«Щоби змити запах цвинтаря з одягу, знадобилося кілька днів». Щоденник Поліни Вернигор з першого відрядження на Донбас

Війна на Донбасі триває вже понад 8 років, і сьогодні, під час повномасштабного вторгнення місцеве населення переживає новий — раніше не відомий — виток руйнувань і трагедій. Для журналістки Заборони Поліни Вернигор перше відрядження на схід України мало стати важливим етапом у професійній кар’єрі, а стало тяжким випробовуванням — фізичним і моральним. Ми публікуємо щоденник її дводенної поїздки, сповнений рефлексій, вражень різного штибу і питань, відповіді на які знайти не так легко.

16 жовтня

Пів року я мріяла поїхати на Донбас. Коли мене спитали, для чого мені це потрібно, питання поставило мене в ступор. Окрім дослідницьких цілей та професійного обовʼязку, ніби було щось ще. Я думала над цим кілька днів, і зупинилася на тому, що очікую, що цей досвід мене змінить. Щоправда, як саме, відповісти так і не змогла. 

Я планувала поїздку ще у червні. Рутинна для журналіста без автівки проблема — транспорт. Я знайшла волонтерів, які погодилися відвезти мене в Сєвєродонецьк, Краматорськ та Лиман. Інші технічні незручності — не було вільного оператора, але я знайшла фрілансера, який погодився знімати майже безплатно. Коли планування мого відрядження було завершено, в редакції вирішили його скасувати під, відверто кажучи, банальним приводом. Згодом я зрозуміла, що це була відмазка. Редактори розуміли, що я ще не готова.

В червні про наміри поїхати у відрядження у прифронтову зону я проговорилася випадковому тіндер-метчу. Він кликав на побачення, а я планувала поїздку й ось-ось мала виїжджати — зустрічі не сталося. За півтора місяця після відмови редакції я виклала в інстаграм фото з відпустки. Цей хлопець написав: «Донбас в іншому боці». Мене це сильно зачепило. Думаю, я заслуговувала на відпочинок, але почуття провини шепотіло: «В країні війна, ти маєш їхати туди».

Отже, ми з командою поїхали на Харківщину. Це було друге відрядження у зону бойових дій в моєму житті. Рішення заїхати в Лиман на ексгумацію зʼявилося, коли ми вже прямували трасою від Києва до Харкова. На отримання потрібних дозволів пішло два дні, і більшість цього часу ми провели на деокупованих територіях майже без звʼязку. 

17 жовтня

Google Maps показує, що їхати від Харкова до Лиману десь три години. Проте насправді ми були в дорозі більш як чотири години — у багатьох місцях підірвані мости, численні відрізки траси перекриті через замінування. 

Проїжджаємо розбомблені фабрики, нафтобази, ферми, села, в яких більше ніхто не живе. На одній з таких напівзруйнованих хатинок висить величезний жовто-блакитний стяг. «Мабуть, тут живуть військові», — говорить наш фотограф Павло. 

Лиман виглядає як типове деокуповане місто: мінімум мешканців, як і вцілілих вікон у будівлях, всюди розкидане каміння від зруйнованих будинків. Ми вирішуємо їхати до відділку поліції і зустрічаємо там літнього чоловіка. Він виїхав з Ямполя, що неподалік Лиману, бо в його будинок двічі прилетіла російська ракета. Друга ракета влучила у підвал, де ховалася його дружина. 

Ми знімаємо з ним інтервʼю, але щоб змонтувати відео, потрібні кадри з самого Ямполя. Поліцейські відмовляють нас їхати — в селі тривають сильні обстріли і працювати дуже небезпечно.

Тоді ми вирушаємо до відділення «Укрпошти», що, за словами військових, працює як місцева адміністрація. Виявляється, як такої адміністрації у Лимані ще немає. До пошти нас відправили, бо там просто є скупчення людей. Це місцеві жителі, які прийшли по соціальні виплати для мешканців звільнених територій. 

Люди в натовпі сваряться. Хтось прикидається, що не розуміє української, коли я намагаюся поставити їм питання, хтось поводиться агресивно. «Бандеровцы! Пришли тут со своим Бандерштадтом! У нас все было хорошо, пока нас Украина не освободила!» — кричить чоловік напідпитку років 40. 

Інша жінка переймається та не хоче, щоб її знімали. «Вот вы приехали показывать, какие мы тут все плохие в Лимане!» — вигукує вона. Я пояснюю, що ми хочемо показати реальне життя. Вона махає рукою і відвертається.

Ми їдемо геть.

Наступна зупинка — цвинтар. Це мої перші (але через професію, гадаю, не останні) відвідини місця масового поховання. Одразу за Лиманом українські військові знайшли кілька колективних могил — загалом 166 тіл: цивільні, військові, жінки, чоловіки, діти. Ми приїхали запізно: ексгумація вже закінчилася. Біля розкопаних могил лежать тіла у чорних мішках з бірками. На них написано «невідомий чоловік», «невідома жінка» та зазначена ймовірна дата смерті.

Повітря переповнене характерним смородом від розкладання людських тіл — в літературі чи репортажах зазвичай пишуть, що це солодкуватий запах, який нагадує перестиглі фрукти, але він скоріше схожий на дуже зіпсовану яловичину чи свинину. Метрів за сто від місця поховання стоїть вантажівка, з якої дістають деревʼяні труни. З десяток чоловіків у захисних масках розкладають труни по землі. В них із тої ж вантажівки закладають мішки з тілами. Один чоловік тримає в руках надгробні таблички і координує роботу інших. Він розповідає мені, що тіла привезли з аутопсії на поховання. Кілька з них ніким не впізнані. Більшість із цих людей загинули від прильотів або підірвалися на мінах, проте є й закатовані. Через пʼять хвилин я не витримую. Дістаю з кишені маску та ефірну олію чайного дерева. Кілька крапель заглушають сморід. 

В голову лізуть примітивні думки. Цікаво, чи у всіх цих загиблих є живі родичі? Чи була можливість поховати їх інакше — з молебном, вінками, труною, оббитою оксамитом? Хто прибиратиме бурʼяни на могилах невпізнаних людей? Чи може бути таке, що таблички переплутають, і рідні ходитимуть на могилу до іншої людини? 

Ідемо назад до машини. Оператор Коля помічає цілі колонії опеньок та польських грибів. «Шкода, не можна тут збирати», — говорить він.

За кілька секунд салон машини наповнюється смородом. Наш одяг пахне землею і зіпсованим м’ясом. Навіть з відкритими вікнами нічого не змінюється. Щоб позбутися смороду, мені знадобиться тричі попрати ці речі в пральній машині.

О пів на шосту вечора стає зрозуміло, що до Харкова ми засвітла доїхати не встигнемо. Найближче відносно безпечне місце — Краматорськ. Невдовзі ми підʼїжджаємо до водойми. Переправа через неї підірвана — з одного берега на інший машини перевозить паром. Ми проводимо в черзі понад годину. Коли перед нами залишається усього дві машини, паром розвертають: сьогодні він більше не ходить. Дістатися іншого берега неможливо.

Ми повертаємося в Лиман і паркуємося неподалік відділку поліції. Температура на вулиці стрімко падає. На мені флісові штани, футболка, кардиган, куртка, бронежилет. З ним тепліше, але через його вагу починає боліти спина. У Колі є з собою газовий прилад для підігріву води, він заварює свіжий чай. Скоро доведеться заглушити двигун та вимкнути пічку в салоні. Ніч буде непростою. В аптечці є термоковдра, але ноги все одно мерзнуть.

По Лиману досі прилітає — Коля вирішує не спати всю ніч, щоб контролювати ситуацію. Ми з Павлом відрубаємося впродовж години. 

18 жовтня

Вже світає. Відчуваю, що в мене закладений ніс, але, головне, ми пережили цю ніч. Павло робить невелику зарядку, Коля кипʼятить воду на чай. Біля відділку поліції починають збиратися люди. Виходимо розвідати ситуацію та за двадцять хвилин їдемо далі. Наступна зупинка — Святогірськ. 

У Святогірську я бувала в дитинстві. Він запам’ятався як красиве місто для відпочинку: Святогірська Лавра, річка Сіверський Донець, ліс і неймовірно чисте повітря. Зараз його не впізнати — жодної живої хати там не лишилося. Людей майже немає. Весь час у Святогірську мене супроводжує питання: коли це місце стане знову придатним для життя, для туризму? Скільки грошей і часу на це знадобиться?

Донбас мене змінив — усе як я і хотіла. Це місце контрастів і протверезіння. Коли сидиш у квартирі в Києві, ситуація здається геть іншою, навіть якщо намагаєшся аналізувати її глибше, ніж у суперечках на фейсбуці. Неможливо не думати про людей, які пережили, мабуть, найстрашніший досвід свого життя. Про людей, які не мали б його переживати. Про людей із кардинально різними поглядами, політичною позицією, рівнем освіченості, цінностями. Це все наші люди: зі зруйнованими долями, зі втратами, травмовані та покалічені — російською пропагандою або бойовими діями. 

Нам потрібно якось далі існувати, потрібно реінтегровувати. Не засуджувати, як би сильно не хотілося. Бо досвід киянина і лиманця — різний. Різні умови, різний бекграунд, різний інформаційний простір, різне життя (однак все це не скасовує відповідальності за колабораціонізм та державну зраду).

З кожного відрядження я приїжджаю зовсім інша. Змінюється фокус. Більшість проблем, які раніше здавалися важливими, тепер не викликають жодних почуттів всередині. Досліджувати суспільство й людей дуже цікаво. Втім, цей процес завжди забирає частинку тебе, щось руйнує всередині.

Але хто з нас не втратив нічого на цій війні?