(c) 2018  ГО “Крос Медіа” – Усі права захищено

Троє в туалеті, не враховуючи Мойсея. Уривок з книги Павла Стеха

Журналіст Павло Стех проїхав електричками по периметру державного кордону України. З дорожніх нотаток склалася книга під назвою «Над прірвою в іржі». Насамперед, в репортажі представлені ті верстви населення, які майже відсутні в медійному полі. Це пасажири приміських потягів чи, скажімо, електричок. Тут немає листівок з історіями успіху, зате багато бруду, матюків та зневіри. Зрада тут є не соцмережним мемом, а стихією в якій живуть.

Заборона вперше публікує уривок книги, яка незабаром вийде друком у видавництві «Темпора». Книгу проілюстрував художник Гамлет Зіньковський.

Бердянськ-Пологи

З Бердянська до Пологів їду в приміському плацкарті. Тут темно — економлять на світлі. Горить одна лампа, десь в середині вагону. В цій темряві навпроти мене падає на сидіння огрядний чоловік, йому до Запоріжжя.

— А мені до Пологів, — відказую.

— О, ми там дві години стоятимемо на вокзалі. Чого-чого? Бо люди з Пологів на роботу до Запоріжжя їдуть. Потяг чекає на них там вночі, а потім прибуває в Запоріжжя десь біля сьомої ранку.

— Ого, це їм, щоб на роботу потрапити, треба о третій ночі вставати…

— А кого то інтересує? — питає чоловік.

Завжди цікаво спостерігати за реакцією людей на мої слова про те, що я журналіст. Зазвичай вони кидають швидкий погляд, який швидко наповнюється сумнівами. Після цього варто чекати на непросте питання, як ось зараз.

— То шо, ти письменник?

— Ні. Журналіст.

— Журналіст? Ага. Ну розкажи мені, журналіст, шо ти думаєш про те, шо жиди з нами наробили?

— Що наробили?

— Ну як, шо? — щиро дивується моєму питанню чоловік. — Православних з православними лобами стукають!

— Ну-у-у-у, я не православний, — пробую витягнути чоловіка з антисемітизму до релігії.

— Та при чому тут ти? Вони чортзнашо виробляють! Ми просто кролики піддослідні. Народ дурять. Але, ти знаєш, все важче надурити. У нас тільки по Бердянську 500 дезертирів/уклоністів. Ніхто вже не хоче йти воювати. Я сам військовий. Служив в Германії, Прибалтиці, Казахстані, Вірменії, Росії, тут служив. В Афганістані два роки був.

Я з Харкова. З Холодної гори, знаєш? От-от. Там батькам квартиру Хрущов дав, двохкомнатну. А до того в полупідвалі жили. Я як найстарший з дітей, ото — пічку натопи, попіл повигортай, купа мороки було. А туалєт в дворі, і нікуда не дінешся, то ж і в мороз треба йти. А літом сидиш — мухи в сраку залітають. Сидиш, а вони летять. У-у-ух. То було ближче до вокзалу, на вулиці Рилєєва, знаєш? От-от.

Там ше недалеко кінотеатр був. Ми туда кіно ходили дивитися. Пам’ятаю «Людина-амфібія»…

— Я цю книжку читав, Бєляєва, — залажу я до його монологу.

— Та шо книжка? Ти фільм глянь. «Е-е-е-ей моряк, ты слишком долго пла-а-авал…» — починає він наспівувати.

— Це в якому році було?

— Як би то згадати, шоб не збрехати, в шістдесятих десь. Тебе ше на світі не було.

— Ага, — кажу. — Мами моєї ще не було.

— От-от. В Харкові на військового відівчився. А далі вже повсюди служив — і в Германії… — знову починає перераховувати країни чоловік.

— У Вапнярці говорив з жінкою, в якої чоловік був військовим, і вони теж в Німеччині жили. Вона казала, що там якийсь космодром був тренувальний, і там вони бачили і Терешкову, і Гагарін їм рукою махав.

— То певно в Байконурі. Я був в Байконурі — то Казахстан, а не Германія.

— Так вона розповідала.

— Хіба, може там які тренажори… Але, знаєш, бабам не можна вірити. Баби дурні. А ше як нап’ються…

Наш потяг вже стоїть посеред поля хвилин двадцять — пропускає товарняк.

— Бач, погнали вагони в порт. Вже хтось грошиків заробить, а нам — хуй! Все вивозять, зерно вивозять. А по дорогах скільки фур ганяє. Всі перевантажені їздять, шо те зерно аж на дорогу висипається. Дороги зерном засипані, а доріг нема. Оце так сатіра, нє?! Нами управляють, — каже чоловік.

— Хто управляє?

— А шо, ти не знаєш? Не знаєш, як жизнь на землі зародилася?

— Ніхто, — кажу, — не знає.

— А я знаю!

— Ну-ну, і як?

— Спочатку формується підходяще середовище, а потім з неба падає метеорит з мікробами і бактеріями…

— Це тільки одна із версій.

— Та які версії? Тобі бази знань не вистачає, щоб думати.

— Може й так.

— Будеш в інтернеті, почитай про… як там його звали… ну самий ізвєсний інвалід… от помер недавно…

— Хокінг?

— Ага, почитай його.

Крізь наше вікно видно кусок нічного неба. В квадраті вікна погляд вихоплює W-подібну форму сузір’я Кассіопеї, прив’язаної до крісла, так, щоб кружляти вічність навколо північного полюса головою вниз. Небо глибоке, засіяне зорями (що то за божа краса, до речі), на горизонті ж земному, то тут, то там видніються вогні далеких сіл, які теж можна складати в сузір’я. Далекими нічними дорогами їдуть авто і світло їхніх фар, ніби прожектори космічних кораблів, розтинають темряву, рухаючись між цими далекими вогнями. Все це ніби стирає кордони між космосом там нагорі і хаосом тут на Землі. Якщо з далеких сіл можна складати сузір’я, то вогні великих міст горять вже цілими галактиками. Та й коли наш потяг зупиняється на черговій маленькій станції, де нікого теплого, крім ліхтаря, немає, побачити людину — ніби побачити прибульця. В цьому солярисі людині потрібна людина, а мій супутник говорить про Сталіна.

— Сталін не крав!

— А концтабори?

— А шо концтабори? Вони і зараз…

— Ну які зараз концтабори, чого ви?..

— Сталін пару мільйонів хохлів вибив, а зараз що? Скільки залишилося, мільйонів 18? А коли Союз розвалився, було 50!

— Зараз десь 45 мільйонів приблизно. Давно перепису не було.

— Емігрують багато. А глянь на цвинтарі — скоро місця не буде, де ховати, так мруть. Сталін — палець, порівняно з цим.

Палець, яке цікаве визначення, думаю. Сталін — палець. Ленін — гриб. Добре, що мені пощастило народитися не в тій країні. Чоловік тим часом заводить розмову про генетику.

—  Все від ген залежить, — каже він, ніби згадуючи Харків.

— Колір очей чи раннє облисіння — то так, але не все.

— І характер! Характер в першу чергу, — додає чоловік.

— Думаю, тут більше від виховання залежить.

— Та нє. От буває, що батько злодій і син злодій.

— Буває, — погоджуюся. — Особливо, якщо батько сидів, поки син ріс.

— В генах — судьба. Як має бути, так і буде.

— Не вірю в долю, — хитаю я головою. — Багато від вчинків залежить.

— А як людину машина збиває?

— Нещасний випадок.

— А як самольот падає, всі помирають, а один живий лишається, це що?

— Щасливий випадок. Для того одного.

— Це судьба!

— Це випадковості.

— Ти ще молодий.

Пологи — Чаплине

В Пологах я опиняюся о третій ночі. В залі очікування хроплять, сопуть, булькотять, пихтять люди, позаймавши уві сні на стільцях найнезбагненніші пози. Навколо нас на стінах безліч стендів з інформацією. Тут перемішані оголошення про зміни в розкладі руху потягів, витяги із закону України про заходи попередження та зменшення вживання тютюнових виробів і їх шкідливого впливу на здоров’я населення, інструкції до дій в разі виявлення підозрілих предметів і вибухових пристроїв, пропозиції придбати абонементні квитки, пам’ятки для пасажирів та водіїв на випадок виникнення екстремальних ситуацій.

Десь в тридцяти метрах від будівлі вокзалу стоїть невеличкий будиночок з дерев’яними зеленими дверима. Туалети на станціях будували завбачливо, на відстані, розуміючи, що ніхто в них прибирати не буде. За зеленими дверима приміщення з рукомийником (там є вода). Одразу ліворуч, власне, туалет. Тільки щоб роздивитися це все, треба мати при собі ліхтарик, бо світла в туалеті немає. Надворі пів на п’яту ранку і тільки починає світати. Вгорі попід стелею висить лампа, але жодного рубильника немає. Я прослідкував ліхтарем за проводом, який відходить від лампи, але нікуди це не привело, точніше привело в стіну, в яку ховалися дроти.

В підлозі, як то прийнято в поганих тюрмах, видовбано три жолоби (чорнота яких чорніша, ніж темрява навкруги). Треба зазначити, заради справедливості, що є вікно, одразу навпроти «кабінок». Але, заради тієї ж справедливості, варто зауважити, що дві третини вікна заклеєні жовтою плівкою, щоб знадвору не заглядали. Напевно, вдень через решту незаліпленого скла видно небо і, можливо, тоді все не так гнітюче і паршиво.

Опиняєшся так посеред тьми, смороду та мух і думаєш, що тут треба зняти короткометражний фільм. Бо локація хороша, знайома багатьом, не залишить глядача байдужим.

Знімати кіно варто одним статичним кадром, в якому будуть цих три «кабінки» (тут, зрозуміло, немає дверей, тільки перегородки по боках).

Над кожним жолобом сидять (зліва направо) голова Укрзалізниці, міністр інфраструктури і голова Пенітенціарної служби. Так, голова Пенітенціарної служби теж сидить, служить, можна сказати. Всі вони дивляться прямо в кадр, одне одного не бачать (ну бо перегородки). Говорять до глядача, можна сказати, ламають четверту стіну. Хоча її і насправді немає, але це буде частиною концептуального задуму.

— Вечір в хату! —  вітається голова Пенітенціарної служби.

— Доброго здоров’я, — ввічливо відповідає міністр інфраструктури.

— Друзі, чайочок не бажаєте? — вступає одразу з пропозицією голова Укрзалізниці.

— Я розробив проект надшвидкісного потяга! — перебиває і хвалиться міністр інфраструктури.

— Для кого? — не розуміє голова Укрзалізниці.

— Для нас! Для України-неньки! — пломеніє міністр інфраструктури.

— Ти неньку не займай! — хмуриться голова Пенітенціарної служби.

— Спокійно, займати будем гроші на проект, а не неньку, — парирує міністр інфраструктури.

— А ми модернізуємо 375 електричок! — вигукує голова Укрзалізниці і додає. — І вони проексплуатуються ще 40 років.

З лівого боку кадру входить Мойсей, повільним до неможливого кроком йде повз трьох і виходить в правий бік. Чути звук салютів, після чого Мойсей виходить з того ж правого боку і ще повільнішим кроком йде назад, щоб вийти врешті туди, звідки прийшов.

— Такі дії — то погляд в минуле! Ми маємо візію майбутнього! Треба дивитися вперед! — дивиться в камеру міністр інфраструктури.

— Треба дивитися під ноги — шоб не стати на слизьке, гг, — не погоджується голова Пенітенціарної служби.

— Ви ще побачите, наші поїзда будуть літати тунелями! — викрикує в екстазі міністр інфраструктури.

Голова Укрзалізниці напружено вглядається в майбутнє.

— Тихше їдеш — дальше будеш, — зауважує голова Пенітенціарної служби.

Починає звучати грайлива життєствердна мелодія. Усі троє корчать усміхнені гримаси і починають розмовляти підкреслено здивованими голосами. Подібні художні прийоми мають додати персонажам дружелюбності і викликати в глядача довіру, співчуття і, можливо, ближче фіналу, катарсис.

— Пацани, а чи немає часом у вас туалетного паперу, а? — питає голова Пенітенціарної служби

— Немає! — різко відрубує голова Укрзалізниці.

— Ой! — скрикує міністр інфраструктури. — А що це тут у нас таке?

— Йобин-бобин, схоже на бюджетні кошти… — припускає голова Пенітенціарної служби.

— Схоже на купюри… — продовжує міністр інфраструктури.

—  Схоже на папір! — вигукує голова Укрзалізниці.

Усі троє синхронно піднімаються, обнімаються, обмазуються гівном і купюрами.

Приблизно такі сюжети приходять в голову в подібних привокзальних туалетних будовах.

Про автора

Незалежний журналіст. Співзасновник і автор інтернет-журналу «ЛЮК». Пише здебільшого художні репортажі. Заробітчанин. Живе в Харкові.