Читаєте зараз
Тіло, політика, ерос і танатос: українські художники й куратори про тілесність у мистецтві

Тіло, політика, ерос і танатос: українські художники й куратори про тілесність у мистецтві

еротичний щоденник

Тілесність у сучасному мистецтві – одна із тем, які хвилюють і тригерять українського глядача. Через «неприйнятне зображення» можуть закрити виставку, відмовитися друкувати книгу чи затаврувати художника. Оголене тіло і його зображення досі цензурується, хоча стало звичним на екрані. Оксана Семенік продовжує розбиратися в табуйованих темах сучасного українського мистецтва й розповідає про тілесність.

Тіло як спосіб говорити про політичне

Цікавість до оголеного тіла як до символу і вираження свободи виник ще в 1970-х і 1980-х, коли харківські фотографи – Борис Михайлов, Євгеній Павлов, Юрій Рупін, Роман П’ятковка та інші – почали експериментувати з фотографічною мовою. Борис Михайлов у своїй відеороботі «Я був тут» («Я был здесь») говорив, що йому подобається фотографувати оголених людей, тому що така зйомка в радянські часи була заборонена. Михайлову хотілося дізнатися, що такого в цьому зображенні, що за нього можуть посадити чи вигнати з роботи. І хоча сьогодні держава прямо не забороняє еротику в мистецтві, це можуть зробити ті, у кого є влада закрити виставку. 

тіло в мистецтві
З експозиції виставки «Love Lust and Fury», фото Сергія Мельниченка

Коли говорять про факти цензури сучасного українського мистецтва, то часто згадують про закриття виставки «Українське тіло» в Центрі візуальної культури при Києво-Могилянській академії у 2012 році. Тодішній ректор Сергій Квіт закрив її зі словами, що це «не мистецтво, а лайно» й «набір порнографічних зображень». Згодом він вибачився перед художниками за свої слова і визнав свою некомпетентність у питаннях мистецтва. Виставка так і не відкрилась повторно. Там були представлені роботи Анатолія Бєлова («Моє порно – моє право»), Миколи Рідного («Рада»), Нікіти Кадана («Продажні»), Лади Наконечної («Персональний щит»), Оксани Брюховецької («Тіло №») та інших. Художники роздумували над тілом як товаром, який використовують не тільки працівники та працівниці сфери сексуальних послуг, але й ми всі для досягнення «кращого життя». А також про те, як люди соромляться свого тіла і про огиду до старого чи хворого тіла.

Тіло в схожих виставках є інструментом, за допомогою якого можна показати становище людини в суспільстві – рівень свободи, тривоги, насильства, стабільності і співвідношення «політичне-особисте». Ставлення до свого тіла часто залежить від порядку денного, відкритості суспільства й контексту, у якому ми живемо. 

«В українському суспільстві справді глибоко сидить страх тілесності, він закорінився на різних історичних етапах. І проявляється або забороною на тіло, або протестом проти цієї заборони. Усе це пов’язане із зовнішніми обставинами, у яких ми існуємо: війна, поліцейське свавілля, праворадикальна агресія, цілий спектр насильства від психологічного до фізичного. Спроба відвоювати право на своє тіло має той самий корінь, що і спроба відвоювати право на свою країну», – розповідає Галина Глеба, кураторка, мистецтвознавиця та дослідниця фотографії. У грудні 2019 року вона разом із литовським куратором Даріусом Вайчекаускасом зробила виставку сучасної української фотографії «Love, Lust & Fury» у Клайпеді. Учасники виставки молоді фотографи та фотографині: Валентин Бо, Андрій Бойко, Ігор Чекачков, Горсад, Богдан Гуляй, Яна Кононова, Юля Кривич, Саша Курмаз, Анастасія Лазуренко, Андрій Ломакін, Сергій Мельниченко. Окремо були представлені порножахи художниці АнтіГонни і відеокліп «Колискова для ворога», виконавиці та перформерки СТАСІК (Анастасії Шевченко). 

Love Lust and Fury
З експозиції виставки «Love Lust and Fury», фото Сергея Мельниченка

Теми фотосерій були здебільшого присвячені сексуальності та еротиці, але водночас там знайшлося місце і для мілітаризації суспільства. «Але окрім тіла, насильства, війни у виставці «Love, Lust & Fury» ключовою була тема любові. І без неї ця виставка втрачає сенс», – наполягає Галина. 

Вона дивується, що незважаючи на те, що змінились політичні обставини і з’явився візуальний шум, який складається з оголеного еротизованого рекламного тіла – роботи Бориса Михайлова й досі тригерять сучасного жителя: «Проблема не з тілом – воно не змінилося. А з тим, як ми хотіли б його бачити, і як художники нам його навмисне не показують. Тому глядач сердиться, на його відчуття прекрасного постійно хтось впливає. Виставка «Love, Lust & Fury» від самого початку задумувалася для Литви, тому ми не обмежували себе умовностями уявної пристойності. Але в Україні формувати і збирати цю виставку було би складніше хоча б тому, що тут глибоко в свідомості засіло поняття самоцензури. Ми розуміємо, що литовське та українське суспільства сильно різняться за рівнем візуальної освіченості й терпимості. Ймовірно, навіть відрізняються готовністю цивілізовано сприймати те, що може не подобатися». 

Тіло як матеріал 

Якщо дивитися на українську сучасну фотографію, то можна помітити, що тіло стає матеріалом для роботи та інструментом для передачі ідей – і необов’язково говорити у своїх роботах про сексуальність та еротичність. 

Young and Free
«Young and Free?», Сергій Мельниченко

З тілом як матеріалом працює миколаївський фотограф Сергій Мельниченко. Його останній фотопроект, зроблений на карантині «Young and free?» присвячений актуальним темам: екології, лісовим пожежам, коронавірусу і війні, яка продовжується. Молодих людей на фото зовсім не бентежить їхня оголеність, але чи можна називати їх вільними, якщо на їхні плечі падає купа глобальних проблем? Не екзистенційні питання чи нещасливе кохання, не питання про свободу чи творчість – а те, з чим боротися складно. На відміну від багатьох фотографів, герої Мельниченка – чоловіки. «Мені подобається сам процес зйомки з хлопцями, тому що це відбувається веселіше та відкритіше, а роботи виглядають більш щиро та розслаблено. Ніяких глибоких думок щодо того, чому я знімаю чоловічу оголеність – мене це просто більше «вставляє». Коли ми роздягаємо людину, ми залишаємо її сам на сам із природою й самою собою. Люди зовсім по-іншому поводяться. Тому я навіть не розглядаю варіанти зйомки одягнених людей», – розповідає Сергій. 

З чоловічим тілом Мельниченко працює вісім років: свій перший проект «Шварценеггер – мій кумир», який став класикою сучасної української фотографії, він зробив у 2012 році. Сергій згадує, що тоді на нього полилося багато онлайн і офлайн критики. Проект про молодих людей, які перетворили мрію «бути як Шварценеггер» у свій життєвий шлях, називали «порнографічним», «збоченим», а Мельниченка вважали геєм, мовляв, чому він фотографує голих хлопців, а не жінок. «Мені здається, що більшість натовпу схожі проекти сприймають як «порнуху» через брак культури та освіти. Чомусь усі думають, що можуть сказати впевнено, що хуйня, а що ні. Чи що пейзаж – це обов’язково гарно, а оголене тіло – це порнуха», – коментує Мельниченко. Він додає, що часто молоді автори знімають оголеність заради епатажу й резонансу, які з’являються навколо такої фотографії. «Здивувати зображенням фалоса чи грудей – дуже важко. Усе таки на це вже нема табу, як у радянський час. Просто є глядач, який підготований і який ні. Оголеної фотографії стало в рази більше за останні кілька років. Ймовірно, це щось говорить про культуру, час і країну. Але щоби робити прекрасні речі не обов’язково використовувати тіло як інструмент». 

Читайте також

Шварцнегер мій кумир
«Шварцнегер — мій кумир», Сергій Мельниченко

Говорити про сексуальність 

Тіло, навіть не завжди оголене, у сучасному мистецтві також призводить до питань і дискусій. Довкола теми тілесності з’являються актуальні проблеми об’єктивації жіночого тіла, чоловічого погляду на тіло, підкресленої сексуальності жінок на фото. Наприклад, альбом «Українська еротична фотографія» (видавництво «Основи») бурхливо обговорювався в артсередовищі. Говорили про те, що фотографів чоловіків більше, ніж жінок, а фотографію на обкладинці сприйняли як об’єктивацію жінки. Віктор Марущенко, фотограф і один із редакторів альбому, вважає, що «від слів «українська еротика» за кордоном взагалі здригатися мають – усі знають, які в Україні вродливі дівчата». 

«Нам хотілося зробити гарну відповідь авторам альбому – не переходити на особистості чи коментувати у фейсбуці, а створити своє видання. Тоді і прийшла ідея зробити еротичний щоденник із виключно жіночою командою», – розповідає художниця й архітекторка Дана Косміна про те, як створювався артбук «Еротичний щоденник», самвидав на 400 екземплярів. Дана каже, що вони не хотіли нав’язувати читачам свої ідеї тілесності й сексуальності, тому вирішили, що це буде щоденник із пустими сторінками й можливістю дарувати сторінки як листівки та міксувати їх у будь-якому порядку. У щоденнику представлені не лише фотографії, але і графіка, акварелі, стоп-кадри з відео й тексти, які були важливою частиною книги. Своїми роботами поділилися Ксенія Гнилицька, Оксана Брюховецька, Анна Щербина, Аліна Клейтман, Марія Куліковська, АнтіГонна та інші художниці. У самому щоденнику небагато буквально еротичного, як ми звикли його сприймати: тут мало оголених тіл і багато фантазій, свободи й навіть іронії. Можливо, через цю «небуквальність» не було негативних коментарів чи спроб цензурувати видання. 

дана косміна
«Еротичний щоденник», фото Дани Косміної

«Думаю, цензура й неприйняття цих тем пов’язані із закритістю суспільства, про це не заведено говорити в сімейному колі, це соромно. Наше покоління вчиться відкритості, різних форм стосунків, не соромитися свого тіла, – роздумує Дана. – Наприклад, я була приємно здивована, коли потрапила на секс-вечірку в клуб на Кирилівській. Не було епізодів насильства, ніхто нікого не харасив. Клубна культура допомагає приймати іншого й бути більш відкритими». 

Авторки артбуку акцентують на тому, що щоденник, де переважає ерос, був створений, зокрема, тому, що навколо переважає танатос. Ми знову повертаємося до теми насильства, війни й актуальної ситуації, на яку не може не реагувати тіло, особисте чи колективне. Але в цьому й нагадування, як і у виставці «Love, Lust & Fury» – без любові все втрачає сенс. 


© 2020 ГО "Заборона Медіа". Всі права захищено.

Нагору