Російський політв’язень отримав притулок в Україні, хоча це майже неможливо. Заборона розповідає його історію | Заборона
Читаєте зараз
Російський політв’язень отримав притулок в Україні, хоча це майже неможливо. Заборона розповідає його історію

Російський політв’язень отримав притулок в Україні, хоча це майже неможливо. Заборона розповідає його історію

біженец

У жовтні 2019 року в Україну з Росії втік 26-річний Сергій Гаврилов. Його звинувачують у тому, що він був членом «екстремістської організації «Нова велич» («Новое величие») і планував «повалити конституційний лад у Росії». Рятуючись від в’язниці, Гаврилов зумів зняти електронний браслет і приїхати до України. Тут йому дали статус біженця – це нетипова історія для міграційної служби, яка переважно відмовляє в такому статусі. Редакторка Заборони Юліана Скібіцька зустрілася з Гавриловим. Вона розповідає його історію й пояснює, чому те, що він отримав статус – радше виняток, ніж правило.

21 жовтня 2019 року Сергій Гаврилов вийшов зі свого будинку в Москві. Із собою в нього був наплічник з одягом і музичний плеєр. У квартирі залишилися всі речі, нажиті за 26 років, та електронний браслет. Понад рік Сергій сидів під домашнім арештом. У березні 2018 його та ще дев’ятьох молодих людей заарештували в Москві. Їх звинувачують у тому, що вони створили «екстремістську організацію «Нова велич», планували «по-насильницьки повалити конституційний лад у Росії». Усім затриманим загрожує до 10 років позбавлення волі. Сергію вже більше – за втечу з-під домашнього арешту до строку можуть додати ще кілька років. 

Ми спілкуємося із Сергієм в офісі «Дому вільної Росії» («Дома свободной России»), громадської організації в Києві, яка допомагає росіянам в Україні. Сергій ніяковіє, витирає обличчя хустинкою, говорить неголосно, але впевнено. Він втік до України, щоби попросити політичного притулку і днями українська міграційна служба підтвердила йому цей статус. Неймовірна перемога, каже один з адвокатів Сергія Олексій Скорбач, – адже статус біженця в Україні отримують одиниці. За рік усього 7% рішень щодо такого статусу позитивні. «У ці 7% входять різні рішення, – пояснює Скорбач. – Це можуть бути родичі тих, хто отримав притулок – їм він надається автоматично. Інші отримують статус за рішенням суду, а не за рішенням міграційної служби. Тобто міграційна служба дає позитивну відповідь навіть не в 7% випадків, а десь наполовину менше». 

сергій гаврилов
Фото: Іван Чернічкін

Велич, яка не відбулася

У 2013 році опозиційний і маловідомий у широких колах російський політик В’ячеслав Мальцев заявив у своєму блозі «Артпідготовка» («Артподготовка») на ютубі, що «революція в Росії відбудеться 5 листопада 2017 року». У жовтні 2017 року російський суд назвав «Артпідготовку» «екстремістською», а сам Мальцев утік із країни. Ніякої революції 5 листопада, очікувано, не відбулося, але поліція активно затримувала тих, хто вийшов того дня на нечисленні мітинги. Сергій Гаврилов також вийшов на мітинг у Москві, де його затримали. «Після тих протестів було відчуття, що все вкотре провалилося», – згадує він. 

У невеликому закритому чаті в телеграмі, який називався «Клуб поціновувачів квітів» («Клуб любителей цветов»), зібралася компанія із кількох десятків людей, які також відчували, що «все провалилося». Переважно модератори шукали в інших чатах «активних та адекватних людей», а потім запрошували їх у свою розмову. Так у чаті опинився й Сергій. Досить швидко учасники вирішили зустрітися особисто: «Ми жартували, що в інтернеті всі сміливі, а як робити щось реальне, то нікого. Тому давайте вже зустрінемося, поговоримо». На одну із перших зустрічей прийшов учасник чату з ніком Руслан Д. Як згадує Гаврилов, він стояв осторонь і «особливо не втручався, радше вивчав ситуацію». Пізніше Руслан Д. стане ключовим персонажем цієї історії. 

Дуже швидко тих, хто не приходили на зустрічі й не писали у розмові, видаляли з чату. Так там залишилася компанія найбільш активних. Федеральна газета «Комсомольська правда» публікувала скріншоти з чату «Нової величі» – учасники обговорювали, наприклад, що потрібно «видати [командира сепаратистів «ДНР» у 2014 році Ігоря] Стрєлкова Україні» та «планували» вибух на нафтосховищі. Адвокати сперечалися – експертиза показала, що в переписку вносились виправлення, тобто, її не можна вважати доказом. 

біженец гаврилов
Фото: Іван Чернічкін

«Ми все-таки хотіли якихось змін, а не просто милих розмов у чатику. Хотілося справді щось змінити, приєднатися, можливо, до якогось протестного руху», – розповідає Гаврилов. Він згадує, що зустрічі учасників стали регулярними – там обговорювали політику, майбутню революцію. Ходили на мітинги – «разом не так страшно». Руслан Д. приходив на кожну зустріч, активно писав у бесіді, переконував хлопців, що поділяє їхні опозиційні погляди. На одній із таких зустрічей він запропонував створити політичну організацію «Нова велич» і ухвалити статут. Усі погодилися, а Руслан Д. зголосився його написати. «Коли я приїхав до України, міграційна служба почала ставити мені дивні запитання, – згадує Гаврилов. – Наприклад, вони казали: ось у вас у статуті написано, що неповнолітніх ви не приймаєте, а як же Анна Павлікова, вона ж неповнолітня, навіщо ви її прийняли? Я відповів, що я того статуту не дуже й читав. А те, що Ані нема 18, ми навіть не знали – ніколи особливо не запитували про вік». 

«Це він нас усіх здав» 

У статуті партії «Нова велич» було сказано, що учасники можуть не визнавати «закони режиму, якщо вони суперечать Конституції». Серед цілей – приєднатися до протестних акцій і майбутньої революції. У «Нової величі» з’явився фінансовий та юридичний відділи, чітка структура. За російським законодавством, це один із ключових моментів, щоби організацію визнали екстремістською. 

У січні 2018 року відбулася перша зустріч учасників уже офіційного руху «Нова велич». Там обговорювалися «стратегічні плани» – учасники думали, що потрібно купити папір для листівок, планували, як розповідав Руслан Д., придбати зброю і військову форму. Кілька разів учасники виїжджали за місто постріляти із мисливських рушниць і «повправлятися в коктейлях Молотова». Коли на початку лютого в групу увійшов Максим Расторгуєв, його дуже цікавили саме такі вилазки. Пізніше з’ясується, що це – оперативник. 

«Нова велич» відвідала мітинг на підтримку «страйку виборців» Олексія Навального 28 січня, марш пам’яті Бориса Нємцова й ходу «Москвичі за тролейбус» 3 лютого. Цей захід став останнім. 15 березня 2018 року силовики затримали десятьох учасників «Нової величі». «Коли ми опинилися в одному автозаку, хтось із дівчат сказав – це він [Руслан Д.] нас усіх здав», – розповідає Гаврилов.

політв'язень гаврилов
Фото: Іван Чернічкін

Руслан Д., він же Константинов Олександр Андрійович – саме так він підписаний у матеріалах справи – найімовірніше, штатний працівник Федеральної служби безпеки. Саме на його свідченнях базуються обвинувачення проти учасників «Нової величі». Їх судять за двома статтями – за організацію та участь в екстремістській організації. Хоча це, як пояснює Гаврилов, абсурд – неможливо бути організатором, але водночас не бути учасником. 

16 березня, наступного дня після арешту, суд узяв під варту шістьох учасників, іншим чотирьом як міру запобіжного заходу обрали домашній арешт. В Анни Павлікової через те, що вона кілька годин була в холодному автозаку, почалося запалення, через яке вона може стати безплідною. В іншої учасниці, Марії Дубровик, сильно впав зір. «Лідер» «Нової величі» Руслан Костиленков розповів, що під час затримання його били оперативники. Доволі швидко правозахисний центр «Меморіал» визнав справу «Нової величі» політичною, а затриманих – політв’язнями. 

Втеча 

На початку 2019 року всіх учасників та учасниць «Нової величі» внесли до списку екстремістів, розповідає Гаврилов. Тоді йому стало зрозуміло – вирок уже написаний і чекати чуда не варто. Наразі в справі ще навіть не почалися дебати сторін – останнього разу їх відклали через карантин. «Була розмова адвоката зі слідчим, який сказав: «Ну ви ж розумієте, є куратор» і в цей момент підняв очі догори, – згадує Гаврилов. – Було зрозуміло, що справу готують показову. Така собі проба пера, щоби зрозуміти, як будувати такі справи потім». 

Гаврилов вирішив тікати. Каже, що сидіти й чекати на строк найскладніше. Приблизно пів року він придумував плани, як це втілити. Освіта інженера допомогла йому зняти електронний браслет – так, що з нього продовжував надходити сигнал і пропажу помітили не одразу. Як саме Гаврилов зняв браслет він не розповідає, як і деталі самої втечі. Каже, що не хоче закрити цю схему для інших політв’язнів. Втікати вирішив до України, тому що більше просто не було куди – у Гаврилова не було навіть закордонного паспорта. Через різні канали він вийшов на Олексія Скорбача, який системно допомагає тим, хто шукає в Україні притулку. «Це був якийсь трилер, – згадує Скорбач. – Мені подзвонили з Дому вільної Росії і сказали, що буде втікати в Україну людина, фігурант в одній голосній справі, чи можу я взятися. Я погодився, але навіть не знав, ні що це за справа, ні хто це взагалі – хлопець чи дівчина». 

історія гаврилова
Фото: Іван Чернічкін

«Взагалі все це досить складно, – каже Гаврилов, коли я запитую, як він готувався до втечі. – Сама думка про втечу дається дуже важко. Спершу ти довго живеш ідеєю «або втікаю, або здихаю». Потім настає час тужливої думки, що ти в принципі все покидаєш. Страшно, що не вдасться. В останні хвилини починаєш сумніватись, що, може, не варто? Коли зняв браслет, подумав, що ну все, тепер я втікач. Назад повернутися не вийде». 

Попутками Гаврилов доїхав до українсько-російського кордону й перейшов його в Чернігівській області. У цей час Скорбач і ще одна адвокатка, Олена Юркіна, чекали його в Чернігові. «Нам повідомили, що в Москві вже зрозуміли, що він втік, – розповідає Скорбач. – Ми довго чекали, майже шість годин. Я вкотре пішов по каву й тут мені прийшло повідомлення від Гаврилова, що він перетнув кордон. Кинув каву й ми одразу ж виїхали».

Читайте також

Потім почалася звичайна в таких справах бюрократія. Гаврилова допитували, вивчали матеріали справи, які він привіз. Щоби отримати статус біженця в Україні, потрібно довести, що в країні, звідки втекла людина, її життю загрожує небезпека. Як пояснює Скорбач, це зробити майже нереально. Наприклад, у його практиці є справи, коли в такому статусі відмовляли росіянам, які воювали на стороні української армії на Донбасі. Він впевнений, що Гаврилову пощастило ще й тому, що його справу розглядала міграційна служба в Чернігові, а не в Києві. «У Києві великий наплив таких людей, тому тут і відмовляють у статусі частіше», – каже він. 

У 2018 році статус біженців в Україні отримали 24 людини, хоча подали таку заяву 931 людина. Скільки серед них росіян, міграційна служба не уточнює. Але поміж усіма 2600 людьми, які з 2012 року отримали статус біженців в Україні, росіян небагато – усього 137. Скорбач пояснює, що до 2014 року в міграційній службі взагалі не розуміли, як можна надавати росіянам в Україні захист – адже тоді стосунки з Росією були дружніми. І навіть зараз, переконаний адвокат, там не переналаштувалися на нові реалії. 

сергій гаврилов
Фото: Іван Чернічкін

Гаврилов отримав статус через трохи понад рік. Це дуже швидко – зазвичай люди чекають на рішення роками. Частіше воно негативне, тому потрібно йти до суду – і знову чекати. За цей час нема змоги, наприклад, легально заробляти чи орендувати помешкання. Ось і Гаврилов весь цей час намагався жити на гроші, які привіз з собою з Москви – щоправда, вони вже закінчуються. «Як тільки я отримаю статус, я зможу десь працювати. А зараз це просто спроби вижити». 

Йти до кінця 

Сергія Гаврилова заочно заарештували одразу ж після його втечі. Він каже, що подробиць не знали ні його знайомі, ні рідні. З ними він не підтримує зв’язок – так можна їх легко підставити. За співучасть у втечі загрожує до трьох років тюрми. 

Гаврилов каже, що як тільки опинився в Україні, перше, що подумав: «Хрєн ви, суки, мене тепер дістанете». Каже, що жити на волі після року домашнього арешту було важко: «Можна було виходити гуляти, але я не розумів, навіщо. Лише почав звикати – почався карантин. Сміявся, що під час карантину постійно переслідували флешбеки». 

Гаврилов – москвич. Каже, що до останнього не хотів їхати. Мріяв, що вийде щось змінити. Не хотів покидати дому, де він виріс, покидати сім’ю. Все-таки хотілося щось змінити на краще. 

«Я все частіше думаю, що треба було як тільки закінчив інститут, зібрати речі й поїхати, – каже він. – Але тоді я думав, що щось можна змінити. Зараз думаю – може, я помилявся від самого початку і воно все того не варте».

Нагору