Читаєте зараз
«Спадкоємці» — один з найкращих серіалів сучасності — добіг фіналу. Даниил Леховіцер розповідає (без спойлерів), чому це найкраще шоу, яке він бачив

«Спадкоємці» — один з найкращих серіалів сучасності — добіг фіналу. Даниил Леховіцер розповідає (без спойлерів), чому це найкраще шоу, яке він бачив

Daniel Lekhovitser

Минулого тижня на НВО вийшов останній епізод серіалу «Спадкоємці» — преміального шоу про родину медіамагнатів, члени якої борються одне з одним за владу. Без перебільшень, це найулюбленіший серіал випускового редактора Заборони Даниила Леховіцера (він передивлявся його тричі). А цей текст — зізнання в любові до шоу і пояснення, чому «Спадкоємці» задали дуже високу планку написання діалогів та чим вони заслужили місце в одному ряду з пʼєсами Шекспіра та давньогрецькими трагедіями.


Дуже коротко — про що цей серіал?

Логан Рой (Браян Кокс) — медіамагнат, архетипічний, біблійного розмаху, патріарх великого сімейства — вирішує відійти від справ і передати посаду гендиректора своєї компанії Waystar Royco одному з чотирьох дітей: Коннору (Алан Рак), Кендаллу (Джеремі Стронг), Роману (Кіран Калкін) або дочці Шівон (Сара Снук).

Пілотний епізод першого сезону, здається, розряджає інтригу: новим СЕО стане другий за старшинством Кендалл. Однак уже в середині серії Логан змінює рішення: він залишиться ще на кілька років, а між братами та сестрою розгориться нове протистояння. Власне, головна інтрига серіалу описана в його назві — хто стане наступним спадкоємцем медіаімперії?

«Спадкоємці» продемонстрували одні з наймайстерніших діалогів в історії преміального ТБ

Майже кожен великий матеріал про «Спадкоємців» не обходиться без порівняння серіалу з шекспірівськими п’єсами, і цей текст — не виняток. Крім загальної тематичної інтонації, британського шоураннера та сценариста серіалу Джессі Армстронґа ріднить із Шекспіром побудоване суто на діалогах оповідання — якби не важливість гри та міміки акторів, його шоу можна було б слухати, як радіовиставу.

Внутрішня географія «Спадкоємців» доволі велика: крім головного місця дії, Нью-Йорка, Роїв закидає на вілли Італії та Барбадосу, у фамільний замок в Шотландії, на елітний ретрит у Норвегії чи круїз тихоокеанським узбережжям. Рої, як тенісний м’ячик, літають туди-сюди на приватних літаках, закриваючи одну угоду за іншою.

Але попри польоти, червоні доріжки аеропортів і роз’їзди в чорних автомобілях, «Спадкоємці» не відчуваються кінетичним серіалом: він куди статичніший, а всі місця дії — лише декорація для розмовної п’єси. Саме ця умовність вимагає від письменницької кімнати максимальної уваги до діалогів. Навіть в четвертому — останньому — сезоні їхні їдкість, точність та іронічність не слабшають; кожна репліка відчувається як укол, а обмін ними перетворюється на справжню словесну баталію. Серіал робить цей трюк 39 епізодів поспіль, але це, крім поодиноких винятків, зовсім не набридає.

Серіал дуже точно зображає дисфункціональність великої родини 

Мабуть, одне з головних питань, які може поставити собі глядач, таке: «Ці люди хоч трохи люблять одне одного? Чи здатні вони любити взагалі?»

Рої — той самий один відсоток; ці люди настільки відпрасовані корпоративною та неоліберальною культурою капіталізму, що мимоволі починають ставитися до всього і всіх як до ресурсу, активу чи вигідної інвестиції. Не буде перебільшенням сказати: «Спадкоємці» — це «Король Лір» і «Гамлет», що розквартирувалися неподалік Волл-стріт, де зрада, політичні інтриги, змови та обман — обов’язкові, якщо не похвальні якості у боротьбі за владу.

Рої душать одне одного родинними тенетами, воюючи за увагу, любов і ресурсність скупого на емоції, авторитарного батька. Вони ж стають бізнес-партнерами в дуже нестабільному, волатильному середовищі, де просування кар’єрними сходами у побудованій ними корпоративній системі просто вимагає зради так само, як бог жадібності Молох вимагає нових жертвоприношень. Протягом чотирьох сезонів у сім’ї Роїв утворювалися різні конфігурації та центри сили, коли одні герої об’єднувалися проти інших, а молодше покоління кидало виклик старшому і відразу відступало, щоби з часом об’єднатися знову. В певний момент слова «брат», «сестра», «батько», «чоловік», «дружина» стають недоречними, поступаючись «конкуренту» або «бізнес-партнеру».

Психологиня Ліза Фельдман-Баррет запропонувала термін «тілесного бюджету». Згідно з ним, людський мозок навіть найбільш люблячої та емпатичної людини ставиться до об’єкта любові як до ресурсу на кшталт їжі, води та безпеки. Якщо гіперболізувати концепцію Фельдман-Баррет, то герої «Спадкоємців» і справді бачать одне в одному ресурс у тілесній оболонці.

Чоловік Шівон Том (Меттью Макфейден), голова консервативного телеканалу ATN, що належить Роям, стає її хлопчиком для биття в садомазохістських відносинах тільки задля того, щоб просунутися вгору. Кузен Роїв Грег (Ніколас Браун) натомість стає боксерською грушею Тома — їхні стосунки нагадують Нерона та його кастрованого слугу Споруса. Колишня ескортниця Вілла (Джустін Луп) зустрічається з найстаршим сином Коннором явно не з кохання, а заради фінансування своєї бродвейської п’єси, що не подобається геть нікому. Нарешті, сам Логан використовує своїх дітей як інструмент пролонгування влади: він нацьковує їх одне на одного, тим самим залишаючись у найбільшому кріслі в найбільшому кабінеті.

Youtube-канали глянцевих журналів часто знімають відео на кшталт «Психоаналітик коментує дії героїв “Спадкоємців”». Це цілком легітимний і винахідливий формат, враховуючи психологічну точність, з якою виписані персонажі. У подібних відео можна часто почути про психологічну кастрацію (Логан позбавляє ініціативи та самостійності своїх дітей), Едіпів комплекс (Кендалл кидає виклик батькові) або афективну товстошкірість (Коннор не відчуває, що гідний кохання, і тому купує його).

Все це, знову ж таки, споріднює «Спадкоємців» із шекспірівськими п’єсами, давньогрецькими міфами, трагедіями Есхіла і Софокла та Біблією — улюбленим матеріалом психоаналізу, що дуже переконливо пояснює динаміку патологічних стосунків усередині сім’ї. Однак навіть через тисячоліття в мільярдах сімей знаходяться свої Зевс і Агамемнон, Гамлет з привидом батька та Едіп з матір’ю.

А ще «Спадкоємці» влучно обігрують сучасну повістку (а заразом і стародавню історію)

Під час написання сценарію письменницька кімната консультувалася з дослідниками владних інститутів та істориками, що спеціалізуються на сучасній еліті. Творці серіалу стверджують, що їм було важливо описувати події, які вже відбувалися на медіаринку.

Очевидно, найближча аналогія Логана Роя — медіамагнат Руперт Мердок, який підтримує консервативне республіканське крило і частково відповідає за поширення постправди. Але їхня схожість — далеко не останнє, в чому серіал перегукується з реальністю.

Роман займається запуском космічної ракети, яка вибухає ще до старту. Коннор, дивна суміш соціал-демократа та енвайронменталіста, балотується в президенти, накачаний «правими» грошима. Один твіт з емодзі баклажана обвалює акції компанії. Головний антагоніст останніх двох сезонів, шведський техногуру Лукас Маттесон (Александр Скашґорд), як Facebook і Cambridge Analytica, лізе в американські вибори і взагалі символізує новий конфлікт — зіткнення лібертаріанських технокорпорацій із традиційними медіа, культури нових і старих грошей. Словом, «Спадкоємці» стали путівником капіталістичною історією, зберігаючи їдкий іронічний тон і при цьому не опускаючись до пародії.

Водночас сценаристи консультувалися з істориками, яких цікавлять більш ранні періоди — так, з шоураннерами працював Том Голланд, який спеціалізується на династіях Стародавнього Риму. Цей величезний розсинхрон — американські еліти та Цезарі — робить «Спадкоємців» чимось більшим, ніж просто серіал про сучасну адженду; його історія майже поза часом і притаманна всім епохам, минулим і майбутнім, поки існує поняття влади. Недарма шоу Армстронґа все частіше порівнюють із бронзовою класикою, а не з чимось сучасним — своє місце в її рядах воно вже заслужило.

Серіал знає, коли треба закінчуватися

Навіть наймайстерніше написані серіали мають закінчуватися. «Картковий будинок», який досліджував приблизно ті ж теми влади і зради, що й «Спадкоємці», називали одним із найцікавіших політичних шоу свого часу — поки його не продовжили ще на три сезони (а фінал краще взагалі розбачити та забути).

Творці «Спадкоємців» продемонстрували тверезість та дисциплінованість: припинити комерційно успішний 5-річний проєкт — не найлегше, але правильне рішення. Місцями четвертий сезон нагадував спіраль: впродовж попередніх епізодів Рої так часто зраджували одне одного, що нова зрада вже переставала бути твістом, який розгортає рейки сюжету на 180 градусів. Деякі події повторювалися, як у часовій петлі, а самим акторам з усією їхньою майстерністю, здається, вже не було що відігрувати: їхні герої опинялися приблизно в тих самих психологічних станах, у яких бували раніше. Втім, кілька епізодів четвертого сезону все-таки дали акторам новий матеріал для роботи.

Автор серіалу Джессі Армстронґ каже, що шоу втрачає інтерес до своїх героїв, адже головна інтрига розв’язана — спадкоємець обраний. І відразу додає, що не впевнений, чи зможе написати щось, що зможе зрівнятися зі «Спадкоємцями» — і навряд чи це банальне кокетування.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій