Читаєте зараз
Трансгендер Сольдаду Ковалісіді втік із Росії до України, а з України – до Європи. Це звичайна історія – в Україні майже неможливо отримати притулок

Трансгендер Сольдаду Ковалісіді втік із Росії до України, а з України – до Європи. Це звичайна історія – в Україні майже неможливо отримати притулок

Сольдаду Ковалiсiдi

Активіст Сольдаду Ковалісіді займався захистом прав трансгендерних людей і геїв у російській глибинці. Раніше він був жінкою, але змінив ім’я й гендер, через це його переслідували члени правогорадикального угруповання. У 2016 році Сольдаду просив притулку в Україні, але йому відмовили. Активісту довелося втікати знову – у Нідерланди, які могли надати йому захист. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова слідкувала за перипетіями життя активіста в Україні впродовж трьох років. Під час розмови з нею Ковалісіді розповів, як за рік життя в Нідерландах вивчив голландську, розчарувався в правозахисній діяльності і зрозумів, у чому ключова проблема міграційної політики на пострадянському просторі. 

Неонацисти з Росії знайшли в Україні 

У листопаді 2018 року Верховний суд України визнав, що міграційна служба дискримінувала шукача притулку і не надала йому статус біженця лише тому, що він трансгендер. Це велика перемога, адже український суд майже ніколи не визнає етичних помилок держслужбовців. У Сольдаду Ковалісіді, за паспортом і досі Світлани Коваль, були змішані почуття, коли суддя оголосив висновок суддівської колегії. Він пам’ятає, що навіть засмутився, адже рішення суду означало, що тепер міграційна служба зобов’язана переглянути його справу. Тобто бюрократія із приниженнями, які він пережив упродовж останніх двох років, почнеться спочатку. До цього моменту він був переконаний, що за ним у Києві слідкують люди, схожі на співробітників спецслужб. Сольдаду і його цивільна дружина були змушені кочувати орендованими квартирами, щоби на нього не напали й не викрали. У день суду в Сольдаду вже був план втечі з України в Нідерланди. 

Сольдаду втік в Україну з Росії в дуже незручний момент. Був 2016 рік, війна за участю російської армії на Донбасі увійшла в стадію замороженого конфлікту, а в Києві почали утискати росіян. Нова політика передбачала заборону на «російський культурний продукт», блокування деяких російських сайтів і соцмереж і масові відмови надавати політичний притулок навіть тим опозиціонерам, які дуже ризикували в Росії, висловлюючись проти військової інтервенції в Україні. Але Ковалісіді дізнався про це не одразу. 

Світлана Коваль народилася в мусульманській сім’ї в Казахстані. На підліткових фотографіях вона – усміхнена дівчина, носила мініспідниці, користувалася декоративною косметикою. Після школи сім’я Коваль переїхала в Омськ, там Світлана вийшла заміж. Шлюб не був довгим. Через кілька років зрозуміла, що вона лесбійка, розлучилася з чоловіком, а ще через трохи визнала, що почувається чоловіком. Під час навчання в університеті Коваль почала говорити про себе то в жіночому, то в чоловічому роді, а згодом зовсім перейшла на чоловіче ім’я – Сольдаду – і стала першим трансгендерним правозахисником ЛГБТ-спільноти в Омську. Тоді й почалися проблеми. 

У Росії в десятих роках розвивалася мережа низових рухів, об’єднаних брендом «Окупай Педофіляй». Бренд створив засновник організації «Реструкт», російський неонацист Максім Марцінкевич на прізвисько «Тесак», який із 2013 року відбуває покарання за заклики до насильства на ґрунті расової ненависті. Активісти руху нападали на геїв та педофілів, били їх, записували знущання на відео і викладали в інтернет. В Омську члени «Окупай Педофіляй», за словами Сольдаду, п’ять разів нападали на нього та били за те, що він відкритий трансгендер. Паралельно його викликали на розмови співробітники ФСБ: у Росії з 2012 року діє закон про заборону пропаганди гомосексуалізму. Сольдаду був змушений кочувати по знайомих, щоби сховатися від уваги спецслужб. Не витримавши тиску, він поїхав до України. 

У Києві Ковалісіді подався на статус біженця і продовжив займатися правозахисною роботою. Влаштувався в міжнародну організацію Amnesty International, яка займається захистом прав людини й допомогою політв’язням. Офіс організації розташований біля станції метро Лук’янівська. Сольдаду пригадує, як одного разу зайшов перед роботою до кав’ярні в метро – випити кави – і побачив там до жаху знайомі обличчя. Двоє членів омського осередку «Окупай Педофіляй» також пили каву в цій кав’ярні. 

«Що ж, подумав я, значить, і я, і вони любимо каву», – згадує Сольдаду ту зустріч із гіркою посмішкою. Після того він неодноразово зустрічав цих людей у Києві. За іронією, соратники Марцінкевича також, як і він, втекли до України, рятуючись від переслідування російської влади. Деякі з них – наприклад, лідер чебоксарського «Оккупай Педофіляй» Михаїл Орєшніков – приєдналися до радикального національного руху «Азов». Його учасники неодноразово публічно погрожували представникам ЛГБТ-спільнот у різних містах України, зривали правозахисні заходи й нападали на геїв. Так Сольдаду дізнався, що йому знову загрожує небезпека. 

Сольдаду працює в одному з києвських кав’ярень. Фото: Богдан Кінащук / Заборона

Втеча до Нідерландів через в’язницю 

Через кілька тижнів після переможного рішення Київського суду Сольдаду разом із дружиною і двома собаками вдивлявся в табло свого літака до Амстердаму. Йому належало пройти непросту процедуру: після прильоту він повинен був здатися нідерландській владі і провести деякий час у в’язниці. 

Це було частиною плану. Коли Сольдаду отримав відмову в статусі біженця від міграційної служби України і втягнувся в судову тяганину, він звернувся до ООН у справах біженців. Це управління знають усі біженці, які зіштовхувалися з відмовою міграційної служби. Тут можуть визнавати людину біженцем і допомогти переселитися в іншу країну. Інколи вимушені мігранти роками чекають рішення на переселення.  Сольдаду довго не чекав і звернувся в нідерландську правозахисну організацію International SOS. Там, каже він, йому допомогли придумати план. 

Ми спілкуємося із Сольдаду через поштовий месенджер. За рік, що він не живе в Україні, він видалився з усіх соціальних мереж і не спілкується практично ні з ким зі своїх попередніх знайомих. Він уже добре говорить нідерландською, інтегрувався в місцеву громаду й почав навчання на академічній програмі для біженців – вивчає вищу математику, обирає спеціалізацію між психологією та штучним інтелектом. У день свого прибуття в Амстердам Сольдаду здався прикордонникам: сказав, що біженець. Тиждень провів у в’язниці, а потім потрапив у міграційний табір. 

«У таборі постійно відбувалися бійки, – згадує він. – Іноземці дізнавалися, що я транс, і наїжджали на мене. Доводилося відбиватися. Потім я почав спілкуватися з поліцією й деяких агресивних людей перевели з табору на строгий режим. Стало легше. Були росіяни, які тестували мене на «чий Крим». Були люди, які виглядали чеченців і слідкували за ними. Був гей, який проінструктував мене, з ким у таборі краще не спілкуватися. Я почав багато читати про те, як вижити в такій напрузі. Але це не було схоже на напругу, яку я переживав в Україні. Все-таки в Україні була загроза життю, а в міграційному таборі я точно знав, що це закінчиться. І все закінчилося через рік».

В Україні російських біженців не чекають 

У травні 2019 року Володимир Зеленський став президентом і майже одразу пообіцяв допомогти російським опозиціонерам і військовим, які воювали на стороні України на Донбасі. Зеленський випустив спеціальний указ, який має спростити для цих людей отримання притулку. Такого указу із нетерпінням очікували сотні російських політичних біженців. Деякі від початку конфлікту з Росією не могли легалізуватися на українській території через особливості політики міграційної служби. 

У 2014 році до Алєксєя Вєтрова, опозиційного активіста в Нижньому Новгороді, почали навідуватися співробітники поліції. Вони натякали, що збираються завести на нього кримінальну справу через його позицію щодо анексії Криму й окупації Донбасу. Вєтров змушений був втікати, приїхав у Вінницю, де й подав заяву в міграційну службу щодо політичного притулку. Через деякий час йому відмовили в статусі біженця, і він залишився без документів і права перебувати на території України. Після відмови Вєтров звернувся до УВКБ ООН, де його через рік визнали біженцем і повинні були переселити в іншу країну. Спершу його справу розглядали в США, але через два роки, у 2018-му, політика щодо мігрантів під керівництвом президента Дональда Трампа почала змінюватися. Алєксєю відмовили й там. Після скарг Вєтрова в офіс ООН у Женеві його справу почали розглядати французи. Нарешті, в лютому 2020 року він покинув Україну і оселився у невеликому містечку на півдні Франції. 

«Майже увесь час, поки я жив в Україні, я бомжував, – признається Вєтров. – У мене не було нічого. Не було права легально працювати, не було роботи. Наприкінці вже зовсім не було грошей. Жив у друга, у нього ж харчувався. Він також біженець, але з роботою. Якийсь час, влітку, жив у Львові на вулиці, на оглядовому майданчику біля Високого Замку. Їздив автостопом країною з друзями…»

Таке пережив не він один. За період від початку війни на Донбасі притулку попросили тисячі громадян Росії. Упродовж останнього року до України втікають, наприклад, фігуранти сфабрикованих справ «Сєть» і «Новоє вєлічіє», а також геї, яких переслідує влада Чечні. 

Сольдаду перед вилітом у Нідерланди разом з партнером. Фото: Богдан Кінащук / Заборона

Як трансгендери отримують притулок у світі 

У січні цього року в Косові відбувся рідкісний випадок: суд став на захист трансгендера. Виконавчий директор ЛГБТ-організації «Центр рівності і свобод» Блерт Моріна впродовж двох років добивався права змінити ім’я з жіночого на чоловіче й отримати нові документи. Для Косова це залишається великою проблемою: якщо твої документи не збігаються з особою, тобі не дадуть візу, а безвізового режиму з Євросоюзом у Косово – єдиної країни на Балканах – досі нема. 

Читайте також
адвокат Скорбач

Тепер Блерт Моріна отримав рішення суду на зміну документів. В інтерв’ю виданню Kosovo 2.0  він описував свій досвід судової тяганини як дуже травматичний: «Ти ніби безперервно повторюєш одне й те ж, усе втрачає сенс, і ти сам він себе втомлюєшся». Але зазначав водночас, що щасливий, що тепер його сім’я знайде спокій, а такі ж трансгендерні люди, як він, не будуть змушені проходити через те саме. 

Історія Блерта частково резонує з тим, що пройшов Сольдаду Ковалісіді в Києві, адже останній був змушений не лише доводити своє право на статус біженця, але і право бути таким, яким він себе відчуває. Міграційна служба, за його словами – і за висновками київського суду – ставилася до нього з упередженням саме тому, що він трансгендер. Щоправда, у Косові існує, наприклад, закон про захист від дискримінації й закон про гендерну рівність. В Україні парламент уже багато років у різному складі відмовляється ухвалювати такі закони, побоюючись негативної реакції виборців. У Росії, звідки Сольдаду родом, діють протилежні закони, які карають за публічні заяви про належність до ЛГБТ. 

Після трьох років боротьби за легальний статус в Україні Сольдаду вирішив відмовитися від правозахисної діяльності, якій присвятив майже третину свого життя. 

 «Робота в правозахисній організації шкодила мені – я розумію це лише зараз, – каже він. – У мене не було прав, я був у процедурі [отримання притулку] і одночасно був активним в Amnesty, а держава не надавала ніякої підтримки. У мене було багато незахищених полів, і підтримувала мене тільки моя сім’я. Можливо, я міг би опинитися тут [в Нідерландах] раніше, якби не моя публічна діяльність [в Україні]. Тепер, у Нідерландах, мені дали зрозуміти, що вклад у захист прав людини можна зробити більш ефективним, аніж працювати в організаціях».  

Сольдаду як і раніше біженець, але в Нідерландах у нього є постійна квартира, у якій він почувається в безпеці, є безкоштовне навчання, терапія, гроші на життя. А проте, каже він, багато хто критикує міграційну політику голландців – зазвичай за те, що процедура інколи триває понад пів року, а міграційні табори не ідеальні. 

«Між міграційними службами Нідерландів і України – прірва, – каже Сольдаду. – У голландців процедура прозора й чітка, і шукачі притулку розуміють, чого очікувати. А в Україні ніби вважають, що біженців немає, що це якась маленька група людей, чиї інтереси й права можна не помічати. Немає системного підходу, що робити з біженцями, ніхто не розслідує ці процеси, ніхто не намагається покращити процедуру. Тому й люди реагують на біженців [відповідно]: «Є теми важливіші». Доти, поки в Україні будуть думати, що нас нема, усе так і буде». 

Матеріал підготовлений за підтримки Медіамережі.


© 2020 ГО "Заборона Медіа". Всі права захищено.

Нагору