Синдром «залізних леді». Чому участь жінок у політиці не гарантує миру і хто в цьому винен

Міжнародні організації наполягають на тому, щоб жінки відігравали активнішу роль у політиці. Заведено вважати, що вони більш миролюбні, вміють знаходити консенсус та сприяють процвітанню. І дуже хочеться, щоб це було ефективним та швидким рішенням — особливо на тлі рекордної кількості збройних конфліктів останніми роками. Але чи працює це в реальному житті? Розібратися спробував постійний автор Заборони Андрій Сорокін.

Жінки за натурою не схильні до воєн. Чи не так?

«Якби цими країнами керували жінки, війни б не було», — заявила колишня операційна директорка Meta Шеріл Сендберґ на початку повномасштабного вторгнення РФ до України. Перевірити, чи це так, неможливо. Натомість можна знайти чимало досліджень, на основі яких легко формувати подібні судження.

• Жінки-лідерки схильні до тіснішої співпраці, ніж чоловіки. Це дає змогу припустити, що жінки з більшою ймовірністю шукатимуть мирних шляхів розв’язання конфліктів із сусідніми країнами («Гендер та стиль лідерства: метааналіз», 1990).

• Жінки емпатичніші — це знижує їхню готовність завдавати фізичної шкоди противникам («Емпатія, гендер та просоціальна поведінка», 2021). Водночас хлопчики з раннього віку схильні до більшої фізичної агресії, а отже, готовність чоловіків-лідерів розв’язувати війни вища («Чому дівчатка менш схильні до фізичної агресії, ніж хлопчики? Особистісні та виховні чинники, що впливають на прояв фізичної агресії», 1999).

• Чоловікам більше властива надмірна самовпевненість, яка належить до головних причин воєн. Одне з досліджень, де проводили експериментальні військові ігри, виявило: самовпевненіші учасники частіше йшли в атаку. При цьому чоловіки демонстрували більшу самовпевненість і агресивність, ніж жінки («Надмірна самовпевненість у військових іграх: експериментальні дані про очікування, агресію, гендер і тестостерон», 2006).

Навіть якщо війна вже почалася, жінки можуть бути кориснішими за чоловіків. 

• Участь жінок у переговорах на 20% підвищує ймовірність укладення мирної угоди, коли конфлікт триває щонайменше два роки. Якщо ж його тривалість становить півтора десятиліття, показник підвищується до 35% (дослідження структури «ООН Жінки», 2015).

• Залучення жінок до миротворчості на 24% підвищує ймовірність того, що насильство припиниться протягом року. Такого висновку дійшла дослідниця в галузі управління конфліктами, запобігання геноциду та гарантування безпеки жінок Лорел Стоун.

• Мирні угоди, підписані жінками, можна назвати продуманішими. Зазвичай вони містять більшу кількість положень і демонструють вищий рівень реалізації. Це показав аналіз мирних угод після 42 збройних конфліктів у 1989–2011 роках, який провели в Амстердамському інституті досліджень у галузі соціальних наук (AISSR).

Однак останніми роками ситуація з жіночим представництвом у миротворчих процесах тільки погіршилася. Рада з міжнародних відносин зазначає, що 2022 року до мирних перемовин за участі ООН було залучено лише 16% жінок. Це на 23% менше, ніж у 2020-му.

Схожа сумна картина зафіксована у звіті CARE International — однієї з найбільших гуманітарних організацій у світі. Дослідження з березня 2020 року до жовтня 2023-го аналізувало дані щодо 15 країн: Афганістан, Буркіна-Фасо, Бурунді, Колумбія, Ефіопія, Гаїті, Ірак, Малі, М’янма, Нігер, Нігерія, Сомалі, Судан, Сирія та Ємен. Участь в опитуваннях узяло 20 000 респондентів, серед них 13 785 жінок. Ось одні з багатьох висновків:

• останніми роками жінки позбавлені можливості відігравати керівну роль у вирішенні конфліктів;
• їхні потреби при цьому не враховуються;
• ЗМІ нечасто пишуть про позитивний досвід жінок, які допомагають жертвам конфліктів.

При цьому, пишуть експерти CARE International, саме жінки передусім страждають від супутніх до воєн загроз: сексуального насильства, відсутності доступу до нормальної медицини чи нестачі їжі.

Отож потрібно більше жінок у політиці. Тоді воєн узагалі не буде!

Розширення політичного представництва жінок видається дієвим способом зменшити кількість військових конфліктів. Дослідження показують, що супутня при цьому гендерна рівність — запорука більш мирної поведінки держав на міжнародній арені. Можна припустити: що частіше жінки беруть участь в ухваленні рішень, то менше шансів на війну. Особливо якщо це стосується глав держав.

Однак у реальному житті жінки на такій посаді зовсім не обов’язково уникали воєн або мілітаристської риторики. Зокрема, у відносно недавній історії.

• Маргарет Тетчер. 1982 року «залізна леді» відповіла силою на висадку аргентинських військ на Фолклендських островах. І це при тому, що члени парламенту, радники й навіть президент США Рональд Рейган радили вдатися до мирних переговорів. Тетчер особисто віддала наказ атакувати аргентинський корабель «Бельграно», що призвело до загибелі понад 300 моряків. При цьому, зокрема, фолклендський фактор допоміг її партії зміцнити позиції на виборах рік по тому.

• Пак Кин Хе. Перша жінка на посаді президента Південної Кореї (2013–2017) дозволяла собі висловлювання, більш характерні для її заклятого опонента. Наприклад, Пак Кин Хе обіцяла за потреби стерти з лиця землі окремі райони Пхеньяна. Саме її жорстка позиція щодо КНДР дала змогу виграти вибори в більш ліберального суперника Мун Чже Іна. Однак закінчення каденції було куди менш райдужним: імпічмент, звинувачення в корупції та 20 років позбавлення волі.

• Гілларі Клінтон. 2011 року разом з іншими «яструбами» переконала президента Барака Обаму почати вторгнення до Лівії. При цьому спочатку вона обстоювала протилежну позицію — разом з міністром оборони Робертом Ґейтсом і радником з національної безпеки Томасом Донілоном. Помічники й радники Клінтон стверджували, що через роки вона оцінювала інтервенцію не як помилку, а як незавершену роботу. Під час президентської кампанії 2016 року також показала себе як одна з найбільш войовничих кандидатів. 

Ґолда Меїр керувала Ізраїлем під час війни Судного дня. Індіра Ганді посідала крісло прем’єра, коли індійські війська розгромили армію Пакистану. У непростих ситуаціях вони демонстрували завзятість і жорсткість, які характерні не кожному чоловікові-політику. А останніми десятиліттями таких жінок ставало дедалі більше: до «яструбів» записували експрем’єрку Великої Британії Ліз Трас, ексдержсекретарку США Мадлен Олбрайт, прем’єрку Естонії Каю Каллас і навіть очільницю Єврокомісії Урсулу фон дер Ляєн. Нещодавно обрана президентка Мексики Клаудія Шейнбаум (перша жінка на цій посаді за 200 років) встигла заробити репутацію людини з непростим характером. Принаймні вона вже пообіцяла підняти авторитет спецслужб, армії та поліції.

Жінки не менш войовничі за чоловіків: пояснення вчених 

Однак навіть до поширення ідеї гендерної рівності жінки демонстрували не меншу войовничість, ніж чоловіки. Про це йдеться в матеріалах американської НДО «Національне бюро економічних досліджень» (NBER). Там зазначено, що з 1480-го до 1913 року європейські королеви на 27% частіше ініціювали війни, ніж королі. Причому заміжні королеви були ще більш схильні до цього.

Ось як NBER пояснює таку статистику:

• якщо королева уклала вдалий шлюб з іншим монархом, вона отримувала більше вигод і мала у своєму розпорядженні значніші економічні ресурси для забезпечення армії;
• жінка-монархиня могла залишити на чоловіка цивільні справи та сфокусуватися на військовій кампанії. Чоловіки такого не могли собі дозволити через тогочасні гендерні забобони.

А якщо взяти пізніший період? У книжці «Що змушує лідерів воювати» (Why Leaders Fight, 2015) проаналізовано період з 1875-го до 2004 року. І в цьому випадку цифри виглядають неоднозначно. Серед глав держав, які розпочали війни, — 36% жінок та 30% чоловіків. 

Чи справді жінки більш схильні до військової агресії? Ні. Загальна кількість бойових дій, ініційованих чоловіками, значно вища. За вказаний період на їхню частку припадає 694 акти агресії та 86 воєн. Для жінок цей показник становить 13 актів агресії та одна війна (йдеться про Індіру Ганді). Крім того, чоловіки набагато частіше ставали на чолі держав, ніж жінки.

Автори книжки наполягають, що стать керівника країни сама по собі не визначає схильність до військової агресії. На їхню думку, жінки можуть бути настільки ж агресивними або миролюбними залежно від конкретної ситуації та особистих якостей.

Але жінки-«яструби» дійсно є. Може, річ не в гендері?

Гендерні стереотипи не зникли повністю навіть у найрозвиненіших країнах. Вони, серед іншого, отруюють політичну культуру, тому жінкам доводиться бути «залізними леді». Джошуа А. Шварц з Університету Карнеґі — Меллона та Крістофер Блер із Принстонського університету пояснюють це тим, що громадськість може вважати чоловіків компетентнішими в питаннях національної безпеки. Опитування показують, що це особливо відчутно, коли зовнішні загрози посилюються.

Однак і в мирний час більшість американців вважають, що зі сферою безпеки краще довіряти чоловікам. Під час опитування дослідницького центру Pew Research Center тільки 5% респондентів віддали перевагу жінкам.

У підсумку жінки-політикині змушені демонструвати жорсткість. Це добре простежується у США, де вони часто виступають за більш радикальну зовнішню політику (Мадлен Олбрайт, Кондоліза Райс, Гілларі Клінтон) порівняно з чоловіками-політиками. Найчастіше діють три основні стимули:

• Уникати мирних ініціатив. Чоловікам це можуть пробачити, з жінками ж ситуація складніша. У 2021 році Шварц і Блер вирішили з’ясувати в американців, як би вони відреагували на поведінку президента в разі кризи у відносинах із Китаєм. Цікаво, що гіпотетичну жінку на цій посаді були готові більше критикувати за ту саму політику примирення, що й гіпотетичного чоловіка на чолі країни.

• Бути агресивною. Інше дослідження Шварца і Блера засвідчило, що американське суспільство терпиміше до воєнних погроз від своїх жінок-лідерок, ніж від чоловіків. Ще одне їхнє опитування показало, що в разі військової інтервенції в іншу країну засуджувати їх будуть на 14% менше.

• Не відступати. Під час цього ж опитування з’ясувалося, що жінці-політикині не варто відмовлятися від раніше озвучених погроз. В іншому разі гнів громадськості США виявиться сильнішим, ніж якби на її місці був чоловік (на цілих 20%).

За словами колишньої держсекретарки США Мадлен Олбрайт, їй було важко сперечатися з Коліном Павеллом (на той момент головою Об’єднаного комітету начальників штабів) про правильний спосіб застосування американської військової сили під час Боснійської війни. «Попри членство у вузькому комітеті Ради нацбезпеки, я була всього лише жінкою і не військовою», — писала вона в мемуарах. 

Отже, жінки-політики не такі вже й миролюбні? 

Вони змушені діяти з урахуванням наявних політичних, культурних і суспільних реалій. Навіть у XXI столітті їм доводиться боротися зі стереотипами про власну слабкість або некомпетентність.

Збільшення кількості жінок на керівних постах — мета, до якої заведено прагнути. Але вона абсолютно не гарантує миру, поки зберігаються гендерні забобони. А на тлі зростання правопопулізму останніми роками важко очікувати, що ситуація суттєво зміниться.