Якими б сучасними та освіченими люди не вважали себе, вони знайдуть місце для містики у своєму житті. Віра у вроки, тобто здатність поглядом нашкодити людині, є одним із найпоширеніших досвідів магічного в житті сучасних людей. Нинішня міська молодь пам’ятає, як їй знімали вроки в дитинстві, часто знає, як це робиться, а дехто практикує ритуал у родині. Журналістка Світлана Ославська спеціально для Заборони розповідає про буденне магічне.
Ми повернулися від мольфара пізно ввечері. Сиділи на кухні. Я згадала, як напередодні в мене розболілася п’ята, і вирішила, що це мольфар не пускає мене до себе. Посміялися. Заговорили про різне очевидне-неймовірне, відоме нам з дитинства. Чоловік розповів, як йому знімали вроки:
«Я сиджу на стільці, а баба не то цілує в чоло, не то плює, не то гладить — і примовляє щось».
При цьому баба палила сірники чи лила віск над головою онука. Ця процедура запускалася і в ранньому дитинстві, коли в Богдана боліла голова, і пізніше — коли зле почувався на ранок після дискотеки. Зняти вроки — як підсолити борщ, буденна процедура, додав Богдан:
«Кожна нормальна баба має вміти зняти дитині вроки. Це не якийсь гаррі поттер, це реальна річ».
«А у вас казали: «Твої очі в моїй сраці»?» — спитав Андрій, приятель, із яким я їздила до мольфара. Андрій і Богдан виросли в сусідніх районах Івано-Франківської області, обидва знають немало галицьких примовок, де фігурує «срака». Але цього виразу Богдан не чув.
«Коли йдеш попри людей, які можуть тебе вректи, кажеш їм голосно «Славайсу», а собі тихенько — «Твої очі в моїй сраці», — пояснив Андрій схему.
І додав деталей:
«У школі на християнській етиці нам казали, що краще таке не говорити. Бо є Бог — треба відійти, аби люди не бачили, що ти від них захищаєшся, і перехреститись. Це буде той самий захист, що «твої очі в моїй сраці».
На ранок я подзвонила мамі. На початку нульових вона почала свою справу, торгуючи на базарі одягом.
«В нас клали манікюрні ножички, розведені кінцями до людини, яка посилає на тебе погану енергію. Або ставили на прилавок дзеркало: якщо людина погано думає, воно відбиває цю енергетику».
«Ти так робила?»
«Я і тепер так роблю».
Я задумалась. Перебрала в голові відомі мені способи захисту від злого ока (вони виявились досить примітивними: схрестити пальці в кишені, постукати по дереву). Розпитала знайомих — люди живуть в містах, мають вищу освіту і сучасні заняття. Погане самопочуття без причини вони пояснюють як не психологією, то фізикою, але майже всі пам’ятають, як у дитинстві їм знімали вроки. Хтось і сам уміє і проводить мені в месенджері майстер-клас у відеоформаті.
Такого не практикують хіба що в справді релігійних родинах. Віруюча людина, якщо дитині погано, дістане свячену воду, прочитає молитви. А тоді візьме дитячу маєчку, віднесе до церкви і покладе під Євангеліє, нехай полежить. Коли ж погано дорослій людині, теж є спосіб. Треба відійти від людей, помочитися собі на долоню і протерти нею обличчя.
Вроки, пристріт та інші імена злого ока
Якби треба було розказати історію вірувань про зле око, треба було б почати з уявлень про силу погляду взагалі — і одразу сягнути часів до нашої ери. Наприклад, античних міфів — від зустрічі з поглядом Медузи людина кам’яніла. Або ж Біблії, де у книзі «Вихід» Бог каже Мойсею: «Ти не можеш побачити лиця мого, бо людина не може побачити мене — і жити».
Не вдаючись у деталі, можна сказати, що тут людина помирає (кам’яніє) від погляду на щось поза межею цього світу — світу, який їй дозволено бачити. А якщо побачене не було аж настільки поза межею, людина може обійтися хворобою. У Закарпатті вважають, що «чорна хвороба», вона ж епілепсія, починається з того, що людина перелякається, коли побачить щось зайве — таке, чого не мають бачити люди.
Ідея злого ока є в багатьох культурах. В українській шкода, завдана поглядом, називається вроки або пристріт, в російській — «сглаз». У турків і зле око, і захист від нього називається назар — його ми всі бачили в сувенірних ятках. Віра у вроки витривала всю історію людства й опинилася поруч із нами в сучасному місті.
Тому новонароджених часто не показують стороннім людям. Отож краще не хвалити чужих дітей. Бо особливість вроків у тому, що вони ненавмисні, можуть статися без волі людини, яка врочить. А найбільш піддатливими до дії злого ока традиційно вважаються люди в перехідних періодах життя: наречені чи вагітні, малі діти. Кожна друга бабуся знає: якщо дитина без видимої причини плаче, блює, погано спить, і це стається після перебування серед людей, вердикт однозначний — наврочили. Треба вроки знімати, і то якнайшвидше.
Нахилися, сплюнь, утрися ганчіркою
«Мене малою баба в церкву любила брати. Я була красивою дитиною і гарно співала на кліросі. Після цього мені часто ставало погано», — харків’янка Оксана виросла на Волинському Поліссі і разом з бабусею ходила до місцевого храму. На свята і в неділю церква була забита людьми, і до кінця служби в тісному приміщенні майже не лишалося свіжого повітря.
Оксана, бувало, зомлівала після служби, мала мігрені. Для бабусі було ясно: винна не задуха, а сусідка, яка любила повторювати, яка Оксана красива дитина. Дорогою додому дівчинку ледь живу вели до спеціалістки знімати вроки:
«Обтирали обличчя брудним одягом, бажано трусами, щось шептали, спльовували. Казали нахилитися так, щоб я бачила позаду себе, і сплюнути в один і другий бік».
Дитину цей ритуал деколи смішив, а бувало, і просто не хотілося його виконувати. Але бабусі заспокоювали: потерпи, стане легше. 34-річна Оксана сьогодні не пригадує, як почувалася після тих ритуалів, але пам’ятає точно, що легшало їй після сну.
Ілюстрація: my_pet_spider / Заборона
В цій історії спантеличує втирання обличчя брудним одягом («бажано трусами»), аж хочеться звинуватити волинських поліщуків у дикості. Але не поспішаймо. Насправді виворітний бік одягу, спльовування і бруд — це найбільш поширені елементи у способах захисту від злого ока. Борис Грінченко 120 років тому записав на Чернігівщині такий лаконічний спосіб знімати вроки: «Щоб діти були неврочливі, треба їх умивати з помийниці».
Роль геніталій у захисті від злого ока так само ключова, як бруду і вивороту. Прочитавши кілька досліджень уявлень про зле око, розумієш, що «твої очі в моїй сраці» — не гіперлокальна вигадка Андрієвого містечка, а культурна універсалія. Наприклад, у Болгарії зафіксували такий звичай захисту від вроків. Виходячи з дому, потерти рукою геніталії та одразу ж провести цією рукою по обличчю, говорячи до уявної врікливої людини: «Як побачить мою дупу, тоді нехай наврочить».
Свячена вода не зашкодить
Вроки стаються з дитиною після ярмарку, церкви чи іншого перебування серед людей, де на святково вбрану дитину багато дивилися — і зурочили. У Полтавській області, де виросла Олександра, це так і називалося — «з людей». Якщо це ставалося, її мама чи бабуся «переливали воду».
«Ти ллєш воду з чашки зверху на дверну ручку, а знизу цю воду ловиш і нею вмиваєш дитину. А потім витираєш виворотним боком спідниці чи фартуха».
Вода в цьому ритуалі могла бути з крана, але в родині використовували і свячену. Нею вмивали, поїли чи бризкали на дитину. Олександра зрозуміла більше про значення цих звичаїв уже в університеті в Києві, на курсах фольклористики. Попри це, вона й сьогодні деколи проводить такий обряд зі своєю дитиною, розуміючи, що бризкання свяченою водою допомагає не так доньці, як мамі — дає змогу почуватися менш безсилою.
«З малими дітьми часто бувають проблеми, які треба просто перечекати. Але ти не можеш дивитися, як твоя дитина плаче, і чекати. Треба щось робити».
В холодильнику Олександри завжди стоїть баночка зі свяченою водою з Водохреща, яку їй щороку передають з Полтавщини. Користується нею раз на рік, але все ж користується.
«Я не відкидаю цих практик, бо розумію, що їхня сила залежить виключно від того, наскільки сам практикант вірить у них. Якщо не йдеться про всяку уринотерапію, то чому б і ні».
Босорканя попід руку з чортом
Святі покровителі, як і свячена вода, теж вважаються надійними способами захиститися від злих очей. У Карпатах і на Галичині дітей досі часто називають іменами «найсильніших святих»: Василь, Михайло, Марія, Анна. Але святих і молитов усе одно недостатньо. Тому перед походом до церкви у закарпатському селі, де виріс 24-річний Іван, у взуття насипають освяченої солі.
Сіль сиплють і перед далекою дорогою — вона повинна забрати на себе все зле, що є на дорозі. А недоброго там достатньо: наприклад, на перехресті може бути «перелито», тобто викинуто інструменти з магічного ритуалу чи вилито воду з покійника, яку використовували в такому обряді. Кота, каже Іван, у його селі розглядають не просто як домашню тварину. Кіт — це той, хто бігає подвір’ям цілу ніч і забирає на себе все лихе.
Ілюстрація: my_pet_spider / Заборона
І жаба часом — не просто жаба. Влітку на подвір’ї жаба — це босорканя, тобто відьма, яка ходить попід руку з чортом. Тому якщо побачиш її, треба насипати зверху солі. Результат передбачено такий, що жаба, тобто відьма-босорканя, яка прийшла висмоктати молоко твоєї корови, помирає в муках.
Віра в усю цю демонологію не заважає Івановій родині бути дуже релігійною. До церкви він ходив з раннього дитинства і протягом шести років був там служкою: батьки вважали, що від такої дитини відведений весь негатив. Ясна річ, що негатив цей не обмежується написаним у Біблії. І якщо дитині зле, її ведуть спершу не до церкви, а до жінки, яка бає.
«Одного разу наді мною баяли. Я тоді захворів на щось: як вітрянка, але висипало лише на підборідді. Думаєш, ми пішли в лікарню? Ні, ми пішли до такої-от жіночки».
Вона взяла лавор, тобто мідну миску, накидала туди розпеченого вугілля. Хлопець сів на землю біля печі, і та почала баяти. Робила над Івановою головою рухи, наче щось просіювала. Коли вугілля згасло, прошепотіла, як Іван пам’ятає, таке: «Хай тікають від тебе з заходу й на схід, хай загубляться далеко в горах».
Висипки збільшувалися, тож за кілька днів 11-річного Івана таки повели до лікарні. Там виписали ліки — і за якийсь час хвороба минула. Але його мама лишилася переконана, що видужав він тільки тому, що вони вчасно звернулися до спеціалістки з баяння.
Іван виріс із вірою в той широкий комплекс потойбічних сил, які не зовсім вписуються в картину світу християнина і які його батьки описували як «щось третє». Це значить, що крім світу людей і світу Бога є світ нечистої сили, що живе поряд із нами і «промишляє своїми ділами». Іван був вразливою дитиною і все дитинство боявся потойбічних істот, часто прокидався о третій ночі.
«Ця віра жила зі мною до першого походу до психотерапевта».
Після спілкування з терапевтом він краще зрозумів, чому родичі розповідають йому дивні паранормальні історії. Зрозумів, що історії його батьків про привидів, яких ті бачили замолоду (наприклад, батько бачив «непевне» — заблукалу душу дитини, що померла до хрещення), — це історії про якусь їхню травму в молодому віці, яка триває з ними ціле життя.
Іван побачив також, що традиція довіряти не медицині, а баїлям походить від простого факту, що доступу до доброї медицини в карпатських селах ніколи й не було.
Сьогодні він живе в Києві й каже, що у великому місті вже не боїшся нечистого, бо є достатньо поцейбічних людей, яких можна остерігатися. А в його селі і далі стаються такі історії: то в труну хтось покладе фото живих людей, то біля брами вночі з’являться таємничі написи, то ляльку з голками підкинуть. Пояснення цих явищ Іван формулює цілком в унісон з антропологами, які розглядають ці вірування як реальну частину життєвого досвіду людини, незалежно від того, чи трапилося щось «насправді»:
«Я впевнений, що цього немає, але віра в це є. Люди хочуть вірити, що є щось, що керує їхнім життям. Крім того, жінки в наших селах часто не мають де працювати і хочуть зробити свої життя цікавішими».
На сірниках: швидко і в будь-яких умовах
У традиційних суспільствах уявлення про магічну природу деяких явищ та відповідні ритуали мали впорядкувати хаотичний світ. Є «чорні» босоркані, є «білі» баїльниці, є зло, але є таке ж сильне добро, яке йому протистоїть. Є баланс. А погляд Івана на традиційні вірування в його селі — це погляд на традицію з точки зору людини, яка з неї вийшла. І з такого погляду традиція вже не впорядковує життя, а заважає.
Ритуал із мідною мискою і вуглинками на Закарпатті нагадує ритуал із сірниками та склянкою води — найпоширеніший спосіб зняти вроки, який мені довелося почути. Ось як описав його чоловік, який був свідком його у Львівській області:
«Коли була підозра на те, що хтось врік (наприклад, у церкві якась баба глянула лихим оком, і почала боліти голова), то мама або бабуля брали слоїк і коробку сірників. Для нас, дітей, півлітровий, для старших — літровий. Набирали в нього води, по черзі підпалювали кожен сірник і кидали у воду. Я мав надпити води з чотирьох країв і виплюнути. Після цього рахували, скільки сірників лежать на воді, а скільки занурилися».
Трактування результатів спільне для всіх, хто розповідав мені про цей метод: якщо сірники занурилися голівками донизу, значить, це вроки, і що більше сірників потонуло, то сильніші.
Ілюстрація: my_pet_spider / Заборона
Цей ритуал не потребує участі магічних спеціалістів, виконувати його може будь-хто і практично будь-де, і він прижився у містах. Часто люди підтримують його як один із сімейних звичаїв, щоб не ображати старших у родині чи зайвий раз не сперечатися.
Більшість людей, яких я опитувала для цього тексту, не вірять у вроки, хоча дехто й допускає, що поглядом можна нашкодити. Але всі, крім Богдана й Андрія, просили не називати їхніх імен і місця, де виросли і, відповідно, де практикуються певні ритуали. Хтось не хотів виставити рідних у поганому світлі, хтось — про всяк випадок.
