Сонце України встає на Донбасі. Особистий репортаж з містечка Райгородок | Заборона
Читаєте зараз
Сонце України встає на Донбасі. Особистий репортаж з містечка Райгородок

Сонце України встає на Донбасі. Особистий репортаж з містечка Райгородок

Сонце України встає на Донбасі. Особистий репортаж з містечка Райгородок

У 2020 році в шести містах Донбасу відбувся міжнародний проект «Misto to Go — 2». Команда проекту разом з місцевими школярами знімала театральні фільми та писала пісні. Детально ми вже писали про цю ініціативу. Дослідницька платформа «Крапка з комою» відвідує містечка на Донбасі, аби зрозуміти, як вони живуть. «Заборона» в рамках співпраці з проєктом, публікує ці репортажі — ось тут можна почитати про прифронтове містечко Троїцьке, а зараз — про містечко Райгородок. 


«Якщо і є на світі рай, то він точно не тут». Гарна фраза для початку. Я записую її у нотатки смартфону, коли ми з Яною їдемо у напівпорожньому Інтерсіті на Схід. Ми називаємо ці сидячі потяги «офісами на колесах». Шість годин у дорозі — ідеальний час, щоб закрити борги за текстами. Або написати заявку на фінансування нового проекту. Або просто (нарешті!) поспати.

Яна намагається заснути у незручному кріслі. Медична маска заважає дихати. Але знімати її страшно. У Інтерсіті всім начхати на коронавірус та соціальну дистанцію. Навпроти — суворий чоловік зиркає на нас спідлоба. «Донецький» — автоматично визначаю я. Я фізично відчуваю, як йому незрозуміло тут, як незручно: навколо такі самі, як і він, люди, що розмовляють такою ж російською мовою, але вже якісь інакші, не його люди, вільні, а значить — небезпечні. 

Ніби й хочеться простягнути ноги, сісти зручніше, але ніби тут так не робиться. Ми ж у Європі. Сиди, значить, шість годин у незручному кріслі та не рипайся. Не можна зганьбитися перед «київськими». Ще шість годин — потім година машиною через КПП і, якщо не свобода, то хоча б “зрозуміло». Або — ти, або — тебе. 

Такі як він, працювали і досі працюють на шахтах Донбасу, а якщо пощастило з батьками та освітою і не збухався у 14 років — то технарями на заводах чи прорабами на будівництві. Такі як він, тягли з—під землі непотрібне державі вугілля та будували живі ланцюги від Стаханова до київського Печерська на зорі української незалежності. Припустимо, якби «совок» не розвалився, він та його діти продовжували б видобувати чорне золото у Стаханові, чи біле золото — крейду у Райгородку між Слов’янськом та Миколаївкою. Насипали б білі терикони та водили вагонетки з породою через Слов’янськ на Донецьк.

Зараз вагонетки через Райгородок не ходять. Залишились лише крейдяні гори. Колись білі, а тепер — сірувато—коричневі. Їх видно з вікна місцевої школи. Маленьке містечко — єдина школа. Марна крейдяна гора за вікном та дві корисні гори у дворі: дрова та вугілля. Ці гори зігріють взимку. Центрального опалення немає, тому умовно—старий корпус школи та умовно—новий обігріваються окремими котельнями. Час тут не лише відносний, він ще й дискретний.

«Дивись, як поєднуються будівлі — без тріщини між старим та новим», — каже мені Яна біля фасаду. «Учиться, учиться и учиться!» — в’їдливо відповідає їй Ленін з барельєфу на школі. Я мовчу. 

Я думаю про те, що перша фраза із нотаток не знадобиться.

Нас зустрічають дуже світлі, хороші люди. І Ленін, і крейдяні гори для них — буденність. Вони їх не помічають. Було б вугілля та дрова на зиму.

Від вражаючих гір, привабливих для туристів (яких тут немає!) у місцевих жителів одні біди. У низовині між гір — полігон. Сюди українські військові звозять та тут підривають снаряди після розмінування Сірої Зони. Міни вибухають — а у шкільному кабінеті інформатики вилітають вікна. Кілька разів мало не порізало учнів.

«Бог милував!», — кажуть місцеві.

Міни вибухали, поки місцеву жительку ледве не вбило уламком. Здається, її Раєю звали. Але ми з Яною не впевнені. «Раю у раю ледве не вбило уламком». Мабуть, так не буває. Але й про крейдяні гори ми теж раніше не знали. Хоча купу разів були на Донбасі. Вугілля буває, шпали бувають, сіль велетенськими блоками, «Гради» бувають, світлові ракети бувають перед ними, зіркове небо над Попасною, «Нью—Йорк» у Миколаївці, випалена «зеленка» та блокпости, найпрекрасніші люди і найжахливіші люди. Все це буває. А крейдяні гори — ні.

Крейда — це такі білі уламки, якими ми писали по радянським коричневим дошкам 25 років тому. А гори — це Крим та Карпати. Але тепер і Криму не буває. А Карпати? Хтозна, що буде за п’ять років.

Жити у раю небезпечно навіть ангелам. Жити у раю під назвою Україна — нестерпно. Якщо і є на світі рай, то він точно не тут. Але як же (блять) хочеться жити.

Нагору