Читаєте зараз
Як кістка в горлі окупантів: спогади місцевих жителів про зруйновану за 10 років Авдіївку

Як кістка в горлі окупантів: спогади місцевих жителів про зруйновану за 10 років Авдіївку

Novosti Donbasa

17 лютого 2024 року українські військові вийшли з Авдіївки, щоб не потрапити в оточення. Місто (точніше, його руїни) захопили російські війська. Сьогодні у невеликому промисловому місті, розташованому лише за десяток кілометрів від Донецька, майже не залишилося вцілілих будівель.

Журналісти «Новин Донбасу» поговорили з жителями, які були змушені залишити свій дім, про те, що відбувалося в Авдіївці останні 10 років. Розповіді проливають світло на життя міста і його мешканців від перших днів активних бойових дій до того моменту, коли російські війська знову захопили Авдіївку.


Війна за Авдіївку: 2014 рік

«Це відомий місцевий мурал “Козак Мамай”. А це — сучасний воїн, символ нашої перемоги. Усім, хто запитує про Авдіївку, я завжди показую це фото і кажу, що це Авдіївка насправді, це її дух», — розповідає Тетяна Переверзєва, керівниця Народного музею історії міста.

Вона переконана, що повернеться до Авдіївки. Поки що Тетяна не знає, скільки триватиме окупація, але хоче, щоб вона закінчилася якнайшвидше.

«Я впевнена, що повернуся, і знаю, що робитиму після повернення. Хочеться, щоб усе склалося і я змогла зробити щось конкретне для відновлення міста», — додає жінка.

Читати більше новин в Telegram

Тетяна — керівниця Народного музею історії Авдіївки. Вона народилася і прожила у місті все життя. Робила все для збереження його історії, розвитку місцевої культури та освіти, попри неспокійні часи ще з 2014 року.

«Музей постраждав двічі за 10 років. У 2015 році він був зруйнований — врятували що змогли. 2016 року ми відкрили його в новому приміщенні», — розповідає керівниця музею.

Кілька місяців 2014 року Авдіївка була під контролем проросійського терористичного угруповання «ДНР». У липні місто повернулося під український прапор, але стало прифронтовим. Поруч був окупований Донецьк, й Авдіївку регулярно обстрілювали.

«І Авдіївка, і наші інші окуповані села та міста — це результат того 2014 року. А починалося все з кінця 2013-го: на Майдані зібралися люди, їх намагалися силою розігнати та вбити. Тому Авдіївка була для окупантів як кістка в горлі. Це був безпосередній близький вхід до Донецька», — пояснив офіцер 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка Сергій Цехоцький.

Юлія Свищева 15 років працювала на Авдіївському коксохімічному заводі. До війни разом з нею тут мали роботу понад 10% мешканців міста. Завод був одним із найбільших коксохімічних підприємств у Європі.

«У 2014 році, коли в місті почалися активні бойові дії, складно було прийняти ситуацію загалом. Усвідомлення перших утрат та поранених було дуже важким. Ми працювали, не виїжджали. Наша робота пов’язана із соціальними питаннями на підприємстві, тож на віддалений режим ми перейти не могли», — згадує жінка.

Воєнні дії під Авдіївкою серйозно загострилися на початку 2017 року. Проросійські бойовики не залишали спроб відсунути українські сили далі від окупованого Донецька та взяти під контроль Донецьку фільтрувальну станцію. Особливо страждала промзона на східній околиці Авдіївки.

«Люди, які приїжджали до Авдіївки, часто запитували: “А що, ось ми зараз йдемо вулицею, і може прилетіти?” “Так, будь-якої хвилини”, — спокійно відповідали ми. Справді, були моменти, коли снаряди прилітали несподівано — і люди гинули. Але ми вижили — з усвідомленням, що війна тут, поруч. Ми мали потужне бажання жити, а не просто існувати. Тому продовжували робити свою справу», — розповідає Тетяна Переверзєва.

Затишшя перед вторгненням

До 2018 року інтенсивність бойових дій біля Авдіївки знизилася, місто почало повертатися до життя та розвиватися.

«Ми не хотіли, щоб наше місто асоціювалося лише з війною. Адже відома передусім у такому контексті Авдіївка викликала жалість, дискомфорт. Також постійні візити гуманітарних місій вказували на необхідність змін», — каже Олексій Савкевич, волонтер та громадський діяч. Спільно з іншими активними мешканцями навесні 2018 року він організував перший з початку війни на Донбасі масштабний фестиваль мистецтв «Авдіївка ФМ».

«Якщо коротко, то думки були такі: Авдіївка розташовувалася далеко від великих міст, через що молодь, яка закінчувала школу, потребувала знайомства з іншими ідеями перед вступом до університету. Ми організували театральний фестиваль, запрошували поетів та музикантів, щоб дати молодим людям корисний у житті досвід», — пояснює Савкевич.

За словами переселенки Юлії Свищевої, тоді з’явилося відчуття комфорту, місто почало розвиватися. Почали відбудовувати те, що було зруйновано. Також затверджували нові проєкти, вкладали кошти в розвиток коксохімічного заводу.

Але відносний спокій тривав недовго: на початку 2022 року жителі Авдіївки почали відчувати тривогу. «До нас приїжджали багато журналістів із різних країн світу. Вони ставили те саме питання: “Чи готові ви? Чи відчуваєте?” Ми багатьом давали інтерв’ю, але зізнатися в готовності до війни нікому не хотілося. Ми всі сподівалися на дипломатичне розв’язання конфлікту. Однак коли війна приходить до твоєї хати, оцінюєш усе інакше», — наголошує Тетяна Переверзєва.

Після 24 лютого 2022 року

Майже 35 тисяч мешканців Авдіївки зустріли перший день повномасштабного російського вторгнення.

«24 лютого для мене почалося близько 5-ї ранку. Зателефонувала донька, яка на той час навчалась у Харкові, та сказала: “Мамо, Харків бомблять”. Я поклала слухавку і намагалася усвідомити: може, мені наснилося? Ніяк це у голові не вкладалося. Стан шоку, стан сну — здавалося, ніби ти бачиш кошмар, від якого маєш прокинутися, але не прокидаєшся», — згадує Юлія Свищева.

За словами Тетяни Переверзєвої, коли вона виїжджала з Авдіївки 24-го числа, то місто нічим не відрізнялося від 23-го.

«А Київ відрізнявся. Коли я приїхала сюди, тут все відчувалося по-іншому. Водночас в Авдіївці той день був звичайним: усі вийшли на роботу, виконували свої завдання. Я їхала на день народження онука, 25 лютого, і планувала повернутися, але так і не повернулася, хоч у мене був зворотний квиток», — каже керівниця Народного музею історії Авдіївки.

Місцеві жителі згадують, що в перші дні повномасштабного вторгнення Авдіївка не обстрілювалася інтенсивно, на відміну від інших міст Донецької області. Але поряд був окупований Донецьк, тож відносний спокій був недовгим.

«Активно обстрілювати Авдіївку взялися на початку березня 2022 року. По місту прилітали снаряди з мінометів та артилерійських систем залпового вогню “Град”. Виникали пожежі. Напруга зростала. Думали, що Авдіївка, розташована всього за шість кілометрів від Донецького аеропорту, не встоїть перед ворожими обстрілами», — розповідає поліцейський Геннадій Юдін. Зараз він евакуює людей у ​​складі загону «Білі ангели». У березні, після того, як увесь світ побачив, що Росія робить з Маріуполем, Геннадій вирішив евакуювати свою сім’ю.

«Я побоювався, що з Авдіївкою може статися те саме, що з Маріуполем. 8 березня ми зібралися із сім’єю за столом і я сказав, що треба виїжджати. Зібрали всі речі й у середині березня рушили з міста. Спочатку я відвіз до Дніпропетровської області дружину та дітей, а потім і матір, — ділиться досвідом поліцейський. — До червня 2022 року наш відділ поліції продовжував працювати в Авдіївці. Однак після влучання ворожого снаряда в будівлю відділу постановили переїжджати. Так ми опинилися в Мирнограді, де базуємося й досі».

У середині березня 2022 року Авдіївку покинула і Юлія Свищева — після того, як поряд з будинком літньої родички вдарив снаряд, її потрібно було терміново вивозити з міста.

«Бабуся мала хворобу Паркінсона, тож мусили шукати для неї безпечне та тепле місце. Ми планували впоратися за чотири дні. Навіть думки не було про те, що я сюди не повернуся. Я не усвідомлювала, що їду надовго», — ділиться жінка.

Обстріли Авдіївки

Волонтер Олексій Савкевич вивіз дружину та дітей у березні. Вони вирушили до Берліна, а чоловік повернувся до Авдіївки й створив гуманітарний штаб для допомоги місцевим жителям та евакуації.

«Ці два роки ми займалися гумдопомогою. Важливим для мене було розуміння, що ми також допомагаємо когось евакуювати. Журналісти запитували нас: може, якби ви не возили гуманітарну допомогу, це змусило б людей виїхати? Я відказав, що це можна зробити, але не факт, що це допоможе», — переповідає Савкевич.

Російські війська поступово наближалися до Авдіївки. Інтенсивність обстрілів зростала. Місцеві, що залишалися, мали змогу евакуюватися. «Наша робота полягала не лише в евакуації. Це і доставлення гуманітарної допомоги, їжі, хліба, а також вивезення поранених, тіл загиблих, фіксування воєнних злочинів. Під час спілкування з місцевими жителями ми буквально благали людей виїжджати з міста», — згадує Геннадій Юдін.

Олексій додає, що влітку було розуміння, що дедалі менше людей погоджується евакуюватися: хто хотів — виїхав. Дехто не виїжджав, навіть якщо прилітало десь зовсім поряд.

10 жовтня 2023 року Росія розпочала великий штурм Авдіївки. Почалися цілодобові обстріли міста. Стало очевидно, що армія РФ готова стерти місто з лиця землі, аби тільки захопити. На той момент у місті залишалося близько 2 тисяч людей.

«Найскладнішим, напевно, було те, що там були люди. Це в будь-якому разі заважало, бо відповідальність насамперед за цивільних. І друге — це обстріли цими авіаційними керованими бомбами, коли була концентрація в одне місце. За день бувало до ста скидів таких авіабомб. Це велика руйнівна сила», — наголосив офіцер 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка Сергій Цехоцький.

Волонтер Олексій Савкевич каже, що згодом людина звикає до виду руйнувань. Відсутність частини під’їзду чи згорілі будинки на вулиці спочатку викликають смуток, однак після перших кількох разів мозок поступово перестає активно реагувати на такі зміни.

«Ми всі говорили, що хочемо і відновлюватимемо Авдіївку. Проте коли я їздив містом, то намагався уявити, скільки часу потрібно, щоб привести його в стан, придатний для повернення мешканців, дітей, до відновлення роботи заводу. Мені завжди було незрозуміло про завод: реально його відновити, чи ні?» — розмірковує Савкевич.

Відмова від евакуації

Місцеві жителі з різних причин не хотіли залишати Авдіївку, попри життя у підвалах. «Корінні авдіївці, особливо з тієї частини, звідки пішло місто, не поїхали зі своєї землі, зі своїх будинків. Вони не поїхали у 2014 році. Я думаю, що навіть якщо їх спробують переселити, вони оберуть залишитися на своїй землі», — вважає Тетяна Переверзєва.

Поліцейський Геннадій Юдін наголошує, що люди погоджувалися на евакуацію лише тоді, коли в їхній будинок влучав снаряд або російські обстріли призводили до смерті рідних чи їхніх поранень.

«Це той самий чинник 2014 року. Всі сподівалися, що ми пересидимо цю ніч, що ми пересидимо цей день, що зачекаємо тиждень, потерпимо і все вщухне, — розмірковує Юлія Свищева. — Вони не мали розуміння масштабності всього, що відбувається. Також, думаю, все одно є люди, які дуже прив’язані до будинку, до міста. Напевно, вони не змогли переламати той чинник і прийняти, що десь зможуть знайти себе в іншому місці, в іншому місті».

Відхід ЗСУ та окупація Авдіївки

На початку 2024 року російська армія змогла поступово взяти Авдіївку в напівоточення. Інтенсивні обстріли тривали вже п’ять місяців, у місті розпочалися вуличні бої. 

«18 січня 2024 року російські війська увійшли до міста. Це крайні вулиці з боку “Царской охоты” — Чернишевського, Спортивна, Соборна. На них залишалося близько 40–60 людей. Я пам’ятаю, як ми напередодні туди завозили гуманітарну допомогу, хліб. А після 18 січня ми не могли туди заїхати, — уточнив поліцейський Геннадій Юдін. — Люди і їхні близькі родичі дзвонили та благали про допомогу, щоб ми їх евакуювали, але туди було вже не потрапити. Десь 30 січня мені зателефонували військові та сказали, що під час зачистки вулиці Чернишевського вони потрапили до будинку, де ховалися мешканці цієї вулиці. Їх було близько 15, їх вивезли в безпечне місце».

За словами офіцера 59-ї ОМБр Сергія Цехоцького, за 10 років Авдіївка зміцнилася як плацдарм, перетворилася на фортецю, бо була дуже вигідною в тактичному плані. Місто розташоване на висоті, і цим користувалися українські військовослужбовці. Однак через велику концентрацію ворожих військ, КАБів та бронетехніки командування ЗСУ було змушене ухвалити рішення про відхід, аби зберегти життя солдатів.

17 лютого 2024 року українські сили, щоб не опинитися в остаточному оточенні, вийшли з Авдіївки. Місто, а точніше, руїни, що залишилися від нього, перейшло під контроль Росії.

«Перші руйнування та масштаб лиха завжди викликають гострий біль, який згодом притуплюється. Та все одно подих перехоплює, важко дивитися, як руйнується те, що будувалося десятиліттями. Перед тобою рідні місця, ти намагаєшся побачити знайомий куточок. Це те життя, яке ми прожили, і від нього важко відмовитись навіть під руїнами», — ділиться Юлія Свищева.

Життя не зупиняється — як і надія

Геннадій Юдін у складі загону «Білі ангели» вивіз з Авдіївки в безпечні місця понад 2 тисячі людей. Сьогодні він продовжує евакуйовувати мирних жителів із прифронтових районів Донецької області.

Юлія Свищева працює разом з іншими колишніми співробітниками Авдіївського коксохіму на підприємстві «Южкокс» у Кам’янському.

Тетяна Переверзєва продовжує зберігати та передавати пам’ять про історію міста. «В Авдіївці є елемент нематеріальної культурної спадщини — авдіївська каша. Ми беремо казан і їздимо тими містами, де є наші. Запрошуємо на дегустацію цієї каші, розповідаємо про Авдіївку, записуємо якісь спогади. Може, у нас колись вийде книга чи якийсь відеосюжет. Ми були вже більш ніж у 10 громадах, люди дуже раді. Ці зустрічі дуже теплі та зі смаком любові до нашого міста», — ділиться вона.

Олексій Савкевич продовжує допомагати та працює в міжнародній гуманітарній організації. У Кам’янському він організував музичний хаб, схожий на той, що був у Авдіївці.

«З нашого музичного простору, який ми евакуювали, — це Роман Клі, він приїжджав проводити першу рок-школу, яка дала поштовх до розвитку нашого музичного хабу. Ми разом з музикантами вже робимо перший квартирник у приміщенні, яке власноруч обшивали тканиною», — розповів він.

В Авдіївці після захоплення залишилося кількасот людей. Зараз Кремль видає їм російські паспорти та заявляє про те, що хоче відновлювати місто. Але досвід окупованих раніше територій вказує на зворотне.

Точних даних про те, скільки мирних жителів Авдіївки загинуло з початку повномасштабного вторгнення Росії, немає.

Читати більше новин в Telegram

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій