад, Рада підтримала фінансування спільного проєкту Павла Сушка та Film.Ua «Мирний 21», заради чого було знехтувано результатами рейтингу проєктів). 

Слідом за Держкіно, зачистка якого відбувалася під гаслами «неефективності» та «збитковості» фінансованих державою фільмів, під натиском «реформаторів» упав Український культурний фонд (УКФ) — постмайданна інституція, яка займалася наданням державних грантів у галузі культури на конкурсних засадах. Спочатку УКФ всупереч його функції використали як «прокладку» для розподілу так званих інституційних грантів з «ковідного фонду». Хоча ця ідея виходила від наближеного до ОП лобі, а законодавчо була оформлена міністром Ткаченком, останній невдовзі вирішив усунути виконавчу директорку Фонду Юлію Федів з посади саме через «незаконну роздачу інституційних грантів». 

Тим часом заступник Ткаченка Ростислав Карандєєв зрежисерував вибори членів Наглядової ради УКФ, куди потрапили режисер «Слуги народу» Олексій Кірющенко, «рєшала» часів Кучми та Януковича Олександр Сусленський та представник телевізійного лобі Юрій Артеменко. Наглядова рада з другої спроби «обрала» на конкурсі виконавчим директором Фонду архівіста, історика Владислава Берковського, якого ще раніше намагалися використати вже згадані Кудерчук та Сушко в брудній спробі усунення Анатолія Хромова з посади голови Держархіву. 

Саме Берковський і став ідеологом «реструктуризації» Центру, вказавши Держкіно її основний напрям. З затятістю комсомольця він вигадав спосіб, як привести «Довженко-Центр» «у відповідність до чинного законодавства», а саме запхати його в прокрустове ложе Закону про «Національний архівний фонд та архівні установи» — майже дослівної кальки російського закону «Об архивном фонде РФ и архивах», ухваленої Верховною Радою в 1993 році.

Тут варто повернутись до історії питання кіноархівування в Україні. 

В 1932 році внаслідок сталінської централізації в Україні було утворено Всеукраїнський фотокіноархів, де мали зберігатися фото та хронікальні матеріали. З появою в 1938 році Всесоюзного фільмосховища (з 1948 — Державного фонду фільмів СРСР) всі ігрові фільми, що доти зберігалися в сховищах кіностудій-виробників, були передані в новоутворену установу, куди надалі передавались негативи всіх нових фільмів. 

Сам принцип розділення єдиного медіа кіно на дві різні юрисдикції (фотокіноархів перебував в структурі КГБ, а Госфільмофонд — в структурі Держкіно) — суто радянська практика, пізніше поширена на деякі країни соцтабору. Вона пов’язана з функцією, яку для кіно визначала радянська влада. Ця функція — пропаганда. Якщо в ігровому кіно автори ще мали таку-сяку можливість проявити творчість, хай і суворо регламентовану вимогами соцреалізму, то в хронікальному та документальному кіно сюжети й наративи чітко визначалися владою. Що, коли, кому і як знімати, визначала держава, конструюючи через неігрове кіно фейкову реальність СРСР. Колгоспні подвиги, героїка праці, гігантські будівництва, виховання радянської молоді — ось кістяк сюжетів «хронікального» та «документального» кіно до 1960-х років, в основі котрого лежало спотворення реальності через постановочність. Додайте сюди фотографію, з якої завдяки ретуші або монтажу вправно вилучалися новоявлені «вороги народу», «японські шпигуни» та «зрадники» — і ви отримаєте уявлення про радянський фотокіноархів. 

За умов, коли не автор, а партія визначала зміст і форму кіносюжетів, радянський «документальний» фільм залишався фільмом суто формально, за принципом виробництва та відтворення (камера, плівка, проєктор). Оскільки завданням радянського кіно було не показувати, а конструювати реальність, такий фільм «документував» дещо, чого насправді не існувало. Тому він здобув назву «документ» в радянському законодавстві — тобто щось виготовлене в процесі реалізації функцій держави та позбавлене авторства. В радянській парадигмі такий фільм не вважався мистецьким твором. Архів таких «фільмів» відбиває не історію кінопроцесу, а історію цензури, репресивного втручання у творчість та її пригнічення. 

Саме тому кінофотофоноархіви в радянський і пострадянський період залишалися закритими, режимними об’єктами з обмеженим доступом. Натомість ігрове кіно визнавалося мистецтвом (хай і заангажованим), створеним авторами: режисером, оператором, автором сценарію та композитором, — тобто було об’єктом права інтелектуальної власності. 

В 1994 році Указом президента Кучми за ініціативи Юрія Іллєнка, Ганни Чміль та Сергія Тримбача було утворено «Довженко-Центр» як український національний кіноархів. Відтак Україна набула суб’єктності в процесі формування національної пам’яті: фільми більше не відправлялися на зберігання в метрополію. З появою «Довженко-Центру» до нього стали передавати на довічне зберігання не лише ігрові та анімаційні, але також і документальні та хронікальні фільми. Це був прогресивний крок, що нарешті усунув штучний поділ кіно на ігрове та неігрове, запроваджений радянською цензурою. 

Попри те, що ухвалений у 1993 році Закон про «Національний архівний фонд та архівні установи» за російським прикладом вимагав передачі документальних фільмів до кінофотофоноархіву, ця норма після появи «Довженко-Центру» на практиці не виконувалась. Бо саме «Довженко-Центр» став прообразом інтегрованого національного кіноархіву, де кіно досліджувалось як кіномистецтво, а не як функція пропаганди. Як відкриту кіноархівну інституцію, яка, крім збереження, займалася дослідженням, популяризацією та реставрацією національного кіно, «Довженко-Центр» було прийнято в Міжнародну федерацію кіноархівів у 2003 році. 

Після реформування «Довженко-Центру» у 2015–2018 роках його було перетворено на кіноархів згідно з принципами міжнародного законодавства. В його структурі було відкрито Музей кіно, кіновидавництво, медіатеку, розширено кіносховища та доповнено цифровим циклом єдину в Україні кінокопіювальну лабораторію. 

Концепція реформування Центру була змодельована за прикладом провідних світових кіноархівів: Cinematheque Française, EYE Film Institute, Filmoteca de Catalunya, BFI. Однак, на відміну від них, українське законодавство ані у сфері архівної справи, ані у сфері кіно не кореспондувалося з міжнародним. Після повної інвентаризації, обліку та опису колекції Центру її частини потрапили у сфери дії різних законів, що ускладнювало роботу інституції. Тому в 2016 році при підготовці законопроєкту «Про державну підтримку кінематографії» я прописав в ньому статтю про створення державного фонду фільмів як інституції, яка б об’єднала фільмофонди «Довженко-Центру» та кінофотофоноархіву. Так я сподівався подолати законодавчо реалізоване «Довженко-Центром» де-факто штучне відокремлення неігрового кіно від ігрового. 

У 2017 році завершився тривалий процес злиття двох кіноархівів Польщі — Filmoteca Narodowa та Narodowy Instytut Audiowizualny — в єдиний національний кіноархів FINA на основі архіву ігрового кіно. За такою логікою та моделлю ми планували надалі злиття двох українських архівів на основі фільмофонду «Довженко-Центру». Водночас ми намагалися внести фільмофонд Центру в Реєстр об’єктів наукової спадщини, щоб убезпечити його від дезорганізації в перехідний період (на жаль, без успіху).

В подальшому Держкіно під керівництвом Кудерчук маніпулятивно використало норми закону про державний фільмофонд, покликані консолідувати всю українську кіноспадщину в одній інституції, проти «Довженко-Центру»: замість того, аби через підзаконні акти закріпити за ним статут державного фонду фільмів, воно скористалося законодавчою невизначеністю, щоб знищити інституцію, розділивши її на кілька дрібніших. Намагання втиснути «Довженко-Центр» в архівне законодавство — це крок, що повертає всю кіноархівну сферу України в силове поле дії пострадянських юридичних норм, випрацюваних з метою цензурного контролю. І якщо такий крок релевантний природі влади в авторитарних суспільствах, він абсолютно не відповідає природі демократичного суспільства, яким є українське. 

Конфлікт навколо «Довженко-Центру», таким чином, є також світоглядним конфліктом. Перемога чи поразка в ньому «Довженко-Центру» як інституції, що започаткована та функціонує на демократичних засадах, визначатиме подальшу динаміку всього культурного процесу в Україні: залишиться культура сферою вільної творчості та діалогу чи сферою державного контролю та цензури. 

Намагання контролювати вільний обіг ідей та обмежити кіноархівну автономію «Довженко-Центру» вилилось у звинувачення його з боку Держкіно в тому, що він буцімто не є архівом в розумінні українського законодавства, що не відповідає дійсності (за нормами українського законодавства, архіви можуть засновуватись юридичними та фізичними особами на будь-якій формі власності, а архіви, засновані підприємствами та організаціями у сфері архівної справи, яким і є «Довженко-Центр», входять в систему архівних установ України). 

Безумовно, конфлікт влади і «Довженко-Центру» не вичерпується розбіжностями в гуманітарних стратегіях. Він би не заторкнув всю владну вертикаль у разі, якби «Довженко-Центр» не був також важливим матеріальним активом. Впродовж десятиліть існування Центру було під загрозою через наявність непрофільних активів, успадкованих ним від Київської кінокопіювальної фабрики. Більшість із них — 10 із 14 будівель Центру — були відчужені та продані у 2007 році на відкритому аукціоні, а у 2017 році на їхньому місці новий власник розпочав будівництво житлово-торговельного комплексу. 

Два інші корпуси Центру, що перебували в оренді, всупереч намірам Центру використовувати їх для збереження фільмофонду, за рішенням Держкіно мають бути невдовзі продані. З усіх активів Центру відтак залишиться лише центральний корпус площею 15 000 м², де сконцентровані всі теперішні складові Центру: музей кіно, медіатека, фільмофонд, кінолабораторія, кафе та перформативний майданчик «Сцена 6». 

З огляду на те, що Центр де-факто фінансувався з доходу від здачі будівель в оренду, погодженням їхньої приватизації Держкіно фактично вбиває двох зайців: ліквідує фактичну незалежність Центру та прирікає його на швидке банкрутство, яке зрештою спричинить продаж головного корпусу Центру. 

Голова Держкіно Кудерчук уже заявила, що на наступний рік Держкіно не передбачило в держбюджеті фінансування підлеглих інституцій, зокрема і «Довженко-Центру». Отже, Центр у 2023 році буде позбавлено обох джерел доходу: державної субсидії та доходів від оренди. 

Я хотів би, щоби ми усвідомили всю безвихідність ситуації для «Довженко-Центру». Навіть якщо Держкіно скасує сумнозвісний наказ № 100 про його реорганізацію, навіть у разі призначення його директоркою законної переможниці конкурсу Олени Гончарук, діями Держкіно та МКІП йому уготовано долю банкрута в першій половині 2023 року, адже Держкіно не заклало в бюджет його фінансування в наступному році, водночас позбавивши його доходів від оренди. 

В теперішніх обставинах врятувати «Довженко-Центр» може лише одне: відставка голови Держкіно Кудерчук та призначення за конкурсом на цю посаду компетентної людини, яка мислить стратегічно та є авторитетним фахівцем у галузі кіно. Це врятує не лише «Довженко-Центр», а й усю українську кіногалузь, яка зараз перебуває в стагнації. Боротьба за «Довженко-Центр» — благородна й символічна водночас, проте будь-яка перемога, яка не завершиться відставкою Кудерчук та призначенням фахівця, буде пірровою. 

Кейс «Довженко-Центру» — це фронт боротьби за демократію, автономність культурних інституцій, прозорість і підзвітність. Відтак не дивно, що ситуація навколо Центру проявила те, чого більшість українців не хочуть помічати: авторитарні тенденції влади, які (природно) посилились під час війни. Не дати їм розвинутись після перемоги — спільне завдання українського громадянського суспільства та культурних інституцій, серед яких «Довженко-Центр» нині виступає без перебільшення символом демократії.