Смт Нью-Йорк у нестямі. Селищу на Донбасі повернули історичну назву — і це запустило процес змін - Заборона
Читаєте зараз
Смт Нью-Йорк у нестямі. Селищу на Донбасі повернули історичну назву — і це запустило процес змін

Смт Нью-Йорк у нестямі. Селищу на Донбасі повернули історичну назву — і це запустило процес змін

Пгт Нью-Йорк вне себя. Поселку на Донбассе вернули историческое название — и это запустило процесс перемен

Нещодавно селищу Новгородському в Донецькій області повернули історичну назву — Нью-Йорк. А в жовтні там пройшов Нью-Йоркський міжнародний літературний фестиваль. Журналісти Заборони побували в селищі, надихнулися ним і тепер закликають вас теж відвідати це місце. Ось що треба знати про український Нью-Йорк і його жителів.


Таких містечок, як Нью-Йорк, на Донбасі тьма. Безробіття, погана екологія, водопостачання з перебоями, а під боком — окупована територія, звідки селище регулярно обстрілюють.

У Нью-Йорку живе всього 10 тисяч осіб. Він розташувався між пагорбів за чотири кілометри від Горлівки — одного з найбільших міст Донецької області, що з 2014 року перебуває під владою проросійських сепаратистів так званої «Донецької народної республіки». За формою кордонів Нью-Йорк схожий на пожежний топірець: ручка йде на південь, у бік окупованого Донецька, а вістря вказує на Горлівку. На десять тисяч осіб тут аж чотири школи й одна школа-інтернат, але, закінчивши їх, молодь змушена їхати до великих міст, щоби вчитися далі — і, як правило, уже не повертається.

Та дещо все ж відрізняє Нью-Йорк від інших донбаських місць: його насичена європейська історія. Відколи Новгородському в липні цього року повернули історичну назву, у місцевих жителів з’явилася надія на зміни.

Символічна заправка

27-річна Крістіна Шевченко показує заправку «Нью-Йорк» в центрі селища біля фенольного заводу, який належить компанії українського олігарха Ріната Ахметова «Метінвест». Навколо цього підприємства сконцентроване місцеве ділове життя. Крістіна каже, що заправка з незвичайною назвою з’явилася тут ще 2004 року — тоді вона й дізналася, що її рідне Новгородське раніше мало зовсім інше ім’я.

Саме Крістіна Шевченко стала обличчям донбаського Нью-Йорка — у лютому цього року вона виступила в профільному комітеті Верховної Ради з промовою про необхідність повернути селищу історичну назву. Комітет підтримав цю ідею, і в липні парламент проголосував «за».

Сьогодні Крістіна викладає українську мову та літературу у 17-й школі Нью-Йорка. З рідним селищем у неї складна історія стосунків. До початку війни на Донбасі вона вчилася в Горлівському педінституті на факультеті іноземних мов і щодня їздила до сусідньої Горлівки на навчання. Їй було двадцять, коли частину Донецької області окупували проросійські сепаратисти й вона перевелася в Бахмут разом з евакуйованим вишем.

Коли навчання закінчилося, розповідає вона, Крістіна зіткнулася з типовою проблемою молоді, що живе на периферії: знайти роботу було важко. Вона поїхала на заробітки. Працювала то продавчинею в магазині, то нянею, то репетиторкою в Туреччині, російській глибинці й великих містах України.

«Поїздила і зрозуміла, що це не моє: метушня великого міста вимотує, — розповідає Шевченко. — На заробітках я думала: навіщо я цим займаюся, коли є професія і я можу працювати тою, на кого вчилася й ким хотіла бути? Але коли повернулася, зрозуміла, що [в Новгородському] мало розвитку, мало місць, де можна розвиватися».

Зрештою Крістіну покликали викладати в школу, яку вона закінчила. Там вона познайомилася з підлітками селища й у 2019-му створила громадську організацію «Ініціативна молодь українського Нью-Йорка». З цього почалася одна з найважливіших для селища ініціатив.

Коротка історія Нью-Йорка

Нью-Йорк поділений на дві частини залізничною станцією «Фенольна»: ближча до Горлівки частина вважається «новгородською», новою частиною Нью-Йорка, що виникла в радянський період. А та, що йде від фенольного заводу в бік донецької траси, вважається «старим містом».

«Старий» Нью-Йорк побудували в середині 19 століття німці, які приїхали на територію тодішньої Російської імперії засновувати поселення. Це був рух колоністів, який підштовхнули укази імператриці Катерини II 1762–1763 років. Вона дозволила іноземцям приїздити на південно-східні території сучасної України, щоби ті освоювали землі, створювали фабрики й наповнювали бюджет імперії, — за це їм надавалися пільги та допомога. Найактивніше приїжджали німці-меноніти — послідовники протестантського менонітського вчення.

За даними істориків, в 1878 році кілька сімей німецьких колоністів викупили в княгині Голіциної близько 35 тисяч гектарів землі навколо річки Кривий Торець і заснували там нові колонії, що сформували ландшафт сучасної Донецької області. Однією з таких колоній став Нью-Йорк. Чому йому дали саме таку назву, історики не знають, але швидше за все через зв’язки з Америкою, куди нерідко їздили німці-колоністи.

На початку 20 століття німців стали примусово виселяти з колоній. Перша хвиля прокотилася після революції 1905 року, коли керівництво імперії позбавлялося робітників, які влаштовували повстання проти трудової експлуатації по всій країні. Друга хвиля сталася після перемоги більшовиків у революції 1917-го: колоністів виселяли як представників буржуазного класу. Остання хвиля припала на час Другої світової війни, коли Йосип Сталін наказав вислати з України німців-менонітів, звинувативши їх у колабораціонізмі, із забороною на повернення впродовж 25 років. Виселення організували за кілька днів взимку 1941-го: сім’ї посадили в товарні потяги на станції «Фенольна» і відправили в Казахстан.

Руїни майбутнього

На фотографіях початку 20 століття Нью-Йорк — жваве, ділове містечко з безліччю фабрик і заводів. На них можна розгледіти труби шести парових млинів, які виробляли борошно на всю округу, і машинобудівний завод німця-колоніста Якова Нібура, що випускав сконструйоване ним інноваційне обладнання для сільського господарства й олійниць. Видно цегельний завод Якова Унгера, де виготовлялася цегла та черепиця для міст теперішньої Донецької області.

Ось центр Нью-Йорка зразка початку 20 століття: тут працює двоповерховий кооперативний магазин зі своєю пекарнею і великою аптекою, навпроти нього — великий книжковий і готель, поруч млин Пітера Діка. Центральна дорога викладена бруківкою, вулицями снують натовпи місцевих жителів.

Цього Нью-Йорка вже давно немає: готель перетворилася на руїну, а книжковий знищили ще до початку Другої світової. Млин Пітера Діка занепав і кілька років тому його продали в приватні руки — після продажу громадський доступ до нього закрили.

Єдина будівля, яку вдалося відновити з руїн, — це кооперативний магазин Аарона Тіссена. Місцеві жителі разом із колишнім главою селища Миколою Ленком знайшли гроші на реконструкцію будівлі — близько 1,7 мільйона грн виділили «Програма розвитку ООН», УВКБ ООН та «Метінвест». У колишньому магазині відкрили історико-культурний центр «Український Нью-Йорк», де можна побачити артефакти, що залишилися від старого містечка.

Боротися з руїнами намагається Надія Гордіюк — вчителька-логопед у дитячому садку і спеціалізованій нью-йоркській школі для дітей з особливими освітніми потребами. На початку 2017 року вона створила ініціативу «Український Нью-Йорк на Донеччині», якою намагається привернути увагу до історії селища. Їй подобається розповідати, що колишнє Новгородське має насамперед європейське коріння.

«Ініціативами я займаюся ночами, — сміється Гордіюк. — Війна внесла свої корективи: раніше я займалася тільки професійною діяльністю, публікувала наукові роботи, але [2014 року] зрозуміла, що не можна жити лиш у своєму вакуумі. Коли я побачила, що в селище зайшли люди, які малювали прапори чужої країни, стало неможливо дихати. А коли наше місто звільнили, я стала допомагати добровольчим батальйонам одягом та їжею і вирішила, що потрібно якось виводити наших одурманених російською пропагандою жителів із цього стану й розповідати їм історію рідного краю».

Надія Гордіюк була серед тих, хто захищав млин Пітера Діка від руйнування й домагався того, щоби будівлі надали статус регіональної пам’ятки культури.

«Коли до нас приїхав на огляд млину головний архітектор Донецької області, він сказав: вам тут можна спокійно зробити «менонітське Пирогово», — розповідає Надія Гордіюк. — Лишилося доволі багато артефактів, з яких можна відтворити німецький центр Нью-Йорка».

Люди Нью-Йорка

Нью-Йорк затиснутий у лещата окупованими територіями. Лише чотири кілометри відокремлюють селище від блок-постів із військовими бліндажами. Періодично сюди прилітає «привіт» від сепаратистів: наприклад, у вересні безпілотник скинув кілька мін на невелику військову базу, розташовану в Нью-Йорку. За словами місцевих, вони щовечора засинають під звуки обстрілів.

На відміну від американського тезки, донбаському Нью-Йорку немає чим похвалитися: жити тут важче, ніж у більшості українських міст. Єдине нью-йоркське багатство — його жителі, які не бажають кидати це пригнічене війною й бідністю місце. Вони намагаються повернути руїнам форму, а своїй історії — голос.

На початку жовтня в Нью-Йорку проходив міжнародний літературний фестиваль. Він зайняв простір Будинку культури Фенольного заводу — центру суспільного життя селища. Над входом у ДК зафіксована дата його спорудження — 1950 рік, за рік до того, як радянська влада перейменує Нью-Йорк на Новгородське, щоби назва не асоціювалася з Америкою: на той момент СРСР уже вів із нею холодну війну.

Фестиваль організувала письменниця Вікторія Амеліна. Її чоловік народився в Новгородському, але після школи, як і всі, поїхав. Його батьки теж родом із Новгородського, і час від часу повертаються в рідне селище. Амеліна каже, що цей фестиваль став для неї поверненням додому й можливістю зробити щось для тих, хто живе в Нью-Йорку.

«Ми всі — хоч на заході, хоч на сході [України] — не вміємо себе побачити й полюбити, — каже Вікторія Амеліна. — Потрібне правильне дзеркало. Я цим фестивалем хотіла сказати, що справжня Донеччина дуже гарна, тонка, зворушлива і вперта, вразлива й сильна одночасно, і що тут [в Нью-Йорку] на акордеоні грають «We are the champions» [групи Queen] і місцеві знають слова».

Засновниця організації «Ініціативна молодь Нью-Йорка» Крістіна Шевченко показує нам занедбане німецьке кладовище на пагорбі із західного боку селища. Там є кілька мармурових постаментів, встановлених на могилах німців-колоністів, — більшість із них лежать, розбиті, у траві. Але один не так давно відновили й розчистили. Там же — пам’ятник солдатам, які визволяли Нью-Йорк. Щоправда, замість історичної назви вказане радянське ім’я селища — Новгородське. Хочеться боротися з цим забуттям, каже Шевченко.

Коли актив молодіжної організації Нью-Йорка зібрався вперше, згадує вона, усі говорили про те, що хочуть свята: «набридло бути сірою зоною». Зараз в «Ініціативній молоді Нью-Йорка» близько двадцяти волонтерів. Крістіна дивиться на своє селище з пагорба, стоячи на п’ятачку біля кладовища, і каже, що тепер завдань багато: хочеться відновити історичні будівлі, розчистити парк і місцевий ставок, побудувати хороші дороги й відкрити літературне кафе. За її словами, раніше вона не вірила в можливість змін тут — а тепер вірить.

«Ми якось придумали, що було б здорово тут [на пагорбі] поставити свою статую Свободи, — каже Крістіна Шевченко. — Потім вирішили, що це недоречно, адже тут зовсім інший Нью-Йорк, інші традиції. Тепер ми хочемо, щоби тут стояла така конструкція, яка пускала б промені на все селище. Але це, звичайно, уже в мирний час. Треба, щоби закінчилася війна».

Нагору