Півтора місяця тому Заборона запустила розсилку про те, з якими страхами люди зустрілися на карантині. Історій було безліч і, напевно, майже кожен впізнав у них себе. Люди боялися, що не повернуться до того рівня близькості, який був до карантину, переживали через самотність, думали, що більше ніколи не зможуть мріяти. Журналістка Заборони Альона Вишницька збирала ці страхи та радилася з психотерапевткою, як із ними справлятися. Ми публікуємо підбірку найцікавіших страхів та рішень, як із ними працювати.
Страх самотності
Фотографка Марія Матяшова ділилася своїм страхом про те, що люди після карантину не повернуться до того рівня близькості, який був раніше. Триматимуть дистанцію – як фізичну, так і емоційну: «Не буде ось цих спонтанних обіймів у кав’ярнях, палких гамірних, випадково складених з абсолютно різних компаній, вечірок». Марія говорила, що почала забувати, скільки є цікавого поза самоізоляцією: «Раптом, забувши, я не захочу до цього повернутися після? Або потрібно буде заново прививати собі практику отримання давно забутих задоволень від речей і процесів, які приносили багато радості раніше – у офлайні. Це страх невміння отримувати задоволення від того, що викликало його раніше».
Що радить психотерапевтка?
Дійсно, через те, що вірус передається занадто швидко, нам довелося всім обмежити свої соціальні контакти, каже гештальт-терапевтка Ольга Небосклонова. Така ціна за власну безпеку, яка виявилася достатньо високою для людей, яким важлива тактильна близькість. Ми обіймаємо замість того, щоби сказати «я співчуваю», доторкаємося замість слів «ти викликаєш у мене ніжність». «Якщо розуміти, які почуття я хочу висловити дотиком, і проговорити їх вголос цій людині, то це може знизити напругу від недоступності тілесної близькості», – каже Небосклонова. Брак тілесних переживань компенсувати складно, але можливо. Наприклад, вдома допомагає приймати контрастний душ, плескати себе долонею згори вниз, починаючи від рук і закінчуючи п’ятами.
Страх виходити в офлайн
На карантині нам усім довелося фактично жити в комп’ютері: працювати через відеозв’язок, проводити онлайн вечірки, бачитися з рідними. Для багатьох ця модель стала такою звичною, що вони замислилися – а чи захочуть вони повертатися до реального життя? «Після карантину треба буде вертатися в аудиторію – і взаємодіяти з людьми вживу. І на особистих, і на робочих рівнях. Боюсь, що цього не захочу, буду себе пересилювати, йтиму з паскудним настроєм на живі зустрічі, мене втомлюватиме навіть думка про те, що треба комусь усміхатися. Боюсь, що я взагалі не згадаю, як це робиться, і не впишусь в офлайн», – розповідала викладачка Вікторія Назарук.
Що радить психотерапевтка?
Олена Небосклонова каже, що такий страх може виникати, коли людина пережила так званий досвід відторгнення. Наприклад, дитина росте в сім’ї з активними батьками, у яких купа друзів і соціальних контактів. Вони помічають, що дитині треба більше часу, аби зблизитися з іншими. Вона має інші потреби в спілкуванні, не хоче часто та довго комунікувати з людьми. Тобто її поведінка дуже відрізняється від поведінки батьків. Уже у дорослому віці можна позбутися цього страху, попросивши підтримки в близьких людей, яким ви довіряєте і які точно приймуть будь-який ваш вибір. Карантин дав змогу подивитися на своє життя з позиції «було-стало». Люди дізналися про себе щось нове, про що раніше могли здогадуватися, але це не було так очевидно.
Страх перестати мріяти
Дуже важко мріяти, якщо ти не розумієш, яким буде твоє майбутнє. Як можна думати про, наприклад, подорож, якщо невідомо, коли ти взагалі зможеш вийти з дому? «На карантині до мене повернувся страх майбутнього і я перестала мріяти. Здається, що планета перестала обертатися, а все навколо зупинилося», – згадувала івент-менеджерка Дарина Бовкун. До карантину вона мріяла подорожувати з родиною світом, хотіла поїхати в Африку, а також побачити китів і пінгвінів. А тепер на мрії немає часу, треба вижити, не захворіти, гідно вийти з карантину.
Що радить психотерапевтка?
Гештальт-терапевтка Галина Лисяна каже, що страхи вказують нам на наші цінності. Наприклад, коли ми боїмося смерті, то цінуємо життя. Якщо боїмося майбутнього, то цінуємо наші мрії та власний потенціал. «Важливо розібратися, на які наші цінності вказують страхи – і відтак зрозуміти, що з цим робити. Наприклад, карантин унеможливив поїздки за кордон. Тут варто запитати себе – а яке значення ці поїздки мали особисто для мене?», – говорить Лисяна. Наприклад, за любов’ю до подорожей може стояти бажання кращого й безпечнішого життя. У такому випадку під час карантину треба наблизитися до цих умов. Якщо ви в мандрівках мали чіткий план дій, то й зараз варто продумати свій розклад дня, вписати туди відпочинок, збалансоване харчування, заняття, які надихають.
Психологиня додає, що з часом психіка пристосовується, переоцінює пріоритети, шукає нові задоволення і мрії. Якщо ж вона надовго застрягає в страхах, то варто звертатися до психотерапевта й шукати рішення разом.
Страх пластикового світу
Пандемія змінила світ і змінила нас. Особливо нове покоління – воно росте в умовах цифрового життя. «Нова цифрова реальність здається досконалішою, ніж справжня. Навіщо виходити назовні, якщо можна мандрувати світом, не виходячи з дому? До того ж, так безпечніше. Я боюся, що світ стане фальшивим, а життя пластиковим, причому не колись у далекому майбутньому, до якого люди встигнуть звикнути», – ділився своїми переживаннями журналіст і письменник Маркіян Прохасько. Діти дізнаються, що гуляти – погано, бо це наражає інших на небезпеку, додає він. Сидіти вдома – добре. Спілкуватися з людьми наживо – погано, краще онлайн: «Я боюсь, що наступне покоління стане ще більш бридливим до зовнішнього світу та інших людей».
Що радить психотерапевтка?
Галина Лисяна каже, що коли людина боїться пластиковості і фальшивості цифрового світу, вона переносить на щось абстрактне свої конкретні переживання. Наприклад, людина переживає глибоку самотність, відсутність близькості, розчарування та огиду у фальшивих стосунках, емоційний голод. Хвилювання довкола майбутнього побудовані на нашому теперішньому й минулому досвіді.
«Якщо є острах, що щирі людські переживання та взаємини не будуть актуальними, або що моя дитина не знатиме, як круто ходити босоніж по траві, – що я роблю для того, щоби цього не сталось? Варто спитати себе, що я роблю для того, щоби живе спілкування й любов до природи в дітей були сформовані», – говорить Лисяна. І додає, що інтернет дійсно став новою реальністю. Але підтримувати нашу вітальність, смак до життя краще вдасться все ж зі справжніми людьми та природою.
