Радіо, телефон й інтернет «стиснули» нашу планету до розмірів «глобального села». Ми миттєво виходимо на зв’язок практично в будь-якій точці світу, ділимося переживаннями і фотографіями, які доступні жителям усіх континентів. Натомість держави і корпорації дістали фантастичні можливості стежити за нами. Журналіст Заборони Самуїл Проскуряков спробував розібратися, що відбувається з приватністю в XXI столітті.
Приватність важко назвати «традиційною цінністю». У племінних спільнотах особистого простору немає: найінтимніші події завжди відомі всім. Майже неможливо уявити приватність у середньовічному селищі або місті, де людина ділила кімнату з іншими родичами.
«Приватність» як право виникає на Заході лише наприкінці XIX століття. І хоча відтоді чи не кожна держава декларує і закріплює у законодавстві недоторканність приватного життя, далеко не кожна людина справді має це право.
У своїй колонці для South China Morning Post старша редакторка Луїза Там розповідає, що в культурах Китаю і Заходу погляди на недоторканність приватного життя сильно різняться. «Європейці та американці приділяють багато уваги «privacy», щоб захистити її, оскільки поважають і культивують індивідуалізм, – пояснює Луїза. – Але коли йдеться про китайців, найчастіше ви стикаєтеся з однієї реакцією: «Яка приватність?»
Сьогодні китайський уряд втілює у життя найстрашніші пророцтва Орвелла і Гакслі, де цифровий концтабір переплітається з потужною культурою споживання. Стрімке зростання якості життя компенсує жагу держави знати про своїх громадян все.
Навіть старші покоління українців не розуміють приватність так, як британці чи американці. Хоча СРСР закріплював у конституції право на таємницю листування, співробітники «політконтролю» переглядали поштові відправлення та цензурували листи.
Філософ і фахівець зі стратегічних комунікацій Антон Тарасюк впевнений, що ця «молода приватність», якою її розуміють в європейській традиції, найближчим часом помре – і далеко не кожна людина це помітить.
«Смерть» приватності
На думку філософа Михайла Мінакова, розподіл приватного та публічного – ідеал, який і в минулому був дуже умовним. Новітні технології зробили його зовсім недосяжним.
«Тепер «бути» значить залишати електронний слід, бути джерелом даних про себе, – каже Мінаков. – Машини стеження вже стали автономними, як колись автономію отримала бюрократія. Жах Гоголя перед бюрократичним Петербургом у цьому сенсі майже те саме, що й екзистенційна насторога Пєлєвіна перед новою цифровою культурою».
У сучасних умовах свобода як захищеність особистих секретів стає майже неможливою, каже філософ. Навіть втеча на край світу без смартфона не сховає нас від всеохопного ока Google Maps, а біг дата все одно міститиме дані про передісторію втечі.
Із тезою Мінакова погоджується філософ Антон Тарасюк. На його думку, приватність як певний простір нецензурованої або слабоцензурованої свободи, закінчується. Якщо для класичної ліберальної демократії принциповою є відмінність між «публічним» і «приватним», то завдяки технологіям масивного збору даних, неможливого без того, щоб люди самі їх віддавали, класичну приватність вдалося зламати.
Ви можете обирати між Gmail, Protonmail і Hotmail, але зовсім відмовитися від електронного листування бачиться неможливим. «Думаю, більш-менш точні портрети наших уподобань в усіх, як кажуть німці, «Privatsachen», – від сексуального життя до інтимних питань віри – можна скласти з історії пошуку в гуглі», – каже Тарасюк.
Прозорий і Великий Брат
Але інтимність втрачають усі: індивіди, малі групи, корпорації та уряди. Нещодавній гучний скандал навколо секретних звітів підрозділу Міністерства фінансів США, що викривають фінансові махінації світових і, зокрема, українських політиків, олігархів і банків, тому приклад. Жодна велика організація поодинці не може закрити всі віконниці: щось неодмінно потрапить у пресу чи соцмережі.
Така дивна рівність перед відкритістю даних може укласти новий дивний суспільний договір. Михайло Мінаков називає його «договором байдужості».
«Річ у тому, що біг дата росте не по днях, а по годинах. Потрібні надзусилля, щоб ці дані стали знанням і призвели до зміни у фізичній реальності, – каже він. – Втома від надзусиль і багатознання веде до байдужості. Байдужість до інтимних секретів вже є – найнепристойніша новина живе два дні. І що далі, то менший термін її життя».
Антон Тарасюк додає, що в епоху інформаційного голоду, тобто до вибуху сучасних комунікаційних та інтернет-технологій, будь-які краплі приватного життя «великих світу цього» здавалися чимось важливим і значним. Більше ні.
«Ми розуміємо, що різниця між людьми зникаюче мала. І це нас радше розчаровує, – каже Тарасюк. – Втома, апатія, дефіцит уваги – характерні симптоми перенасичених людей, що позбулися класичної приватності».
На думку Мінакова, втрата відмінності між публічним і приватним веде до суспільства без сорому і, можливо, сумління.
Ми самі бажаємо приватності смерті
Люди готові розкривати чутливу інформацію про себе в соцмережах і охоче стежать за життям інших. Акціоністка Різа Пуно змогла вмовити майже половину відвідувачів Бруклінського фестивалю мистецтв розкрити свої персональні дані – фотографії, відбитки пальців або номера соціального страхування – в обмін на смачне печиво з корицею. Щоб на кілька секунд потрапити у прямий ефір популярного американського шоу Jimmy Kimmel Live, туристи на Голлівудському бульварі розкривають свої паролі. Закохані пари знімають домашнє порно, жінки народжують у прямому ефірі.
Доцент кафедри філософії та релігієзнавства Києво-Могилянської академії В’ячеслав Циба каже, що «знеприватнення» є не так нав’язаним кимось процесом, як тенденцією, внутрішньо вкоріненою в здатності людини постійно переміщатися з рівня «спільний для всіх світ» на рівень «цей світ лише для мене». Від способу бути частиною цілого (суспільства, народу, класу, субкультури) до способу бути одиницею.
Циба пропонує політичне прочитання «смерті приватності». За його словами, глобалізація, що перетворює людей із різних закутків планети на «близьких сусідів», формує враження, що звична приватність є рудиментом закритого світу, світу кордонів і забобонів. Тільки там, де є страх втратити щось, є потреба боронити його від чужого ока. Там, де відчувають небезпеку, там є прагнення сховати. Тепер, коли здається, що ховати означає протиставляти себе іншим, об’єктом атаки є вже недовіра й стережіння. Інстаграм – це платформа, що, схоже, покликана формувати психологічну атмосферу довіри. Але соцмережі, створені корпораціями, найменше дбають про гармонію між людьми чи соціальними групами. До речі, це питання змістовно розглядають автори нетфліксівського хіта, фільму «Соціальна дилема», що присвячений алгоритмам соцмереж і зміні людської поведінки через них.
«Ефект працює, довіра як настанова поведінки спонукає дотримуватись її, бо жити у «прозорому світі» безпечніше, це не вимагає напруження сил, – каже Циба. – Добровільна відмова оберігати свою особистість від несанкціонованого доступу і є, як на мене, сутністю теперішнього знеприватнення. Де є заборона, там є її порушення, звідси відмова від заборон, що, як гадають, має унеможливити й акт порушення. Хитра гра явного й неявного, яку приємно недобачати».
