Читаєте зараз
Одіссея в черепушці мертвого батька. На ігрових платформах вийшла The Last Case of Benedict Fox — окультний детектив про подорож світом мертвих

Одіссея в черепушці мертвого батька. На ігрових платформах вийшла The Last Case of Benedict Fox — окультний детектив про подорож світом мертвих

Daniel Lekhovitser

27 квітня на ПК та Xbox Series вийшла The Last Case of Benedict Fox — відеогра про окультного детектива, який подорожує особистим пеклом свого загиблого батька. Випусковий редактор Даниил Леховіцер пройшов цю неймовірно красиву гру і розповідає, чим гравців так приваблюють готичні історії про вікторіанські маєтки та чому цей сюжет майже завжди розповідає про сором і таємниці в родині (а ще — до чого тут психоаналіз).


Про що гра?

Бенедикт Фокс — окультний детектив, шанувальник джазу і, як видається випадковому зустрічному, типовий міський божевільний: він постійно бурмоче щось під ніс і озирається. Річ у тім, що до Фокса прив’язана демонічна сутність — невидимий сіамський близнюк, щось на зразок протеза з чотирма кінцівками, який, на відміну від більшості своїх надприродних родичів, є ввічливим співрозмовником і надійним другом (а не бісом, що тільки чекає нагоди обдурити господаря).

Фокс вже кілька років розслідує діяльність таємних культів — «Ордена» (інквізиції містичних залаштунків) та «Першого кола» (революціонерів окультизму, які, можливо, накликали Першу світову через невдалий ритуал, чим дуже розлютили «Орден»). Ниточки ведуть у місце, якого детектив боїться більше за траншеї війни та дев’ять кіл пекла — особняк його батька Джеймса, що залишив Бенедикта в дитинстві.

Внутрішня скривджена дитина Фокса може навіть зрадіти: Джеймс лежить у калюжі крові у винному льоху, а його друга дружина Мері — ровесниця Бенедикта, яка одночасно відігравала ролі названої дочки і коханки батька — висить на дереві біля оранжереї. Вбивці не залишили жодних слідів, тому Фокс шукає зачіпки в іншому світі: торкнувшись тіла, детектив може переміщатися в лімб — паралельний вимір, концентрат пам’яті та емоцій мерця, де ще жевріють спогади про причину смерті. І оскільки батько й мачуха мали, м’яко кажучи, дивні стосунки, в їхньому лімбі коїться бозна-що.

The Last Case of Benedict Fox — класична метроїдванія: дослідження локацій як локомотив історії, величезна карта, яка навряд чи вміститься в голові, безліч хитрих рівнів, бектрекінг (повернення до вже пройдених локацій) і, звичайно, головоломки. Блукання лімбом найбільше нагадує спробу розшифровки законспектованого сну: майже кожна локація має психоаналітичний потенціал, символізуючи певний період стосунків Мері та Джеймса чи потік негативних емоцій. Взагалі психоаналіз — одна з найзручніших для розгляду гри лінз.

Бенедикт потрапляє в класичну готичну історію — один з улюблених сюжетів психоаналізу про будинок, сором, таємницю і заплутані кровні зв’язки, якими мешканці душать одне одного. У готичній історії, як правило, не обійтися без таємних проходів, подвійних стін та люків на горище, які ретельно приховує ліпнина. Вікторіанський будинок завжди має другу черевину — складки, в яких таїться щось ганебне, що не має залишати сиру темряву підвалів.

У книзі «Сімейні секрети та психоаналіз наративів» (Family Secrets and the Psychoanalysis of Narrative) літературознавиця Естер Рашкін пише, що будинок стає маніфестацією сорому і пов’язаної з ним травми. Цей прийом так сильно експлуатувала готична література та її психоаналітичне прочитання, що сьогодні майже будь-який глядач, побачивши в серіалі Netflix готичний маєток, розуміє, що на нього чекає детективна інтрига: «що приховують закутки цього будинку?»

Бенедикт поринає у темні води чужої психіки та переміщується між особняком батька та його відбиттям у лімбі. Ось у спальні будинку Бенедикт знаходить ковдру, і демон, який відчуває енергетику речей, каже, що вона не знала тепла; в одній із локацій лімба лежить лист Мері про бажану дитину, в іншій — статуя Венери Віллендорфської, яку використовують для посилення потенції. Бенедикт стає дешифрувальником сімейного сексуального (або, точніше, асексуального) секрету, і це робить гру не тільки захопливим розслідуванням, а й слідуванням — у прямому сенсі: Фокс слідує по п’ятах пам’яті батька і мачухи, намагаючись покроково пройти їхній шлях.

Як із геймдизайном?

Тепер до механічного вивороту. The Last Case — неймовірно красива, естетично вивірена гра. Попри хаотичність природи лімба (крижані пустелі, що перетворюються на підземелля, темні печери та болота), видно, що з погляду левел-дизайну це структурно дисциплінований проєкт. Здається, що впливовий журнал Heterotopias, присвячений архітектурі у відеоіграх, випустить окрему статтю про The Last Case — настільки комплексна і красива її конструкція.

І все ж таки The Last Case — той випадок, коли за кожним стилістичним рішенням гри видно компроміси розробників. Великий світ у поступку геймплейній складовій, деталізований дизайн оточення замість різноманітності механік, продуманий спочатку наратив за ціну змазаної кінцівки. Гру важко назвати ліниво зробленою — радше через стислий графік розробникам забракло часу, коли грі не завадив би ще рік роботи.

Метроїдванія — досить консервативний жанр, який навіть своєю назвою відсилає до важливості генеалогії і спадкоємності. Починаючи з Metroid і Castelvania, метроїдванія містить битви з босами у своєму ДНК. Послідовники найкращих жанрових традицій, ігри Hollow Knight та Ori, зробили босів ticket-seller’ом та візитівкою жанру. В The Last Case of Benedict Fox бос трапляється лише одного разу (від ще двох потрібно просто тікати) — розробникам можна лише поспівчувати через брак грошей або часу.

І все ж завдання критичної рецензії — знайти в грі не стільки мінуси, скільки те, за що вона може полюбитися. В цьому сенсі окультна одіссея черепною коробкою мертвого батька — психоаналітично точна, болісна і, головне, таємнича історія, що постійно вислизає від раціонального розуміння та напевно знайде свою фанатську паству.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій