Розстріли в Бабиному Яру: історія Світлани Петровської - Заборона
Читаєте зараз
«Я досі намагаюся розгледіти обличчя». Киянка Світлана Петровська розповідає про своїх рідних, розстріляних у Бабиному Яру

«Я досі намагаюся розгледіти обличчя». Киянка Світлана Петровська розповідає про своїх рідних, розстріляних у Бабиному Яру

Розстріли в Бабиному Яру: історія Світлани Петровської

80-ті роковини розстрілів у Бабиному Яру цього року в Києві відзначають масштабно, але без скандалів не обходиться. Дві конкуруючі організації — Інститут національної пам’яті й Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» — окремо влаштовували заходи в дні пам’яті розстрілів. Це черговий виток протистояння між двома різними підходами до того, як має виглядати пам’ять про одну із найстрашніших подій в історії Києва.

У київської вчительки Світлани Василівни Петровської в Бабиному Яру загинули бабуся й тітка, у її чоловіка — майже все сім’я. Разом із Забороною Світлана Василівна вирушила на прогулянку Бабиним Яром — вона розповіла про свою історію і про те, як ставиться до того, що відбувається на місці трагедії зараз.


Світлані Василівні 86 років. Вона носить темні окуляри після недавньої операції і тонку шапочку на голові: від перенесеного коронавірусу в неї сильно порідшало волосся. Світлана Василівна — представниця тієї самої старої київської інтелігенції. Вона говорить повільно, але чітко і трохи співуче, літературно формулюючи думки. Петровська походить зі змішаної єврейсько-української сім’ї: по лінії матері всі євреї, по лінії батька — українці.

Її дід, Озилій Семенович Кржевін, переїхав із Польщі до Києва після Першої світової війни й відкрив у місті інтернат для глухонімих дітей. У тому ж інтернаті працювала й бабуся Світлани, Ганна Єфимівна Кржевіна, а пізніше і її мати Роза Овдієнко. Вчителювати вирішила і Світлана Василівна: понад 60 років вона викладала історію.

У жовтні 1939 року велика сім’я Кржевіних-Овдієнків жила на вулиці Інститутській у Києві. Світі Петровській було чотири роки. Вранці Озилій Семенович пішов у коридор, щоби запалити газову колонку. У цей час по радіо Юрій Левітан саме повідомляв, що польські війська остаточно капітулювали в результаті «визвольного походу» Червоної армії. У коридорі роздався страшний гуркіт, перелякана Роза побігла туди. А маленька Світа говорила: «Мамо, не чіпай дідуся, дідусь просто заснув, він втомився».

Озилій Семенович помер від серцевого нападу. У Польщі залишилися майже всі його родичі. Він добре розумів, що для них означає спільна нацистсько-радянська перемога над Польщею. Так для сім’ї Кржевіних-Овдієнків почалася Друга Світова війна.

Анна й Льоля

Василь Овдієнко — батько Світлани Василівни — пішов на фронт у перші дні війни. Його доля була непростою: потрапивши в полон до німців, він пройшов через кілька концтаборів. Після війни його відправили вже в радянський табір — тоді це була поширена практика для колишніх військовополонених. І лише після смерті Сталіна 1953 року Василь зміг повернутися до Києва. Світлана Василівна каже, що батько ніколи не розповідав про те, що пережив.

«Батько пішов на фронт через 3–4 дні після початку війни, — розповідає Світлана Петровська. — Ми з мамою, бабусею й моєю сестрою Лідою залишилися в Києві. Я пам’ятаю перші бомбардування — ми вискакували на вулицю Шовковичну, де були підвали, й ховалися там. Було страшно, але не дуже: бомби літали над Києвом, але тільки не в нас у дворі. А потім тато повідомив, що в нього на роботі співробітників будуть сім’ями вивозити з Києва».

Був липень 1941 року, німці вже підійшли близько до Києва. Попри вмовляння Рози Овдієнко, бабуся Світлани і її сестра Олена — Льоля, як називали її всі домашні, — відмовилися їхати з Києва. Льоля жила зі своїм чоловіком Володимиром Грудіним на Львівській площі. Він був композитором і професором консерваторії, вона — піаністкою, обоє відомі в Києві люди. Фотографії Льолі висіли в багатьох київських фотоательє — вона, згадує Світлана Василівна, була дуже вродливою жінкою.

19 вересня нацисти окупували Київ. А за кілька днів з’явився той самий наказ:

«Наказується всім жидам міста Києва і околиць зібратися в понеділок дня 29 вересня 1941 року до год. 8 ранку при вул. Мельника — Доктерівській (коло кладовища) [маються на увазі вулиці Мельникова та Дегтярівська]. Всі повинні забрати з собою документи, гроші, білизну та інше. Хто не підпорядкується цьому розпорядженню, буде розстріляний. Хто займе жидівське мешкання або розграбує предмети з тих мешкань, буде розстріляний».

Сусіди вмовляли Анну Кржевіну не ходити. Вони сварилися: «Не ходи, дурна». Переконували: «Ім’я в тебе не єврейське, говорите ви в родині українською, як єврейка ти теж не виглядаєш — навіщо туди ходити?» Але Льоля сказала: «Мамо, усі йдуть і ми підемо».

29 вересня Льоля, Анна і старша сестра тата Світлани Василівни, Настя, разом пішли до Бабиного Яру. Чоловіка Льолі, Володимира, у цей час не було вдома: він побіг у німецьку комендатуру, бо був впевнений, що зможе домовитися, аби його дружину не чіпали. Жінки пройшли спочатку Інститутською, потім Хрещатиком, потім Михайлівською та вулицею Артема (нині — Січових Стрільців). Що ближче люди підходили до Лук’янівки, то більше навколо було поліцаїв — стежили, щоби ніхто не втік.

«На Дегтярівській стояло перше оточення [українських поліцаїв], — розповідає Світлана Василівна. — Настя пройшла його разом із бабусею й Льолею — вона думала, що доведе їх до поїзда. Але в другому оточенні Настя їх загубила й почала кликати українською мовою. Якийсь поліцай схопив її зі словами: «Що ти, дівко, тут робиш? Геть звідси! Тобі туди не можна», — і копняком під зад викинув її до першого оточення. А бабуся з Льолею вже пройшли далі. Більше їх ніхто не бачив».

Повернення додому

Шестирічна Світа, її мама Роза і старша сестра Ліда в цей час евакуювалися. Вони переночували в Сумській області в батьків батька Світлани, потім їх відвезли в Росію, і, нарешті, привезли до села під Куйбишевим (нині — Самара). Там Розі Овдієнко, яка після смерті батька Озилія стала директоркою дитячого будинку, вручили під опіку 200 дітей.

«Її викликали в обком партії і сказали: «Ось тобі 200 дітей і щоби жоден із них не помер». Це були діти, вивезені з блокадного Ленінграда — дистрофіки, сироти. Всю війну і все своє дитинство я провела в тому дитячому будинку. Ні про Льолю, ні про бабусю ми нічого не знали: листування тоді не було».

6 листопада 1943 року в їдальні дитячого будинку піднявся сильний галас. По радіо голос Левітана повідомив, що Радянська армія звільнила Київ від нацистів.

«Всі знали, що ми з Києва, — продовжує Світлана Василівна. — Кричали: «Де Роза?» Мене обіймали, а потім прийшла мама, усі її вітали та плакали. Розуміли, що ми будемо рватися до Києва. Так і сталося. Ми приїхали до Києва 8 травня 1944 року, проїхали Дарницю — [наш потяг] чомусь не перевіряли, ми швидко проскочили. Вранці дізналися, що Дарницю всю розбомбили й наш поїзд єдиний уцілів».

Світлана Василівна згадує, як ішла з мамою та з візком із речами вгору Інститутською. Йшла повз зруйнованого колишнього будинку Гінзбурга й постійно повторювала про себе, як заклинання: «Тільки б наш будинок уцілів! Я хочу побачити свій будинок». Будинок залишився цілим.

«Ми дізнавалися від сусідів, що відбувалося 29–30 вересня. І коли ми заходили в інші квартири, там були речі з нашої квартири. Великий білий глечик для води — я його пам’ятаю й зараз. Якийсь килим у двірника. Мама ніколи нічого не просила [назад] і не зверталася ні до кого».

А потім прийшла Настя, сестра тата Світлани, і розповіла в подробицях про 29 вересня.

Радянське забуття

«Коли я дивлюся на кадри нацистської хроніки, як люди йдуть до Бабиного Яру, там вони всі живі, — каже Світлана Василівна. — І я досі намагаюся розгледіти обличчя. Є одна фотографія, де на передньому плані жінка — вона йде одна, статна, гарна, висока. І мені весь час здається, що це Льоля».

Світлана Василівна приходить до Бабиного Яру щороку починаючи з 1946-го, коли вона вперше прийшла туди з мамою. Потім вона ходила туди зі своїми учнями, згодом — із чоловіком Мироном, у якого теж майже всі родичі загинули в Яру. Світлана Василівна завжди бере з Бабиного Яру камінчик, щоби віднести його на старе єврейське кладовище на Куренівці. Там, на першій ділянці, похована родина Кржевіних — дідусь Озилій, бабуся Ганна, тітка Льоля та мати Роза. Могили Льолі та Ганни символічні: це дві урни із землею з Бабиного Яру.

У дитинстві Світлана Василівна не відчувала себе єврейкою, згадує вона. У паспорті вона була записана як українка: тоді національність дітей часто писали по батькові. Єврейкою, за її словами, вона стала 1953-го, коли вчилася в інституті. У СРСР саме закінчилася «справа лікарів-отруйників» — сфабриковане кримінальне переслідування видних радянських лікарів, які нібито спеціально вбивали партійних лідерів. Майже всі в списку обвинувачених були євреями.

«Я зайшла в аудиторію й почула, як усі кричать: «Розстріляти їх! У Сибір! Вороги народу!» — згадує Світлана Василівна. — Я не відразу зрозуміла, про що йдеться. Потім пролунало ще пару таких реплік і я зрозуміла: це ж реакція на газетні статті. Я обурено запитала: «А як же я? Мене теж виселити або розстріляти? А мою маму?» Серед тих, хто сперечалися, були дві мої близькі подружки. Вони відповіли: «Твоя мама — добра, чесна жінка. Її не чіпатимуть». Я довго не могла їм цього пробачити, хоч ми й помирилися потім. Тоді я зрозуміла, що я — єврейка».

У СРСР офіційні мітинги пам’яті жертв Бабиного Яру зазвичай проходили в незручний час — як правило, близько 16-ї години дня, коли більшість людей були на роботі. 1969 року Світлана та її чоловік Мирон приїхали запізно, близько десятої вечора, — купили два букетики календули й прийшли до Бабиного Яру. Тоді ще не було радянського пам’ятника, який зараз стоїть у яру, а навпроти реального місця розстрілів був лише невеликий камінь із написом: «Камінь поставлено у пам’ять радянських людей Шевченківського району м. Києва, розстріляних фашистами в роки Великої Вітчизняної війни».

Зустріч у Бабиному Яру, вересень 1966 року.

«Коли я спустилася до каменя, до мене підійшли кілька людей у ​​цивільному й досить грубо сказали, що сюди не можна, що офіційні заходи пройшли, і треба було приходити раніше, — каже Світлана Василівна. — Я почала з ними сперечатися на підвищених тонах, говорити, що я вчителька, що про це всі дізнаються. Що тут лежать мої рідні, а не їхні, і ніхто не має права не пускати мене до них. Зрештою офіцер сказав, щоби мене пропустили. Я підійшла до каменя й залишила букетик. Мирону так і не дозволили підійти».

У вересні 1972 року на Олімпійських іграх у Мюнхені палестинські терористи вбили 11 членів ізраїльської збірної. Коли про це дізналися в Києві, єврейська молодь вирішила відреагувати на трагедію. Компанія, як каже Світлана Василівна, «єврейських хлопчиків-відмовників» [рос. — отказников], сплела вінок із білих гвоздик, який виглядав як трикутник, — але якщо його повернути й розгорнути, він перетворювався на зірку Давида. Коли вони приїхали до Бабиного Яру, щоби покласти вінок біля каменя, їх затримала міліція. Усіх заарештували на 15 діб за хуліганство: нібито вони розкидали сміття в недозволеному місці. Під сміттям мався на увазі той самий вінок.

Пам’ять

2 жовтня, коли ми зі Світланою Василівною гуляємо Бабиним Яром, стоїть тепла і сонячна погода — зовсім як 29 вересня 80 років тому. Поруч з усіма пам’ятниками — розстріляним дітям на центральній алеї, ромською кибиткою трохи поодаль — лампадки, квіти й камінчики. Інститут національної пам’яті 29–30 вересня розмістив кілька наметів із лампадками на території Бабиного Яру, закликаючи усіх охочих залишати їх на місці трагедії.

На алеї, де кілька років тому встановили інформаційні щити про жертви нацистів, будують «Курган пам’яті» — артоб’єкт у формі кургану, куди можна буде зайти й подивитися 3D-модель того, що сталося в Бабиному Яру.

Трохи вище, поруч із недавно побудованою синагогою, ведуться роботи над «Кришталевою стіною плачу» художниці Марини Абрамович (її відкрили 6 жовтня). Світлана Василівна нервує: вона не може знайти Менору. «Ну де ж вона, невже її перенесли», — повторює жінка, озираючись на всі боки. Один із керівників будівництва показує, що навколо пам’ятника звели тимчасовий намет — там 6 жовтня проходитимуть урочисті заходи за участі президента України Володимира Зеленського.

«А намет точно тимчасовий? Його приберуть?» — з тривогою запитує Світлана Василівна.

«Звісно приберуть», — заспокоює її чоловік.

Біля входу до намету із Менорою стоять двоє поліцейських.

«Стійте, куди ви? — Намагаються вони зупинити Світлану Василівну. — Там іде будівництво, туди не можна!»

«Мені треба пройти до Менори, — відповідає їм Світлана Василівна. — Керівник будівництва щойно сказав, що можна». Поліцейські невдоволено знизують плечима, але пропускають. Тут теж стоять лампадки й лежать квіти, навколо шумить дриль і кричать робітники. Світлана Василівна кладе поруч із Менорою камінчик.

«Я пам’ятаю день, коли відкрили цей пам’ятник [29 вересня 1991 року], — згадує вона. — Кияни тоді йшли сюди [натовпом]. Нас було багато — ми всі стояли, розповідали й плакали. Ніколи більше я не відчувала такого єднання з усіма. Ми всі були один народ».

Повз нас проходять екскурсійні групи. Біля синагоги сидить кілька людей і молодий хлопець із бейджем «Гід». Неподалік намету з Менорою стоять невеликі екрани, де показують кадри нацистської хроніки з Бабиного Яру. Світлана Василівна підходить і придивляється, але швидко йде. Їй не хочеться на це дивитися, а галас будівництва її стомлює.

«Я була тут два дні тому [29 вересня] і тут було дійство, спектакль — я не знаю, як це назвати — за книгою чудової української письменниці Маріанни Кіяновської «Бабин Яр. Голосами». Дійство було ось тут, — показує Світлана Василівна на галявину за будівництвом кургану. — Це було з музикою, з віршами, з голосами загиблих [захід організовував Центр досліджень історії та культури східноєвропейського єврейства Національного університету «Києво-Могилянська академія»]. Я досі під сильним враженням від нього».

«Що б ви хотіли, щоби тут було?» — питаю я.

«Я не знаю, що тут має бути, — каже вона. — Наприклад, синагога хороша, але мені здається, що це зайве. Тут має бути щось дуже тихе і спокійне. Глибоке. Вдумливе».

Нагору