Сортувати сміття завжди економічно невигідно. Пояснюємо, чому в Україні треба платити за переробку

В Україні можна посортувати та переробити більшість видів вторсировини — включно з пакетами, паперовими стаканчиками й тетрапаками. Сміття — цінний ресурс, який має грошовий еквівалент. Щоправда, в Україні фактично неможливо заробити на переробці, а люди змушені платити за те, щоб їхні відходи отримали друге життя. Журналістка Заборони Альона Вишницька розповідає, чому в розвинених країнах сортувати вигідніше і скільки ще в Україні всю відповідальність за тонни пластику покладатимуть на споживачів, а не на корпорації, які його продукують. А ще — чому стратегічно вигідніше взагалі відмовитися від пластику, ніж його переробляти.

Україна і сміття

Україна — не найуспішніший приклад того, як держава дбає про екологію. Зрозумілого алгоритму, як сортувати відходи, куди й що здавати в різних містах і тим паче селах не існує, тож люди зазвичай шукають вихід самі та навпомацки (або не шукають взагалі).

По Києву розставлені контейнери для роздільного збору сміття — паперу, пластикових пляшок і скла. За серпень-листопад 2019 року київські комунальники зібрали 40 кубічних метрів таких відходів, пише «Громадське», але часто сміття в цих контейнерах було брудним і з рештками їжі, тому переробити вдалося лише 15%. Це сміття перевізники продають компаніям-заготівельникам. Наприклад, пластикові пакети — на завод у Фастові, де їх перетоплюють на сміттєві пакети.Відсортовані відходи можна лишити в пунктах прийому «Київміськвторресури» — ось тут є мапа, або в контейнерах для збору паперу, пластику та скла від «Київкомунсервісу» — мапа тут.

Сортувати сміття за десятками фракцій та значно мінімізувати кількість відходів найреальніше в Києві. Тут є «Україна без сміття» — сортувальна станція та громадська організація, яка популяризує культуру сортування побутових відходів.  

Якщо людина хоче сортувати сміття, вона має все помити й висушити вдома — і повезти на станцію сортування в Києві або викликати кур’єра за додаткову плату. 

«Україна без сміття» приймає багато чого. Більшість із того, що не можна здати на переробку, тут приймають на високотемпературне спалювання (наприклад, пляшки з-під води можна переробити, а з-під побутової хімії — лише спалити). Сюди можна привезти металеві відходи, склобій, органіку, пакети, старі парасольки, ґаджети, паперові стаканчики та кількасот інших видів сміття, яке могло опинитися на звалищі.

Посортоване на різні фракції, помите й висушене сміття тут приймають безкоштовно. Змішане в одну купу можна здати на досортування. Вартість цієї послуги — 200 гривень за пакет у 120 літрів. Досортування платне скрізь. Також доступні послуги кур’єра: якщо їхати на станцію немає часу та бажання, сміття можуть забрати з дому, але за це треба заплатити додатково. Тобто заробити на сортуванні власних відходів у домашніх масштабах фактично неможливо — навпаки, це часто вимагає від людини додаткових витрат.

Станція сортування

Помити, висушити та здати сміття — це лише початок процесу сортування й переробки. «Україна без сміття» орендує велике приміщення в Києві, де розташовані всі контейнери та можна сортувати сміття за десятками фракцій. В організації працюють консультанти та команда, яка може обробляти ці відходи.

Після того, як сміття оброблено за всіма правилами, його потрібно накопичити. Річ у тім, що жоден заготівельник і переробник не приїде забирати двадцять кілограмів вторсировини — а саме стільки, наприклад, пластикових ПЕТ-пляшок заповнюють кубічний контейнер. Саме тому відходи пресують — і відправляють на склад, за оренду якого, уточнює Євгенія, станція платить близько 200 гривень за квадратний метр. Так само зберігають і решту відходів, поки не накопичується достатня для вивезення кількість.

Потім станція продає підготовлену вторсировину переробнику. Відходи коштують по-різному. Наприклад, переробник може заплатити за кілограм ПЕТ-пляшок 7-8 гривень, пояснює засновниця організації. А вартість кілограму поліетиленових пакетиків — близько десяти копійок.

«А тих же пакетів до нас приносять значно більше, ніж пляшок. З цими пластиками ми проводимо ті самі процеси — сортуємо, пересортовуємо, зберігаємо, здаємо — попри те, що вартість такої вторсировини дуже низька та її продаж ніколи не покриє поточних витрат», — каже Євгенія Аратовська.

Один із найдорожчих і найвигідніших типів вторсировини — це макулатура. З нею легко працювати, за кілограм можна отримати близько 4,50 гривень. Щоправда, лише за якісно відсортовану мінімум на 5 позицій: окремо картон, окремо офісний білий папір, пап’є-маше (лотки з-під яєць), газети тощо.

Дорога й алюмінієва бляшанка, але їх здають дуже мало — зазвичай не більше 4% від загальної маси. Також відносно дорогі ПЕТ-пляшки, кришечки та ще кілька видів пластику. Найдешевші позиції — пакети, кульочки, жерсть, тетрапаки, дозатори, аерозольні балончики — на переробку взагалі віддають безкоштовно, каже Євгенія.

Таким чином станція балансує: коштом високоліквідних вторинних ресурсів отримує прибуток і його ж вкладає, аби здати на переробку те, що не коштує майже нічого — ті ж дешеві пакетики. Високотемпературне спалювання — наприклад, одноразового посуду, контейнерів, стаканчиків — завжди платна опція. Станція платить, щоб ці види пластика спалили, бо їх неможливо переробити — а людина, відповідно, платить сортувальній станції. В «Україні без сміття» вартість спалювання — сто гривень за пакет до 120 літрів.

Збитковість бізнесу

Сортування відходів збиткове в будь-якій країні, пояснює Євгенія Аратовська.

«Продана вторсировина ніколи не коштує більше, ніж витрати на збір цієї вторсировини. Тому для того, щоби сортування все ж було вигідним ринку, щоби з’являлися сортувальні станції й заготівельники вторресурсів, розвинені країни ввели у своє законодавство поняття відповідальності виробника. Виробників продуктів у тарі та пакуванні змусили платити гроші, яких державі не вистачає на переробку. Тобто саме компанії мають дофінансовувати збиткову частину — сортування, вивезення, пересортування, оренду складу і так далі. У Європі все теж платно, просто за це сплачують виробники, а не споживачі», — пояснює Євгенія.

В Україні такого зобов’язання у виробників немає. Але є сміття — і його треба кудись дівати.

«Такі реалії. Тому якщо ви не вважаєте, що це зависока ціна за чисте довкілля, то ви платите і віддаєте сміття на сортування. Або приходите на станцію (вона розташована біля метро Деміївська у Києві) і здаєте його на переробку безкоштовно, витративши власний час на сортування (і гроші на таксі чи паливо, щоби цю сировину довезти)», — каже вона.

Про те, що Україні треба змінювати законодавство в цій сфері, говорять щонайменше десять років, додає Аратовська: 

«Не вистачає політичної волі. Виробникам може бути потенційно не вигідний такий закон. Гравцям зі сміттєвого бізнесу теж може бути невигідно, якщо вторсировина зникне із загальної маси сміття і вони будуть менше заробляти на вивезенні. Є певні бізнес-групи, які гальмують закон».

Проєкт закону про управління відходами існує і вже майже рік «готується до другого читання». Але ця версія закону не зможе розв’язати проблему: «Там з’явилися дуже неправильні норми, як-от монополія на поводження з відходами, податок на тару й пакування та інше. Цей закон не стимулюватиме бізнес піклуватися про сортування: виробникам буде вигідніше просто сплатити податок і взагалі не думати про інфраструктуру для сортування».

Альтернатива сортуванню

Щоби не сортувати, але й не викидати на сміттєзвалище тонни відходів, можна просто їх менше виробляти. Zero Waste (у перекладі — «нуль відходів») — це філософія, яка пропагує усвідомлене споживання та зменшення кількості відходів. 

Анастасія наводить аналогію з тим, як функціонує людський організм. Скажімо, в людини болить живіт, вона приходить до лікаря і каже: «Лікарю, я їм дуже багато фастфуду, мені погано». А лікар замість того, щоби порадити перестати їсти фастфуд і перейти на нормальне харчування, дає ліки, які допоможуть цей фастфуд перетравлювати далі.

«От це і є переробка, — каже еколекторка. — Ми живемо в такій системі, яка просто фізично не може переробити ту кількість вторсировини, яку виготовляє світ. Більш того: її економічно невигідно переробляти — саме тому більшість матеріалів не переробляється», — пояснює Анастасія.

Вона переконана, що важливо спрямувати максимум зусиль, щоби запобігти утворюванню відходів: менше використовувати і, відповідно, менше викидати. Це також називають екодизайном — коли на стадії виготовлення продукції думають, що з нею буде наприкінці. 

«Тільки величезна корпорація Кока-Кола за одну секунду виробляє близько 3200 пластикових пляшок. Вона може перейти на багаторазову скляну тару — так уже зробили в кількох країнах, але не хочуть поширювати практику далі, бо це просто невигідно — збирати свою тару, мити її й так далі. Проте потрібно переходити на повторне використання — і відсортовувати та переробляти лише те, що залишилося», — пояснює Анастасія.

Шлях сміття

Переробити абсолютно всі відходи неможливо, наголошує експертка. Найбільше у світі переробляє Китай: «Китай почав дуже активно економічно розвиватись у 1970-ті. Йому потрібна була сировина, щоби виробляти всі свої дешеві товари — і він почав цю сировину закуповувати у розвинених країн. До 2018 року Китай імпортував майже 80% відходів світу. Вже в Китаї вторсировина відбиралася: що було не таким цінним, просто викидалося або спалювалося відкритим вогнем, бо інфраструктури для спалювання тоді не було. Саме тому Китай тоді прозвали найбруднішою країною світу», — каже експертка.

«Україна без сміття» зараз співпрацює виключно з українськими компаніями-переробниками, пояснює Аратовська: «Якось із нами хотіли співпрацювати з Китаю, але коли вони почули, скільки ПЕТ-пляшок ми збираємо, то сказали, що це дуже мало. Їм потрібно було сировини в тисячах тонн, тобто мінімум мільйон кілограмів. А ми збираємо 1 тонну, у нас немає таких обсягів».

У 2018 році Китай зачинив двері для іноземних відходів, уточнює Анастасія Мартиненко — і вони поїхали з розвинених країн в Індію, Таїланд, В’єтнам, Індонезію та країни Африки. 

«І оскільки жодна країна світу не здатна переробити стільки, скільки переробляв Китай, то вони почали просто тонути в цих відходах, спалювати їх і викидати в океан. Виходить, що наприкінці цього ланцюжка, яким рухається сміття, насправді страждає величезна кількість людей».