Читаєте зараз
«Тартарари». Як художник Дмитро Красний інтерпретує потаємний світ минулого за допомогою колажів з аматорських світлин

«Тартарари». Як художник Дмитро Красний інтерпретує потаємний світ минулого за допомогою колажів з аматорських світлин

PAVLO BISHKO

У серії колажів «Тартарари» український художник Дмитро Красний втручається у буденне життя минулого без фотошопу: лезом ножа він прибирає частини зі знайдених сімейних знімків і додає на видалене місце фрагменти з інших світлин; фарбою замальовує обличчя або додає елементи ритуалу чи містики на групові фото. Через створені колажі автор ніби зазирає в загробний світ (люди на знайдених знімках, очевидно, вже неживі), заграє з пам’яттю та надає минулому нової інтерпретації.

Тартар у грецькій міфології — це похмурий простір, темна безодня, розташована в самій глибині космосу. Дмитро дістає з безодні блошиних ринків забуті світлини з сімейних фотоальбомів і дарує їм друге життя у формі аналогового колажу.

«До цього проєкту мене надихнув випадок на київській барахолці. Якось я натрапив там на дивний металевий предмет. 

“А що це таке?” — спитав я продавця. 

“Та я не знаю!” — відповів він. 

“А скільки воно коштує?” 

“500 гривень.” 

Цікаво було спостерігати, як люди можуть визначити ціну предмета, навіть не знаючи, що це».

З 2019 року Дмитро відвідував блошині ринки у Польщі та Україні. Керуючись власними естетичними уподобаннями, він придбав сотні сімейних фотографій з минулого, а також кераміку, яка згодом стала основним медіа для його мистецьких робіт і виставок. 

«Коли я думаю про порцеляну, то найперше згадую родинний сервіз, який стояв у бабусі в серванті за склом вперемішку з кількома фотокартками».

Поєднуючи документальне та сюрреалістичне, Дмитро почав створювати аналогові колажі із зібраних фото. Естетичної інспірації з теми мерців і смерті він набрався у класичних фільмах жахів. Так через новостворену форму з аматорських світлин незнайомих людей він зазирає у тартарари — підземне царство мертвих. «Людина вже померла, але по ній ще лишається якась оболонка, яку ця фотографія намагається втримати».

Жартівливе підтасовування фактів на фото також створює відчуття намацування небезпечного технологічного майбутнього. Як-от сюрреалістичний колаж дівчини з лялькою в руках, у якої замість справжнього обличчя теж лялька.

«Тут ідеться про наше людське сприйняття і те, що нас очікує за десятки років: роботизація, андроїди тощо. Як далеко роботи, фактично ляльки, просунулися у своєму розвитку. Наскільки вони будуть подібними до людей. Власне, це той візуальний ефект, коли людина бачить якусь подібну до себе річ і вона її лякає».

Випадкові аматорські світлини стали для Дмитра джерелом для переосмислення пам’яті про минуле та легковажного ставлення людей до смерті. 

«В моєму архіві зібралась певна кількість фотографії дітей з іграшковою зброєю, а також фото дорослих, що імітують акти вбивства. Переважно це постановчі фото військових, де, скажімо, один із солдатів кидається з ножем на іншого або намагається вистрілити. Вони для мене зійшлися в одне: діти зі зброєю і дорослі зі зброєю, що імітують акти вбивства. Наскільки просто люди ставляться до таких серйозних речей як зброя, вбивство чи військові конфлікти». 

Зібрані у «Тартарарах» колажі трансформують урочисті та буденні події з життя у радянську епоху: перше вересня у школі та новий рік біля ялинки, катання на лижах і відпочинок на природі, збирання буряку у колгоспі та портрет у науковій лабораторії. Однак звичайне фото із застілля доповнює фрагмент оголеного жіночого тіла, що з’являється у телевізорі поміж гостей.

«Мені подобається гратися з явищем еротизму, тому що його, як і явище смерті, інколи табуюють (відразу згадується одна з давніх робіт Арсена Савадова, для якої він знімав моделей у спідній білизні на кладовищі). Загравання зі смертю і загравання з еротикою — це дві сторони, в яких мені подобається розширяти рамки».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій