«Тут страшно сподобатися комусь». Чому в Киргизстані викрадають наречених і вважають це традицією

Кожна п’ята сім’я в Киргизстані — результат ала-качуу. Так називають практику насильницького одруження, коли наречену викрадають і проти її волі видають заміж. Поки правозахисники б’ють на сполох і називають це порушенням прав людини, частина киргизів і далі вважає це «звичаєм». Журналістка Заборони Ганна Беловольченко поговорила з жертвами ала-качуу й розповідає, як у країні борються з викраденнями дівчат і чому їх точно не можна назвати «традиційними».

Ельзат

Одного з осінніх вечорів 2016-го Ельзат, як завжди, поверталася з роботи. Вона жила в Бішкеці та працювала в «Центрі Захисту Дітей», який протидіє насильству та допомагає малечі й сім’ям у скрутних ситуаціях. Біля будинку на дівчину чекав знайомий. Ельзат здивувалася, бо вони не домовлялися про зустріч. Для ввічливості дівчина перекинулася кількома словами та вже зібралась прощатися — аж раптом чоловік різко схопив її за руку. За кілька секунд поруч виринув натовп з 15 інших киргизів. За руки й ноги вони потягнули дівчину до машини. Ельзат пручалася — її вдарили в живіт.

«Припини кричати й битися, інакше чоловік тобі все пригадає, як станете сім’єю», — казали чоловіки.

За сім годин Ельзат вже була в домі організатора викрадення. Поруч метушилися його родички — вони заздалегідь підготували окремий куток, в якому має сидіти дівчина. За «звичаєм», у куті за завісою викрадену дівчину «охороняють» господині дому — щоби вона не втекла, а змирилася зі своєю долею.

«Коли побачила кут зі шторкою, у мене почалася істерика. Я бігала кімнатою, кричала — боялася, що залишуся тут назавжди. На 15 хвилин я справді втратила розум», — пригадує Ельзат. Тоді дівчина зрозуміла, що її викрали, аби насильно видати заміж.

У будинку свого викрадача вона провела 16 годин. Її вмовляли, залякували, принижували, згадували, що вона вже не цнотлива. У 14 років дівчину зґвалтував двоюрідний брат, тож вона, мовляв, має радіти, що на неї взагалі звернули увагу. Такі «аргументи» для Ельзат не спрацювали — тож викрадачі покликали бабусю дівчини, щоби та сама переконала онучку залишитися. З’ясувалося, що бабуся сама попередньо дала згоду на викрадення онуки — хотіла, щоб у дівчини нарешті з’явився чоловік.

У бабусі Ельзат врешті випросила телефон, щоби подзвонити батькам.

«Я боялася, що мама скаже: «Це традиція, залишайся». Бо чула від інших дівчат, що саме так і трапляється. Але, на щастя, помилилася. Мама почала сваритися й вимагати, щоби мене відвезли туди, звідки забрали, інакше вона викличе міліцію», — каже Ельзат.

Тоді організатори викрадення здалися та відпустили дівчину. Щоправда, у міліцію ніхто так і не звернувся — тоді б покарати могли й бабусю, яка сприяла злочину.

Після інциденту Ельзат ще два тижні не могла оговтатися від шоку. Згадувала зґвалтування, яким їй докоряли, ставила собі питання, чому це все відбувається з нею. Потім почала довгий курс реабілітації: працювала з психологами та приймала заспокійливі. Пригадує, спочатку ненавиділа всіх, хто був причетний до справи, хотіла вбити кожного.

Коли вже почала приходити до тями, її спробували викрасти знову. Це сталося за три роки після першого випадку. Брат подруги організував схоже викрадення — щоправда, її вже нікуди не везли. Вона сама прийшла в гості до подруги — і там з’ясувалося, що ніхто не збирається її відпускати назад. Кількадесят людей переконували її прийняти врешті свою долю та змиритися. В Ельзат почалася істерика та паніка. За кілька годин її відпустили.

Сигарети

Те, що трапилося з Ельзат, називається «ала-качуу». З киргизької перекладається як «хапай і біжи». Епізоди викрадень і насильницьких одружень фіксують у Киргизстані, Казахстані та інших країнах.

Проте традицією це назвати не можна, пояснює юристка та правозахисниця Лейла Назгуль Сеітбек. Раніше до ала-качуу пари вдавалися за згодою — якщо сім’я не могла виплатити викуп за наречену чи відгуляти весілля, хлопець домовлявся з дівчиною заздалегідь і «викрадав». Або ж молоді тікали, якщо батьки були проти їхнього шлюбу — і поверталися додому, коли народжували дітей, тоді батьки їх нарешті пробачали. Називати викрадення традицією почали лише після розпаду Радянського Союзу, пояснює правозахисниця.

Лейла й сама була жертвою ала-качуу двічі. Уперше її викрали в 16 років. Лейла разом зі знайомим і подругою поїхали прогулятися, хлопець попросив дівчат зайти до нього додому. Подруга Лейли зникла з поля зору, а дівчина побачила перед собою той самий куток, який готують для викрадених наречених.

Єдине, що врятувало Лейлу тоді, — сигарети.

«Я саме почала балуватися курінням. Ніби і згубна звичка, але тоді виявилася помічною, — пригадує Сеітбек. — Я не знаходила порозуміння з його родичками і просто закурила посеред дому. Тітоньки, які бігали довкола мене, здійняли ґвалт. Вони кричали, що треба повернути мене, адже я негідна їхнього сина й сім’ї».

Вдруге Лейлу викрали за чотири роки. Знайомий запропонував підвезти її додому з університету, однак натомість повіз до себе. Цього разу розмова з родичками вийшла коротшою. Дівчина пояснила, що «вже досвідчена, мала стосунки з чоловіками» й заміж не збирається.

«Вони скликали сімейну нараду й вирішили, що я не підходжу. Певно, надто вільна й зіпсована наречена їм не була потрібна», — каже юристка.

Про жоден із випадків Лейла не розповідала своїм батькам. І говорити публічно про це змогла лише тоді, коли вони пішли з життя. У киргизьких родинах такі питання обговорювати не прийнято, каже вона.

Закон

Киргизьке законодавство забороняє викрадати наречених з 1994 року. Раніше за це могли ув’язнити на термін до семи років. У 2019-му році закон трохи змінили. Тому, хто викрав неповнолітню, загрожує до десяти років позбавлення волі, а за дівчину, якій виповнилося 18, — до семи.

За даними ООН, кожен п’ятий шлюб у Киргизстані укладають після того, як наречену викрали. Однак із 2013 по 2018 роки міліція відкрила лише 168 кримінальних проваджень по ала-качуу. А до суду доходить ще менше — у 2017 туди передали 28 справ. 16 людей отримали умовні терміни й лише одного засудили на п’ять років позбавлення волі.

«Жінки й дівчата не довіряють правоохоронцям, адже в міліції вважають, що викрадення нареченої не така серйозна справа, як вбивство чи крадіжка майна. Крім того, є стереотип, що викрадення — це сімейне питання, яке не варто виносити на публіку. А те, що дівчина пішла з дому нареченого, вважають ганебним», — пояснює активістка.

Часто дівчата не наважуються звертатися до правоохоронців через те, що бояться засудження та принижень. Так, у 2018 році 64% працівників органів внутрішніх справ заявили, що ала-качуу — це нормальне явище. А 82% сказали: якщо було насильство, то жінка сама в цьому винна.

Втекти ж від чоловіка-викрадача наважується мало жінок тому, що вони жодним чином не захищені законом, каже Лейла Назгуль Сеітбек. Діти в таких союзах часто народжуються внаслідок зґвалтування, а офіційно шлюб укладають не завжди. Відтак, претендувати на допомогу від держави для себе й дитини жінка не може. Не може вона й повернутися до батьків, бо для родини таке повернення — «ганьба».

«Тому жінка, яка тікає від нестерпного життя з побоями та знущаннями, буде без даху над головою і грошей. Працювати тим, кого викрали, чоловіки зазвичай не дозволяють. А якщо викрали зовсім молоду, у неї й освіти може не бути. Тому про хорошу роботу не йдеться. Втікачки вимушені віддавати дітей до притулків, а самі — їхати на заробітки до Росії чи інших сусідніх країн», — зазначає Сеітбек.

«Весна в Бішкеці»

Аби викорінити викрадення, у Киргизстані активісти влаштовують мітинги, організовують круглі столи, просвітницькі тренінги. Наприклад, цьогоріч фонд «Відкрита лінія» розробив інтерактивну гру для мобільних «Весна в Бішкеці». За сюжетом, дівчину викрадають, а її сім’я нічого не робить, адже боїться суспільного осуду. Подруга викраденої має вирішити, як діяти: втрутитися чи ні. Гравець обирає дії та репліки й у такий спосіб впливає на хід подій.

Гру завантажили вже понад 130 тисяч разів. Керівниця фонду Мунара Бекназарова каже, що спеціально обрали такий формат, бо він доступніший для молоді: «Одного разу мені зателефонував 11-річний хлопчик. Він розповів, що його сестру викрали й попросив допомогти. Ми звернулися до міліції й дівчину врятували. Виявилося, що хлопчик знав про нашу гру і звідти ж дізнався, до кого звертатися, якщо потрібна допомога», — каже Бекназаєва.

Втім Ельзат Казакбаєва переконана: недостатньо працювати лише з молоддю — важливо також обговорювати цю проблему з батьками. Часто саме вони стають тими, хто приймає остаточне рішення в історії з викраденням, не в інтересах доньки.

«У нас дівчат виховують покірними, тихими. Дівчинка має обслуговувати спочатку свою сім’ю, а потім сім’ю чоловіка. Її постійно порівнюють з іншими, не вчать казати «ні». Тож виростає вона вже з купою комплексів і стереотипних уявлень про своє місце й роль у житті. Суспільство патріархальне. І через ала-качуу тут страшно сподобатися комусь», — каже Казакбаєва і пригадує, що й сама була такою, адже росла в типовій киргизькій родині, де маму також викрали.

Можливо

Сьогодні Ельзат Казакбаєва живе в Німеччині. Рік тому вона переїхала з Киргизстану через емоційний зрив на роботі. Теми насилля та торгівлі людьми, з якими працювала дівчина, постійно нагадували їй про пережите в дитинстві зґвалтування й викрадення чотири роки тому.

Вона вже не злиться на бабусю, яка посприяла її першому викраденню, однак і пробачити її не може. А ще каже, що минуле заважає їй рухатися далі — дівчина досі не може сповна довіряти людям.

«Попри це я б хотіла повернутися до Киргизстану й займатися правозахисною діяльністю далі. Коли я це зможу зробити — поки не знаю. Але відчуваю, що якщо зможу допомогти бодай одній дівчині, почуватиму себе краще», — вважає вона.

Лейла Сеітбек виїхала з Киргизстану через погрози й переслідування, бо розслідувала справу земельних махінацій, у якій замішані представники влади. Нині жінка мешкає в Австрії. Разом із чоловіком вони виховують сина. Сеітбек теж хоче повернутися, коли в країні буде безпечніше.

Попри те, що в Киргизстані вже понад рік діє суворіше покарання за ала-качуу, помітних позитивних зрушень не відбулося. Міліція дійсно відкриває провадження в справах про викрадення частіше — лише за пів року 2019-го відкрили 118 справ, тоді як за п’ять попередніх років їх було всього 168. Проте далі справа не йде. До суду та реального притягнення до відповідальності доходять одиниці.

«Відкривати мало. Потрібно, щоби карали не лише чоловіка, який захотів собі дружину, а й тих, хто йому допомагав. Коли в середньостатистичному селі побачать, що сусідів посадили, тоді буде менше бажання таким займатися», — каже Лейла Сеітбек.