Троє в туалеті, не враховуючи Мойсея. Уривок з книги Павла Стеха
Журналіст Павло Стех проїхав електричками по периметру державного кордону України. З дорожніх нотаток склалася книга під назвою «Над прірвою в іржі». Насамперед, в репортажі представлені ті верстви населення, які майже відсутні в медійному полі. Це пасажири приміських потягів чи, скажімо, електричок. Тут немає листівок з історіями успіху, зате багато бруду, матюків та зневіри. Зрада тут є не соцмережним мемом, а стихією в якій живуть.
Заборона вперше публікує уривок книги, яка незабаром вийде друком у видавництві «Темпора». Книгу проілюстрував художник Гамлет Зіньковський.
Бердянськ-Пологи
З Бердянська до Пологів їду в приміському плацкарті. Тут темно — економлять на світлі. Горить одна лампа, десь в середині вагону. В цій темряві навпроти мене падає на сидіння огрядний чоловік, йому до Запоріжжя.
— А мені до Пологів, — відказую.
— О, ми там дві години стоятимемо на вокзалі. Чого-чого? Бо люди з Пологів на роботу до Запоріжжя їдуть. Потяг чекає на них там вночі, а потім прибуває в Запоріжжя десь біля сьомої ранку.
— Ого, це їм, щоб на роботу потрапити, треба о третій ночі вставати…
— А кого то інтересує? — питає чоловік.
Завжди цікаво спостерігати за реакцією людей на мої слова про те, що я журналіст. Зазвичай вони кидають швидкий погляд, який швидко наповнюється сумнівами. Після цього варто чекати на непросте питання, як ось зараз.
— То шо, ти письменник?
— Ні. Журналіст.
— Журналіст? Ага. Ну розкажи мені, журналіст, шо ти думаєш про те, шо жиди з нами наробили?
— Що наробили?
— Ну як, шо? — щиро дивується моєму питанню чоловік. — Православних з православними лобами стукають!
— Ну-у-у-у, я не православний, — пробую витягнути чоловіка з антисемітизму до релігії.
— Та при чому тут ти? Вони чортзнашо виробляють! Ми просто кролики піддослідні. Народ дурять. Але, ти знаєш, все важче надурити. У нас тільки по Бердянську 500 дезертирів/уклоністів. Ніхто вже не хоче йти воювати. Я сам військовий. Служив в Германії, Прибалтиці, Казахстані, Вірменії, Росії, тут служив. В Афганістані два роки був.
Я з Харкова. З Холодної гори, знаєш? От-от. Там батькам квартиру Хрущов дав, двохкомнатну. А до того в полупідвалі жили. Я як найстарший з дітей, ото — пічку натопи, попіл повигортай, купа мороки було. А туалєт в дворі, і нікуда не дінешся, то ж і в мороз треба йти. А літом сидиш — мухи в сраку залітають. Сидиш, а вони летять. У-у-ух. То було ближче до вокзалу, на вулиці Рилєєва, знаєш? От-от.
Там ше недалеко кінотеатр був. Ми туда кіно ходили дивитися. Пам’ятаю «Людина-амфібія»…
— Я цю книжку читав, Бєляєва, — залажу я до його монологу.
— Та шо книжка? Ти фільм глянь. «Е-е-е-ей моряк, ты слишком долго пла-а-авал…» — починає він наспівувати.
— Це в якому році було?
— Як би то згадати, шоб не збрехати, в шістдесятих десь. Тебе ше на світі не було.
— Ага, — кажу. — Мами моєї ще не було.
— От-от. В Харкові на військового відівчився. А далі вже повсюди служив — і в Германії… — знову починає перераховувати країни чоловік.
— У Вапнярці говорив з жінкою, в якої чоловік був військовим, і вони теж в Німеччині жили. Вона казала, що там якийсь космодром був тренувальний, і там вони бачили і Терешкову, і Гагарін їм рукою махав.
— То певно в Байконурі. Я був в Байконурі — то Казахстан, а не Германія.
— Так вона розповідала.
— Хіба, може там які тренажори… Але, знаєш, бабам не можна вірити. Баби дурні. А ше як нап’ються…
Наш потяг вже стоїть посеред поля хвилин двадцять — пропускає товарняк.
— Бач, погнали вагони в порт. Вже хтось грошиків заробить, а нам — хуй! Все вивозять, зерно вивозять. А по дорогах скільки фур ганяє. Всі перевантажені їздять, шо те зерно аж на дорогу висипається. Дороги зерном засипані, а доріг нема. Оце так сатіра, нє?! Нами управляють, — каже чоловік.
— Хто управляє?
— А шо, ти не знаєш? Не знаєш, як жизнь на землі зародилася?
— Ніхто, — кажу, — не знає.
— А я знаю!
— Ну-ну, і як?
— Спочатку формується підходяще середовище, а потім з неба падає метеорит з мікробами і бактеріями…
— Це тільки одна із версій.
— Та які версії? Тобі бази знань не вистачає, щоб думати.
— Може й так.
— Будеш в інтернеті, почитай про… як там його звали… ну самий ізвєсний інвалід… от помер недавно…
— Хокінг?
— Ага, почитай його.
Крізь наше вікно видно кусок нічного неба. В квадраті вікна погляд вихоплює W-подібну форму сузір’я Кассіопеї, прив’язаної до крісла, так, щоб кружляти вічність навколо північного полюса головою вниз. Небо глибоке, засіяне зорями (що то за божа краса, до речі), на горизонті ж земному, то тут, то там видніються вогні далеких сіл, які теж можна складати в сузір’я. Далекими нічними дорогами їдуть авто і світло їхніх фар, ніби прожектори космічних кораблів, розтинають темряву, рухаючись між цими далекими вогнями. Все це ніби стирає кордони між космосом там нагорі і хаосом тут на Землі. Якщо з далеких сіл можна складати сузір’я, то вогні великих міст горять вже цілими галактиками. Та й коли наш потяг зупиняється на черговій маленькій станції, де нікого теплого, крім ліхтаря, немає, побачити людину — ніби побачити прибульця. В цьому солярисі людині потрібна людина, а мій супутник говорить про Сталіна.
— Сталін не крав!
— А концтабори?
— А шо концтабори? Вони і зараз…
— Ну які зараз концтабори, чого ви?..
— Сталін пару мільйонів хохлів вибив, а зараз що? Скільки залишилося, мільйонів 18? А коли Союз розвалився, було 50!
— Зараз десь 45 мільйонів приблизно. Давно перепису не було.
— Емігрують багато. А глянь на цвинтарі — скоро місця не буде, де ховати, так мруть. Сталін — палець, порівняно з цим.
Палець, яке цікаве визначення, думаю. Сталін — палець. Ленін — гриб. Добре, що мені пощастило народитися не в тій країні. Чоловік тим часом заводить розмову про генетику.
— Все від ген залежить, — каже він, ніби згадуючи Харків.
— Колір очей чи раннє облисіння — то так, але не все.
— І характер! Характер в першу чергу, — додає чоловік.
— Думаю, тут більше від виховання залежить.
— Та нє. От буває, що батько злодій і син злодій.
— Буває, — погоджуюся. — Особливо, якщо батько сидів, поки син ріс.
— В генах — судьба. Як має бути, так і буде.
— Не вірю в долю, — хитаю я головою. — Багато від вчинків залежить.
— А як людину машина збиває?
— Нещасний випадок.
— А як самольот падає, всі помирають, а один живий лишається, це що?
— Щасливий випадок. Для того одного.
— Це судьба!
— Це випадковості.
— Ти ще молодий.
Пологи — Чаплине
В Пологах я опиняюся о третій ночі. В залі очікування хроплять, сопуть, булькотять, пихтять люди, позаймавши уві сні на стільцях найнезбагненніші пози. Навколо нас на стінах безліч стендів з інформацією. Тут перемішані оголошення про зміни в розкладі руху потягів, витяги із закону України про заходи попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення, інструкції до дій в разі виявлення підозрілих предметів і вибухових пристроїв, пропозиції придбати абонементні квитки, пам’ятки для пасажирів та водіїв на випадок виникнення екстремальних ситуацій.
Десь в тридцяти метрах від будівлі вокзалу стоїть невеличкий будиночок з дерев’яними зеленими дверима. Туалети на станціях будували завбачливо, на відстані, розуміючи, що ніхто в них прибирати не буде. За зеленими дверима приміщення з рукомийником (там є вода). Одразу ліворуч, власне, туалет. Тільки щоб роздивитися це все, треба мати при собі ліхтарик, бо світла в туалеті немає. Надворі пів на п’яту ранку і тільки починає світати. Вгорі попід стелею висить лампа, але жодного рубильника немає. Я прослідкував ліхтарем за проводом, який відходить від лампи, але нікуди це не привело, точніше привело в стіну, в яку ховалися дроти.
В підлозі, як то прийнято в поганих тюрмах, видовбано три жолоби (чорнота яких чорніша, ніж темрява навкруги). Треба зазначити, заради справедливості, що є вікно, одразу навпроти «кабінок». Але, заради тієї ж справедливості, варто зауважити, що дві третини вікна заклеєні жовтою плівкою, щоб знадвору не заглядали. Напевно, вдень через решту незаліпленого скла видно небо і, можливо, тоді все не так гнітюче і паршиво.
Опиняєшся так посеред тьми, смороду та мух і думаєш, що тут треба зняти короткометражний фільм. Бо локація хороша, знайома багатьом, не залишить глядача байдужим.
Знімати кіно варто одним статичним кадром, в якому будуть цих три «кабінки» (тут, зрозуміло, немає дверей, тільки перегородки по боках).
Над кожним жолобом сидять (зліва направо) голова Укрзалізниці, міністр інфраструктури і голова Пенітенціарної служби. Так, голова Пенітенціарної служби теж сидить, служить, можна сказати. Всі вони дивляться прямо в кадр, одне одного не бачать (ну бо перегородки). Говорять до глядача, можна сказати, ламають четверту стіну. Хоча її і насправді немає, але це буде частиною концептуального задуму.
— Вечір в хату! — вітається голова Пенітенціарної служби.
— Доброго здоров’я, — ввічливо відповідає міністр інфраструктури.
— Друзі, чайочок не бажаєте? — вступає одразу з пропозицією голова Укрзалізниці.
— Я розробив проект надшвидкісного потяга! — перебиває і хвалиться міністр інфраструктури.
— Для кого? — не розуміє голова Укрзалізниці.
— Для нас! Для України-неньки! — пломеніє міністр інфраструктури.
— Ти неньку не займай! — хмуриться голова Пенітенціарної служби.
— Спокійно, займати будем гроші на проект, а не неньку, — парирує міністр інфраструктури.
— А ми модернізуємо 375 електричок! — вигукує голова Укрзалізниці і додає. — І вони проексплуатуються ще 40 років.
З лівого боку кадру входить Мойсей, повільним до неможливого кроком йде повз трьох і виходить в правий бік. Чути звук салютів, після чого Мойсей виходить з того ж правого боку і ще повільнішим кроком йде назад, щоб вийти врешті туди, звідки прийшов.
— Такі дії — то погляд в минуле! Ми маємо візію майбутнього! Треба дивитися вперед! — дивиться в камеру міністр інфраструктури.
— Треба дивитися під ноги — шоб не стати на слизьке, гг, — не погоджується голова Пенітенціарної служби.
— Ви ще побачите, наші поїзда будуть літати тунелями! — викрикує в екстазі міністр інфраструктури.
Голова Укрзалізниці напружено вглядається в майбутнє.
— Тихше їдеш — дальше будеш, — зауважує голова Пенітенціарної служби.
Починає звучати грайлива життєствердна мелодія. Усі троє корчать усміхнені гримаси і починають розмовляти підкреслено здивованими голосами. Подібні художні прийоми мають додати персонажам дружелюбності і викликати в глядача довіру, співчуття і, можливо, ближче фіналу, катарсис.
— Пацани, а чи немає часом у вас туалетного паперу, а? — питає голова Пенітенціарної служби
— Немає! — різко відрубує голова Укрзалізниці.
— Ой! — скрикує міністр інфраструктури. — А що це тут у нас таке?
— Йобин-бобин, схоже на бюджетні кошти… — припускає голова Пенітенціарної служби.
— Схоже на купюри… — продовжує міністр інфраструктури.
— Схоже на папір! — вигукує голова Укрзалізниці.
Усі троє синхронно піднімаються, обнімаються, обмазуються гівном і купюрами.
Приблизно такі сюжети приходять в голову в подібних привокзальних туалетних будовах.
