«Він лежав зі скляними очима. Я зрозумів, що він загинув». Смерть від снаряда і втеча з Маріуполя очима однієї родини

Polina Vernyhor

За словами мера Маріуполя Вадима Бойченка, станом на початок квітня у фільтраційні табори на території «ДНР» потрапили понад 40 тисяч містян. Здебільшого це люди, у яких не було можливості виїхати з-під обстрілів на підконтрольну Україні територію. Сім’я Володимира Балабася — одна із тисяч тих, кому довелося кілька тижнів прожити під обстрілами, втратити близьку людину, пережити серйозні поранення, лікарні, фільтрацію та врешті-решт вирватися з маріупольського пекла. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поспілкувалася з Володимиром та розповідає його історію.


Початок війни

До війни 24-річний Володимир Балабась працював майстром з ремонту обладнання на «Азовсталі». Він жив на лівому березі міста, на вулиці Воїнів-визволителів. Вранці 24 лютого Володимир збирався на роботу, коли з телеграм-каналів дізнався про повномасштабне вторгнення. Далі почув вибухи десь поблизу. 

«В цілому у нас періодично було чути вибухи і до цього. Тому сильного страху не було. Я пішов на роботу. Вибухи посилилися. Люди на заводі дуже хвилювалися та не хотіли працювати. Всі розуміли, що це вже не такі вибухи, як зазвичай. Хтось пішов додому, а хтось боявся втратити зарплату, тому залишився на зміні», — згадує Володимир в розмові з Забороною. 

Керівництво цехів одразу сказало, що усі, хто хоче додому, можуть іти — нікого не змушували працювати. Зупиняти завод не хотіли, але вже наступного дня перевели на тихий хід: виходити на роботу мали лише керівники цехів та люди, потрібні на стадіях управління конвертером, доменними печами та важливими агрегатами, які не можна зупиняти.

Володимир ходив на роботу до 3 березня. Потім почалося сильне бомбардування — їздити на завод стало небезпечно. Коли Балабась був на останній зміні, побачив, як горить лівий берег. Тоді ж у місті зник звʼязок. Володимир не міг додзвонитися до своєї сімʼї. 

Чоловік побіг додому. Він планував вмовити сімʼю йти до бомбосховища на «Азовсталі» — як здавалося, одного з найбезпечніших місць. Однак його рідні відмовилися залишати квартиру. 

На початку війни Володимир перебрався до своїх батьків. Туди ж переїхали два його брати — один із них привів свою дівчину. Так вшістьох у двокімнатній квартирі і жили. Від першого дня війни більшість сімейних розмов зводилася до того, що Володимир намагався переконати батьків виїжджати з Маріуполя. Ще, згадує він, у сімейному колі часто обговорювали, чи достатньо їжі. Їжі, за розрахунками, мало б вистачити на місяць. Якісь запаси були ще до війни, щось встигли купити в перші дні вторгнення, коли це ще можна було зробити.

«Ми постійно говорили про те, як вижити, — каже він. — Але батьки не хотіли виїжджати. Вони казали, що тут вони вдома, а якщо поїдуть кудись, то будуть там бездомними».

У пошуках виживання

Світло, опалення і воду в Маріуполі відключили 2 березня. Володимир і його рідні не дуже злякалися. У них була велика сонячна панель, яка живила акумулятор — родина заряджала ліхтарики і телефони. Холод — єдине, що спричиняло сильний дискомфорт. На початку березня температура повітря в Маріуполі сягала -10 градусів Цельсія. Володимир намагався знайти буржуйку. 

Він поїхав у будівельний магазин подивитися, чи залишилися електропічки. Напередодні у цей магазин прилетів снаряд. Печей не було, але він взяв будматеріали, щоб укріпити вікна. 

Поблизу будівельного магазина був великий згорілий супермаркет. Володимир побачив, що люди виносять звідти вцілілу їжу. Він завантажив машину різними харчами та повіз додому. Їжу хлопець розділив між сусідами. Так він їздив в супермаркет кілька разів, щоб розподілити продукти вже і по сусідніх будинках. 

«Люди були дуже різні. Хтось жив біля магазинів, які бомбили — їм було зручніше вийти і забрати продукти. Але вони не хотіли, бо відчували, ніби роблять щось погане. Хтось просто боявся виходити з дому через обстріли. А хтось виносив цілими магазинами. Я не вважаю, що це було мародерство. Особисто ми не чіпали чисті та закриті магазини. Я ходив до магазинів, які постраждали від обстрілів — продукти просто лежали і псувалися», — пояснює він.

Також Балабась виїжджав за водою до криниці. Там набирав одразу 200 літрів — прикріпив до машини дві великі діжки, просунув у них шланг і розливав воду тим сусідам, які фізично не могли ходити по воду. 

У сімʼї Володимира був запас у 150 літрів дощової води та 100 літрів чистої питної. Але завжди здавалося, що цього мало: всі боялися, що з криницею може щось статися. 

У середині березня у будинок батьків Володимира прилетіла ракета. Пожежа охопила дах і поступово підходила до квартири. Володимир із сусідами пішли гасити вогонь. Із собою брали відра з дефіцитною водою: хтось топив сніг, хтось збирав воду з труб, хтось гасив питною водою. Частину будинку, включно з квартирою батьків Володимира, вдалося врятувати. 

Обстріли ставали дедалі страшнішими, електроенергії та опалення все ще не було, а продукти поступово закінчувалися. Володимиру таки вдалося вмовити рідних поїхати. 19 березня родина вирішила виїжджати — напередодні бойовики «ДНР» підійшли до сусідніх багатоповерхівок. На вулиці до Володимира звернулися окупанти та порадили бігти, бо вони планують стріляти по його будинку: «Сказали, що ми можемо їхати через зелений коридор на «ДНР». Нам треба було проїхати усього пару кілометрів до місця, де не стріляли. Ми обговорили і вирішили, що виїжджатимемо на територію «ДНР», а звідти прямуватимемо за кордон». 

Вибух

Родина почала збирати речі і вантажити їх до машини. В якийсь момент, коли Володимир, його два брати, тато та троє сусідів були на дворі, туди прилетів снаряд. 

«Я просто впав на коліна від вибухової хвилі. Коли відкрив очі, побачив брата. Він лежав на землі зі скляними очима. Я зрозумів, що він загинув. Я подивився на другого брата — у нього дірка в голові [поранення було не смертельним]. Я дуже злякався. За якусь мить я оцінив свій стан і зрозумів, що не можу поворухнути ногою. Думав, що зламав її», — розповідає Володимир.

Батько вцілів. Він пішов за дружиною, а Володимир із братом та сусідами сховалися у під’їзді. Родичі перевʼязали поранених і повезли їх до лікарні. 

У лікарні було людно. Там не було вікон і світла. Володимира оглянули: в коліні застрягли уламки, наклали повʼязку. Виявилося, що у батька теж був уламок в нозі. Брата забрали до хірургії: йому зашили обличчя, а палець на руці довелося відрізати. Згодом всіх відправили додому. 

На ранок сім’я зрозуміла, що якщо вони залишаться, то помруть. Треба було їхати. Володимир з батьком дістали задні крісла з машини і залишили їх посеред вулиці, щоб було більше місця для людей. 

Тіло брата Володимира залишилося лежати на тому ж місці. На той момент не було жодних сил ховати його. Та й часу бракувало: треба було терміново везти поранених до більш безпечної лікарні.

Лікарні та погрози за синьо-жовтий прапорець

З міста вдалося виїхати швидко. Двічі зупиняли окупанти: сказали, що на машину треба повісити більше білого, щоб її не сприймали як військову. Через те, що в машині були поранені, родину доволі швидко пропускали. 

«Розмовляли з нами, в принципі, ввічливо, — каже Володимир. — Цікавилися, що за поранення, пропонували якусь допомогу. Ми з братом молоді хлопці, тож на одному з блокпостів у нас перевіряли документи, щоб пересвідчитися, що ми не військові. Але все було швидко».

Родина приїхала до лікарні в Новоазовську Донецької області. У перший день до палати, де лежав Володимир, увійшла медсестра і уважно подивилася на його робочу куртку із наліпленим українським прапорцем. Вона вийшла і за кілька хвилин повернулася із військовим. 

«Я не памʼятаю, що саме він говорив. Усе зводилося до того, що українці — погані люди, український прапор — символ поганих людей, а він — хороша людина, яка бореться проти цього режиму. Він довго пояснював, який він крутий і який я поганий, що приїхав сюди. Єдине, що я запамʼятав майже дослівно — його погрозу згодувати мені цей прапорець, якщо я його не зніму», — згадує чоловік. 

У Новоазовську родина пробула один день. Далі вирушили в Донецьк. Медики з місцевої лікарні нагодували їх та дали чистий одяг. Володимира та його батька поклали в палату, а брата повезли в іншу лікарню на операцію. В палаті лежав ще один поранений мешканець Маріуполя і троє російських військових. Один з них був із «ДНР». Казав, що не хотів іти на війну. 

«Ставилися вони до нас нормально. Ми тримали нейтралітет, не вступали з ними в суперечку. Говорити будь-що було просто небезпечно, перебуваючи в одному просторі з військовими, які свято вірять в те, що українці — нацисти, що самі вони борються проти нечисті, яку потрібно повністю вирізати. Єдине, що я зміг сказати — що Маріуполь до війни був дуже красивим містом і зараз його просто немає. Донецьк також був великим містом і зупинився в розвитку, коли потрапив під «ДНР». Для цих хлопців мої слова були білим шумом», — говорить Володимир.

Фільтрація

У Донецьку сімʼя Балабасів пробула близько трьох тижнів. Його брат потребував ще операцій — їх треба було робити у більш обладнаній лікарні. Тому вирішили виїжджати. Проте, щоб виїхати до Росії, потрібно було пройти фільтраційний табір. 

На той момент біженці з Маріуполя в середньому мали чекати в черзі близько двох тижнів. Якщо проходити фільтрацію в Донецьку, це займає ще більше часу. Тому вони вирішили їхати у Старобешеве.

«Ми приїхали у щось на кшталт міліцейського відділку. Перед ним стояла величезна черга. Хтось приїхав на машинах — вони в цих машинах і спали. Ми сказали, що поранені. Домовилися з місцевими «правоохоронцями». Це нормально, що ми поранені і нас пропускають без черги. Але, звісно, людям в черзі це не сподобалося. Проте вони потім побачили брата і затихли», — розповідає Володимир. 

Шлях до Росії був непростим. На дорозі було багато машин, на блокпостах — величезні черги. Окупанти ретельно перевіряли документи та обшукували машини і навіть просвічували їх за допомогою рентген-сканеру, як на вокзалах та в аеропортах.

В Росії сімʼя зупинилася на три дні у готелі — треба було перепочити від дороги. Звідти поїхали машиною у Грузію. У Тбілісі їх зустріли волонтери: допомогли з житлом, пошуком роботи, речами та їжею на перший час. 

Нове життя зі старими травмами

Зараз Володимир продовжує лікуватися від наслідків війни. Уламки ворожого снаряду, скоріш за все, безпечно дістати не вийде, тому він займається з реабілітологами та поступово одужує. Його брат вже переніс кілька важких операцій на руці та обличчі, але прогнози лікарів щодо нього теж оптимістичні. 

Володимир зрозумів, що йому не дуже подобається спеціальність, якою він займався до війни, і зараз опановує нову професію — мріє стати дизайнером інтерʼєру. За пару тижнів він встиг вивчити основи і зараз намагається знайти роботу, де його б підтягнули на практиці.

Проте в Грузії сімʼя Володимира залишатися все ж не планує. Вони розглядають інші країни, де можна було б нормально влаштуватися та знайти добре оплачувану роботу. 

Батьки Володимира сильно сумують за домом і навіть хотіли повертатися в Маріуполь. Їм здається, що їхня квартира могла вціліти.

Але, каже Володимир, про повернення поки не може йтися, бо у місті абсолютно немає умов для життя: «Для мене моєї квартири не стало у той момент, коли померло місто. Мені взагалі все одно, чи вціліло щось. Який сенс їхати в ту квартиру, якщо це буде під Росією?».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору