Читаєте зараз
«Війна намагається зробити з мене наволоч»: щоденник мобілізованого музиканта Донецької філармонії

«Війна намагається зробити з мене наволоч»: щоденник мобілізованого музиканта Донецької філармонії

Новая Газета
Маріуполь, вбивство цивільних, мародерство: що побачив музикант філармонії, мобілізований в «ДНР»

23 лютого музиканту Донецької філармонії Матвію наказали зібрати речі та відправили на «збори», які мали зайняти три дні — але натомість чоловіка без жодної військової підготовки кинули у запеклі бої у Маріуполі. Матвій став одним з тисяч так званих «мобіків» — насильно мобілізованих мешканців Донецької і Луганської областей. Заборона переказує головне з матеріалу «Нової газети. Європа», яка, своєю чергою, наводить записи зі щоденника музиканта про мародерство, спорядження без бронежилета та командирів, які погрожують розстрілом. 


«Почалися з самого ранку бої просто пиздець. До нас навіть снайпер піднявся та вбив двох людей. Снаряди та міни по нас лупили так, що коли у мене залишався 1% на телефоні, я востаннє написав Ані і притулився до стіни. Трясло просто жах. Мені здавалося, що будинок зараз завалиться на бік», — такий запис 2 квітня у щоденнику зробив музикант Матвій. Він погодився розмовляти лише анонімно — його ім’я змінено.

Матвій вважає себе громадянином України — для нього не отримувати російський паспорт було політичним рішенням. У 2014 році виїхати з Донецька не вийшло, і він залишився у місті зі своїми близькими: «Десь стрільне, світло не працює два дні. Ну гаразд, потерпіли, потім усе працює. Вода не йде — гаразд, полагодили. Вночі ходити не можна. Загалом звикнути можна».

Матвій не збирався на фронт — та й ніхто з колег по Донецькій академічній філармонії, що потрапили через мобілізацію на війну, не хотів. Їх скликали 23 лютого — терміново, без попередження. О 12-й пролунав дзвінок від адміністратора з роботи: у Матвія залишалося трохи часу на збори та дорогу до філармонії. З собою він узяв телефон, одяг та сухпайок на три дні — стільки, за словами адміністратора, мали тривати військові збори.
До третьої години дня біля філармонії зібрався натовп: переважно музиканти, але ще й технічний персонал — усі з сумками. Чоловіків проводжали їхні близькі. Поки вони чекали на автобуси, донецький військкор і колишній оператор російського каналу LifeNews Павло Чупріна стояв на протилежному боці вулиці і записував інтерв’ю для провладного Telegram-каналу «Донбасс решает».

За сумісництвом Чупріна працює у філармонії начальником відділу візуалізації — знімає музичні кліпи та концерти. У тому короткому відео він каже, що біля стін філармонії зібралося 50 співробітників, його колег. Частина з них, каже Чупріна, прийшла за повісткою, а інші — добровільно.

«Найприкріше звучало, що вони добровольці», — пізніше сказала про це відео Ганна, дружина Матвія. Вона також працює у філармонії музиканткою. За її словами, ні її чоловікові, ні його колегам повістки не приходили. Про те, що Чупріна веде зйомку, вони не знали.

У «республіках» мобілізували людей віком від 18 до 55 років. Деяким музикантам у телефонних розмовах за неявку погрожували «уголовкою», кажуть родичі мобілізованих, але у військкоматах працівники культури все одно вважаються добровольцями, тож Чупріна в інтерв’ю озвучує офіційну версію.

Того ж дня, 23 лютого, співробітників філармонії привезли до розподільчої частини у Макіївці, розповідає Матвій. Вночі температура опустилася майже до нуля градусів, але попри це наступні два дні працівники культури ночували на вулиці.

«Жінка, яка видавала берці в коробках, сказала: «Вам [картонки] ще знадобляться». Виявляється, так, щоб хоч щось підстелити собі», — каже Матвій.

Потім мобілізованих перевели до помешкань. Матвій розповідає, що з того моменту майже не бачив багатьох своїх колег: їх поділили на невеликі групи. Його та ще сімох поселили в крихітній кімнаті з одним спальним місцем. Ночували вони на підлозі, а вдень перетягували вантажі та заряджали ракети-«олівці» до «Граду». 

У частині співробітники філармонії зустрілися з іншими мобілізованими людьми з опери та ансамблю пісні і танцю «Донбас», а також з кількома працівниками місцевого цирку. Усього близько 80 осіб. (Пізніше співробітник ансамблю «Донбас» анонімно розповів «Новій газеті. Європа», що керівництвом його колективу так само була «дана обіцянка, що артисти на передок — ні ногою». Його колегам також повідомили про збори 23 лютого, пообіцявши, що це лише на кілька днів).

Саме в Макіївці до групи мобілізованих з філармонії, опери та ансамблю і прилипла назва «підрозділ «Культура» або просто «Культура». Матвій каже, що не знає, звідки назва пішла, але вона стала майже офіційною: її використовували і самі музиканти, і їхні дружини, і навіть командири на базі у Макіївці.

У Макіївці Матвій із колегами працювали вантажниками до вечора 27 березня, коли їм роздали спорядження: радянські каски та автомати Калашнікова з чорними пластиковими прикладами. Бронежилетів не видали. Матвій та родичі його колег кажуть, що в Макіївці у працівників культури не було взагалі жодної бойової підготовки.

Вже вранці, за кілька годин до світанку, «Культуру» посадили в «Урали» — перезаряджати автомати їх навчали по дорозі. Музиканти намагалися дізнатися, куди їх везуть, але командири на запитання не відповідали. «Коли ми вже приїхали до Докучаєвська, нам просто сказали: «Ви не здогадуєтеся, куди їдете?». Тоді все стало зрозуміло. Ми їхали до Маріуполя, — розповідає Матвій. — Ніхто туди не хотів, але й дуже пригнічених не було. Всі думали, що ми чисто на блокпостах постоїмо. Ніхто не знав, що ми приїдемо туди, де нас за перші хвилин 40 зроблять «двохсотими».

Щоденник Матвія починається із запису 28 березня — «Культуру» у повному складі вивантажили у колишній будівлі маріупольського «Укртелекому». Місто вже майже місяць як у блокаді — на вулицях точаться бої, немає зв’язку, електрики та води. «Десь дуже поряд працювала артилерія, тому було дуже голосно і були прильоти. Ми стояли у вузькому коридорі і чекали на подальші вказівки. Я зазирнув до кабінету і побачив кров по всій стіні біля столу», — пише Матвій.

Тут були й інші мобілізовані — всіх розбили на групи по 10–12 осіб, в кожну потрапило кілька працівників культури. «Нам сказали викинути зайві речі, бо житимемо ми в будинках, які залишили люди. Ніхто, звичайно ж, цього не зробив, — пише Матвій. — Приїхала «газель» і ми, як сардини, у неї запхалися. Їхали дуже швидко. Маріуполь був руїною».

Групу Матвія висадили майже у самому центрі міста, неподалік зруйнованого російською ракетою Драмтеатру, будівель СБУ та Міськради. Завели до будівлі, розставили по вікнах. Командир із «Народної міліції» (по суті армії) «ДНР» наказав цілитися з автоматів у вікна цегляної дев’ятиповерхівки.

Українці, яких командир назвав «снайперами» з полку «Азов», стріляли одиничними та короткими чергами, і робили це вони «явно краще за наших», каже Матвій. До цього музикант стріляв лише у тирі. У Макіївці «Культура» не мала уроків з користування зброєю — командир назвав вогонь по вікнах навчаннями. Матвій каже, що не міг стріляти в живих людей: він почав цілитися вище вікон, та й потім завжди цілив так, щоб точно не влучити.

Закріпитись у будинку зі снайперами з першої спроби не вийшло. На вході до внутрішнього двору по групі Матвія відкрили вогонь українці, довелося тікати під кулями. «Двері відчинилися і по нас відразу почали стріляти. Стало зрозуміло, що це не жарт, і нас зараз тупо вб’ють. Я прямо чув ці кулі і відчував цей запах пороху, коли вони пролітали. Один асфальт виблискував», — пише у щоденнику музикант.

Матвій і товариші по службі відступили і зникли в житловому будинку: «Нас розставили по вікнах спостерігати і стріляти похєр куди, аби снайпера пригиналися і ми змінювали позиції». Кулі українців, за його словами, пробивали стіни.

***

«Можете не хвилюватись, цивільних тут немає. Якщо побачите людину в цивільному, це по-любому переодягнуті [солдати ЗСУ]», — переказує Матвій слова командира. Пізніше в іншій частині Маріуполя він бачив, як група мобілізованих застрелила місцевого жителя років п’ятдесяти — він намагався сховатися у сховищі, коли почув стрілянину. «Навіщо? Ніхто не знає. Він просто йшов, нікому нічого не зробив. Просто так вбили цивільного».

Незабаром командир наказав лягти: артилерія атакувала будівлю лише за 50 метрів від будинку, де був Матвій. Це був бізнес-центр «Шоколад», де, як сказав командир, засів супротивник. «Нічого окрім бетону чорного кольору, попелу та обгорілого металу там немає. Трупів теж. Ми там закріпилися і спостерігали. Було дуже страшно. Якби вони пішли в атаку, нам би всім був пиздець», — пише Матвій.

Далі рухалися по двору дев’ятиповерхівки до великого приватного будинку, що за 100 метрів на південь від згорілого бізнес-центру: «Ми бігли і міни розривалися майже поряд з нами, тільки уламки по касках клацали». На підході, пише Матвій, його мало не зачепила куля. Вона потрапила по сумочці з-під радянського протигаза, що висіла на плечі.

У приватному будинку вдалося закріпитися. Бої продовжилися:

«Командири знайшли базуку і ночами херачили в ту дев’ятиповерхівку [будинок 25 на проспекті Металургів]. Прилітало і нам. Потім ніч, ми з Тимохою змінювалися на варті. У темряві я мало не пристрелив кота. Ніч була тихою, за винятком того, що горіла дев’ятиповерхівка, був смог і гар у повітрі. Дуже-дуже замерзли [написано великими літерами]».

Вранці Матвія передали новому командиру з «народної міліції» — він побачив, що мобілізовані не хочуть воювати. Музикант записав, як його «обробляв» цей військовий: «Ти до них [українців] хочеш? Я тебе пристрелю. Назад хочеш? Без мене хлопці з тилу тебе теж пристрелять». Командир — чеченець, це його третя війна; потім він підбадьорив музиканта: сказав, що йому теж страшно.

Де того дня його командир знайшов алкоголь чи що він пив, Матвій не знає, але музикант пам’ятає запах спиртного. Після варти чеченець його розбудив: «Вночі він [командир] наєбенився і його білка клемнула, він лежав поруч, а потім схопився за ствол і побіг. Потім схаменувся і сидів клацав запобіжником. Було стрьомно, але заснув».

Групі Матвія вдалося закріпитися в будинку 25 тільки на четвертий день боїв — це було 1 квітня. За словами Матвія, тут він знайшов блокнот та ручку і почав записувати події з моменту висадки.

На подвір’ї будинку Матвій побачив кратери, накриті простирадлами тіла та згорілі машини. З вікна квартири на шостому поверсі будинку 25 було видно море. З цієї висоти Матвій спостерігав за боями на проспекті Металургів і тим, як з боку українців по будинку прилітають снаряди — була їхня черга стріляти по дев’ятиповерхівках.

Зв’язок у Маріуполі зник ще на початку березня, але слідом за «народною міліцією» в місті почали з’являтися базові станції донецького провайдера «Фенікс». Тому на висоті Матвію вдалося спіймати сигнал і вперше з приїзду до Маріуполя зателефонувати дружині.

Анна застала дзвінок в тригодинній черзі за водою: «Телефон навіть перестала брати з собою, зневірившись, і навіть не сподівалася, що він подзвонить. Я розплакалася, що пропустила дзвінок і нескоро зможу почути [чоловіка]. Прийшла через п’ять хвилин від дзвінка і передзвонила… Він сидів там і чекав».

Матвій важко переживає розлуку: у щоденнику він майже в кожному записі пише, що сумує за Анною і звітує щоразу, коли йому вдається побачитися або зв’язатися з дружиною. Одного разу вона йому наснилася, і про це є запис у щоденнику — уві сні подружжя, тримаючись за руки, перебігло дорогу, на якій машини збивали людей.

Під час дзвінка на вулиці тривали бої: «Бої йшли, мені здавалося, що от і все, мене не стане», — написав музикант першого квітня. У квітні Матвія кілька разів відправляли на передову у різних районах Маріуполя. «Страшно, ми ж нічого не вміємо», — каже музикант. Але були й відносно спокійні дні: тихі варти, поїздки на бази та небойові завдання. «Тягати, носити, чистити», — перераховує Матвій.

У щоденнику Матвій багато разів описує, як потрапляв під обстріл. Одного разу артилерійський удар мало не вбив своїх же з «народної міліції», а іншого поряд з Матвієм противник підбив союзний танк: «Вибух був такий, що мені здавалося, будинок склався. Вежа підлетіла до 5 поверху». У першій половині квітня на сторінках щоденника бої точаться майже постійно, але це щоденник музиканта, а не солдата — їхній хід Матвій практично не описує. В основному він перераховує завдання, події і пише про товаришів по службі та командирів, а також про побут в залишених квартирах. Там мобілізовані жили та воювали, ці ж квартири й грабували, щоб знайти їжу. «»

«Мародерство — це спосіб виживання на війні», — сказав Матвію командир, коли вперше приніс знайдені продукти. На той момент у квартирах залишалася лише їжа з великим терміном придатності, наприклад, консерви чи цукерки. «[Командир з «народної міліції»] привласнив хороші цигарки, мені віддав «Пріму» без фільтра і сказав: «економ». Коротше, закрисив собі сигарети, що були на всіх. Ну, хуй з ним, він старший», — пише музикант. За пачку цигарок можна було зарядити телефон від генератора.

***

Екіпірування «народної міліції» в «республіках» було далеко не найкращим: хоч музикантам і видали нові автомати, в інтернеті є фото та відео солдатів «народної міліції» з гвинтівками Мосіна, які в СРСР зняли з виробництва після Другої світової. Матвій і сам бачив мобілізованих із «допотопними гвинтівками», а в дев’ятиповерхівці на проспекті Металургів стояв кулемет, який солдати з «ДНР» називали «Дашкою» — мабуть, це був радянський кулемет ДШК, розроблений 1938 року.

З формою теж проблеми — Матвію його комплект підійшов, але так пощастило не всім. Щось могли видати не в тому розмірі або не видати взагалі — наприклад, літню форму чи штани. Музикантам дали радянські каски, але не бронежилети — їх деякі артисти шукали самі, як і їжу. Матвій розповідає, що якось він знайшов бронежилети НАТО на колишньому складі українських військових, але їх забрали командири з «народної міліції». «Сказали: «руки від них забрали!». Нам нічого не давали».

У результаті, каже Матвій, він сам зібрав бронежилет четвертого класу захисту зі знайдених бронепластин: «Довелося додатковими ремінцями його обмотувати, тому що він ніхріна не тримався, сповзав униз: під час ходьби чи бігу він не захищав нічого, крім кишечника».

«Я, хоч і виглядаю зараз вбого та смерджу як дохлий кіт на звалищі, хоч і доводилося робити речі аморальні (вдиратися до хат, мародерити) та злочинні (стріляти по живих мішенях), — я все одно людина, і знаю, хто я і що я. Можна мене лякати, змушувати, підкоряти… Але я знаю, хто я і у що вірю. Я людина, а не виродок. Війна намагається з мене зробити наволоч, але в неї нічого не вийде».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору