Читаєте зараз
Сказати найпотаємніше, сповідатись і бути побаченим і почутим, щоб хоч на хвилину стало легше

Сказати найпотаємніше, сповідатись і бути побаченим і почутим, щоб хоч на хвилину стало легше

Ivan Chernickin

У квітні 2022 року в інстаграм-акаунті української художниці my_pet_spider з‘явився допис, де вона опублікувала перші десять секретів, якими з нею анонімно поділилися підписники. Проєкт перетворився на віртуальну сповідальню, в якій українці можуть зізнатись у своїх найпотаємніших страхах та переживаннях. Візуальний продюсер Заборони Іван Чернічкін звернувся до фотографа Гаррі Єфімова з проханням візуалізувати ці секрети. Загалом фотограф зробив понад тисячу світлин, із яких у фінальну публікацію увійшло 39, що найяскравіше візуалізують секрети підписників my_pet_spider.


«Ще до війни я хотіла працювати з темою чужих сповідей, — розповідає художниця. — Війна ескалувала і пришвидшила цей процес: було відчуття, що треба робити тут і зараз, а вже потім визначатися з формою репрезентації». Проєкт став місцем, де кожен може бути побаченим і почутим хоча б на пару хвилин. Хаотичний реєстр зі смішних, болючих, огидних і рідних секретів налічує понад півтори тисячі сповідей.

Гаррі Єфімов зізнається, що багато описаних іншими страхів відгукуються і у ньому. Гаррі пояснює: «Я намагався будувати візуальний ряд на своєрідних противагах: протиставив оголеність морозу, крихкість тіла — твердій землі, динаміку життя — мертвій знерухомленості. Я хотів зробити акцент на циклічності життя та взаємозв’язку протилежностей у світі: де є початок, там є кінець, і навпаки. Тож там, де є страхи, є і способи їх подолання».

Кохання під час:

  • Через місяць після війни зрозуміла, що кохаю іншого, але не можу через те, що відбувається, про це сказати, бо боюсь, що людина зовсім втратить надію
  • Мені здається, я роблю помилку. клялась, що ніколи не зроблю собі боляче і не буду кохати цю людину, але цей процес знов запустився. надіюсь, мені не стане гірше
  • Мій хлопець, з яким ми п’ять років разом, вирішив покинути мене минулого тижня. Зараз мені похуй на війну.
  • За пару місяців до війни зрозуміла, що закохана, але все ще не наважилася зізнатися їй

Проросійські родичі / друзі / кохані: 

  • Хочеться в’їбати родичам і друзям, які продовжують толерувати рососіянських «апазіціанєрав» типу фейса/нєрвів і всіх, хто вживає словосполучення «брацкіє народи», але, блять, «ані же харошіє», «ані нє паддєрживают вайну», але ж це не так… А ви брешете собі і виправдовуєте тих, хто має бути покараний
  • Ненавиджу свою матір, яка топить за Росію. Зневажаю. Боюся, що не зможу її пробачити після її слів

Вбити себе. Кінець:

  • Ця безхатня зима поселиться в моєму серці та скосить гострим лезом невинність тижня; а помаранчевий колір від сонця буде єдиним елементом, який призведе до охочого бажання заснути вічним сном на снігу
  • Мне чертовски плохо и я не знаю, что с этим делать. Я только подросток, а в моей жизни уже произошло/происходит настолько много разнообразного дерьма, что каждый день я думаю: как бы хорошо было, если бы четыре года назад я смог взять себя руки и покончить с этим всем
  • Соромно за те, що під час того, як гинуть люди, я, яка змогла вибратися з Маріуполя, хочу вбити себе з кожним днем все сильніше. Соромно за думки, що краще б у мене таки влучив снаряд, але я не можу позбутися їх. Можливо, таки краще було б, якби я тоді вмерла. 

No Future:

  • Кожного дня я сподіваюсь, що повернусь в Україну і кажу всім навкруги, що все буде добре і все закінчиться, але сама я вже зовсім не вірю
  • А якщо всі ті, хто виїхав, не повернуться? Страшно. Дуже страшно, що Україна після перемоги лишиться сам на сам серед руїни
  • Іноді мені здається, що я не маю майбутнього
  • Когда думаю о том, сколько всего нужно будет менять в обществе помимо того, чтобы отстроить всё заново, когда думаю о людях, которым придётся продавать свои пожитки на клеенках, о голоде, о детях, которые потеряли конечности и родителей, обо всём шраме войны на нас навечно, — хочу просто уб*ть себя, потому что нет сил это уместить в себе и/или переварить

Недостатньо задля перемоги: 

Не покидає думка, що роблю замало для нашої перемоги

Недостатньо страждаю / хочу пережити жахи:

  • Хочу в гарячі точки, аби отримати цей досвід і потім бути крутим після перемоги. Думаю, що це ніби пройти життя, і більше я ніколи не буду відчувати себе жалюгідним. Проте страшно проситись туди, бо я нічого не вмію і всі подумають, що я не роблю свою справу на своєму місці, а просто вийобуюсь.
  • Надто часто думаю про те, що мені було б морально простіше «переживати» війну у гарячих точках чи безпосередньо як доброволець/парамедик на фронті, ніж в умовній безпеці. Я знаю: це повна дурня і знецінення досвіду та страждань людей, що пройшли крізь пекло та змогли вибратись.
  • Я відчуваю провину за те, що в моєму місті немає бойових дій, коли поруч щодня гинуть люди, і підсвідомо чекаю чогось і в моєму місті

Трохи засмучена, що не побачила за війну жодного трупа в реалі. Водночас щиро радію, що не побачила, що не була в цій ситуації. А з іншого боку мені ніби бракує цього досвіду. Не хочу бачити. Втім, нишком сподіваюся, що, коли повернуся, то знайду хоча б людський кістяк у своєму лісі.

Думками поховала:

Думками поховала маму, що не хоче ані евакуюватися, ані ховатися під час тривоги. Вирішила вважати, що зневага до загрози — це її відповідальність та «нейчурал селекшн». Це дуже жорстоко, але це єдиний спосіб, у який я перестаю плакати від болю та роблю хоч щось, щоб жити далі та мати змогу переказувати їй кошти. Тільки таким чином усвідомила, що я зовсім одна та спроможна на будь-що.

Додому:

Я боюсь, що моє місто забудуть. Я з Донецька і всім не до нього зараз. Але не до нього було і протягом 8 років. Звідти немає таких старших фото, як з Бучі чи Харкова. Звідти немає і новин зараз. Я поїхала 8 років тому і це мене уберегло. Але місто — ні. Воно не може саме з себе поїхати. Зараз купа новин, але в них немає двох важливих назв — назв міст, які страждали всі ці роки.

Я почуваю себе, ніби втратила відчуття дому, де б я не була. Тепер ніде не буду почувати себе як вдома.

Перестала читати новини / не витримую / дистанціююсь:

Мене заїбав воєнний контент, не читаю новини вже три дні, і так буде і надалі.

Не хочу залишатися / повернуся:

  • Я не знаю, як пояснити друзям свою повну відсутність бажання повертатись до України. Мене всі засуджують, це так вимотує. Я не хочу з ними розмовляти. Вони мої єдині друзі. Я хочу забути все: їх, дім, повну колаборантів родину, Україну, і хочу почати нове життя десь за кордоном.
  • Я не хочу повертатись в Україну, бо мене там ніхто не чекає.

Мені боляче, але я більше не хочу залишатися в Україні — я не бачу тут нічого, мені тут боляче. Я відчуваю сором через це, бо всі або хочуть в Україну, або не виїжджали, або повернулися. Я після повернення до Харкова більш за все хочу звідси поїхати, мені тут погано. Соромно.

Жахи:

  • Я заїбалась дивитись кошмари майже щоночі. Мертві родичі, гелікоптери, військові, які кажуть, що почалась ядерна війна, люди в паніці, звук винищувачів, кров, вибухи, багато гучних вибухів, шум, вибухи поруч з хатою, відчуття скорої смерті… Я втомилася прокидатись розбитою. Я боюся знов засинати

Вже взагалі нічого не відчуваю від фото трупів

Не кохайся з:

Я зустрічалась з хлопцем з Росії на відстані протягом року чи більше (три місяці після повномасштабного вторгнення включно). Ми зустрілись за кордоном під час навчання. Я намагалась тричі зробити так, щоб розрив був не надто травматичний для нас обох. Проте я знаю: він впевнений, що ми розійшлися через те, що він росіянин, хоча це не було причиною. Я повністю розумію, чого він так думає — я в перші дні вторгнення навіть не могла з ним розмовляти, а після звинувачувала його у слабкості й чого він не намагається зробити хоч щось, не кажучи про протести і т.п. Мене просто розриває зсередини це відчуття провини через це, і я не можу просто стерти те, що я казала. Найогидніше — я впевнена, що він далеко не єдина людина, якій я спричинила великий біль, а зараз я навіть не розумію, як мені повернути усі стосунки у стан до 24-го. Мені хочеться розчинитись та зникнути. 

Сором / провина: 

Я втік за кордон ще весною, залишивши свою дівчину під обстрілами в Харкові. Не знаю, чому не покликав її тоді з собою, і розумію, що це було свинство. вже 8 місяців кожен день прошу її приїхати, але все марно: вона мені більше не вірить. Боляче знати, що людина обрала ризик померти від ракети, лиш би не жити з такою скотиною, як я.

Почалось доросле життя, яке я не їбу, як жити. Дякую, мам

  • Психологічні проблеми, з якими я боровся до війни майже 4 роки, максимізувалися. Я не готовий брати до рук зброю. Не готовий вмирати. Відчуваю за це провину.
  • Почуваюся дуже винною через те, що сиджу на Заході, коли моя подруга кожного дня чує вибухи. Соромно, коли виникає бажання, щоб до нашого міста теж щось прилетіло і я змогла б сказати «бачиш, у нас теж війна»

***

Хоча мені 20, я ще ніколи не цілувалася. Тому багато думаю про те, що можу померти від снаряду, так цього і не зробивши…

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору