(c) 2018  ГО “Крос Медіа” – Усі права захищено

Photo: facebook / Петро Порошенко

Томос як вундерваффе: Колонка Леоніда Швеця

Нещодавно Україна стала свідком змагання хресних ход з нагоди 1030 річниці хрещення Київської Русі. Як водиться, своїм більше сподобалися свої. Хтось вказував на кількість, хтось напирав на якість набожного контингенту, і жодний відеоперегляд тут не визначить переможця, бо де взяти об’єктивного суддю. До того ж дехто нагадував, що восени на 500-річчя Реформації протестанти «отожглі» набагато крутіше, ніж патріархати зараз.

Зводити ці публічні демонстрації впливовості християнських громад виключно до політичного виміру було б неприпустимим спрощенням, але ніхто й не приховує, що конфесійні питання будуть використані, вже використовуються у виборчому циклі, що розпочався. Битва за надання канонічного статусу УПЦ Київського патріархату – чи не визначальна для перемоги Петра Порошенка. Принаймні так вона знедавна подається, а один із пропрезидентських технологів, Олександр Нойнець, навіть написав, що заслуги Порошенка в створенні єдиної помісної церкви колись через багато років відзначать розмістивши його портрет на національній валюті. Мабуть, це було б Порошенкові приємно, але зараз його більше цікавить не посмертне визнання, а шанси на перемогу у виборах, які стрімко насуваються, не залишаючи часу на відновлення зіпсованого іміджу.

Соціологічна група «Рейтинг» проводила опитування саме в дні, коли в Києві проходили хресні ходи, і, очевидно, враження від цих подій якщо і відобразилося на результатах, то лише частково. Дослідження не зафіксувало зростання рейтингу Петра Порошенка, який був центральною фігурою на ході УПЦ КП саме у якості президента, що виборює й майже виборов томос. До того ж уперше замір очікувань громадян, хто стане, на їхню думку, наступним президентом, виявив, що Порошенко поступається Тимошенко – 12,7% проти 16%. Хоча лідерка «Батьківщини» давно посідає перший рядок рейтингів, довгий час українці схилялися до думки, що президент усе одно зможе втримати посаду й піде на другий термін. Зараз таких стало значно менше.

Широка піар-кампанія щодо зусиль керівництва України вибороти автокефалію у якнайближчий час розпочалася ще у квітні, коли стало зрозуміло, що Константинополь схиляється до рішення на користь УПЦ КП. З’являлися одне за одним звернення до Вселенського патріарха, а українські дороги прикрасили білборди із Володимиром Хрестителем та словами президента про віру, що «боронить нашу душу». Уже можна стверджувати, що безпосередніх політичних дивідендів влада досі не отримала. Хоча, хтозна, може падіння підтримки Петра Порошенка в іншому випадку було б стрімкішим.

На початку осені минулого року довелося почути від людини, дотичної до внутрішніх процесів на Банковій, що нібито «Коболєв виграв для Порошенка вибори». Йшлося, звісно, про успішну роботу команди «Нафтогазу» в Стокгольмському арбітражі. Тоді в оточенні президента були схильні святкувати передчасну перемогу над основною конкуренткою: газова тема мала вбити шанси Тимошенко, заплямовану кабальними домовленостями з «Газпромом». Але цього не сталося, як не склалося із всенародною вдячністю президентові за безвіз. Очевидно, неможливо за допомогою одного магічного прийому рішуче розвернути сценарій виборів, який поки що розгортається для гаранта вкрай незадовільно.

Московський патріархат та його українські уповноважені особи не покидають надій зірвати надання автокефалії. Вадим Новинський нібито намагався вплинути через членів турецького уряду на рішення Вселенського патріархату. 31 серпня зустрінуться патріархи Варфломій та Кирил, і, вочевидь, голова РПЦ спробує вплинути на рішення Фанара. Оскільки Порошенко свідомо пов’язав перспективу автокефалії з особистими зусиллями, навіть відкладання цього питання буде подаватись опонентами як його поразка. А проте успіх, схоже, не матиме суттєвого значення в контексті передвиборчих розкладів, незважаючи на сподівання Банкової.

Водночас фокус на міжцерковних відносинах, здається, дає додаткові можливості для мобілізації електорату Опозиційного блоку, який залишається найкомфортнішим противником влади, оскільки уособлює попередній режим. Гра в загрозу парафіянам УПЦ МП із боку автокефалії, при всій небезпечності, може комусь здатися перспективною. Але в колишніх регіоналів є власні проблеми, які не дають їм змоги на повну силу скористатися цим вигідним пасом. Публічним лідером у конфлікті з УПЦ КП виступає Вадим Новинський, у той час як кандидатом від Опоблоку є Юрій Бойко, а в центральних та південних областях України з’явилися плакати «Выбор есть!» з Олександром Вілкулом. Можливо, до парламентської кампанії вони якось там всередині зможуть вирішити, хто стане обличчям партії, і зможуть спровокувати вигідну їм істерику прихильників. Зараз же кандидатські позиції Бойка ніяк не посилюються, що й демонструють соціологічні вимірювання.

Отже, виходить, що апеляції до конфесійної тематики поки ніяк не позначаються на політичних перспективах тих, хто розраховує на відповідні дивіденди. Таким дещо іронічним чином спрацьовує принцип відділення церкви від держави, навіть коли і держава, і церква не мають наміру його дотримуватись.