У моєму житті зустрілася поліція — що робити? Редакція Заборони про історії з життя, в яких фігурували правоохоронці

У травні під Подільським відділом поліції в Києві відбувся рейв-протест проти свавілля і бездіяльності правоохоронців. Незважаючи на те, що той день був робочим, на захід прийшло досить багато людей. Це доводить, що тема поліції актуальна для багатьох. Коли ми почали обговорювати це питання в редакції, прийшли до того, що майже кожен/на з нас стикався у своєму житті або із совковими «ментами», або із сучасними відреформованими «копами». Розповідаємо п’ять історій такого контакту.

Карина Струк, продюсерка спецпроєктів

Взимку 2013–2014 років під час Революції гідності я була активною учасницею протестів і часто їздила на барикади на ніч або ввечері після роботи. Щоразу мені доводилося повертатися додому повз відділок тоді ще міліції. Це здавалося страшнішим, ніж вибухи світлошумових гранат під ногами на Грушевського. Все тому, що саме під відділком відбувався збір усіх тітушок, якими Київ тоді буквально кишів.

Для безпеки я заздалегідь знімала символіку, яка видавала в мені активістку Майдану. Тому, коли Аваков оголосив про реформу поліції, я була затятою прихильницею цих змін. Пам’ятаю, навіть відчувала якусь ейфорію, коли на патрулювання міста вийшли молоді красиві копи у формі, як з американських фільмів. Тоді я нарешті перестала боятися ходити повз свій райвідділ.

У 2015 році я переїхала до Харкова по роботі. Там активно набирали і навчали поліцейських для кількох областей. В академію пішов і мій двоюрідний брат. Одного разу на нічне патрулювання його відправили охороняти «найбільш мирних громадян» — небіжчиків на кладовищі. Я жила неподалік, і брат попросив мене по дорозі додому завезти йому щось перекусити.

Проблема була в тому, що як тільки я з шаурмою сіла в таксі, у мене вимкнувся телефон. Таксист висадив мене біля входу на кладовище, але брата я знайти не могла. Після нічного променаду вздовж могил я вирішила вийти до дороги, пошукати там. До мене відразу ж під’їхав «Пріус» патрульних. Запитали, чого це я вночі на кладовищі лажу.

Я пояснила ситуацію, і хлопці відразу ж по своїй базі знайшли номер брата, зателефонували і сказали, що його біля входу чекає родичка з шаурмою. Брат був нагодований, а я спокійно пішла додому. Буквально через хвилину до мене знову під’їхали ці копи і запропонували підвезти. Я, задоволена, сіла в машину і з комфортом доїхала під свій будинок на місці для затриманих. На цьому короткий «роман» з поліцією був закінчений. Країна знову занурилася в поліцейське свавілля, і стало зрозуміло, що реформа абсолютно провалена.

Євгенія Костіна, шеф-редакторка новин

У мене завжди було добре ставлення до інституту [правоохоронних органів]. По-перше, за свою довгу кар’єру я побачила багато історій про врятовані життя, про боротьбу всередині системи, про готовність померти за свою країну. По-друге, якщо не вірити в те, що хтось, хто за законом зобов’язаний, тебе дійсно може захистити, то як тоді жити більш-менш нормальним життям? По-третє, я оптимістка: навіть коли здається, що світ летить туди, куди ви подумали, налаштовуюся, що так потрібно тут і зараз, але зрештою все буде добре.

Одна з яскравих історій сталася зі мною 2011 року в Луганську. Ми з другом чекали таксі біля виходу одного з центральних супермаркетів, коли під’їхав міліцейський «бобик». Наймолодші підійшли до нас: мовляв, розпиваєте. У мене в руках нічого не було, крім сумки, в яку друг поклав банку з пивом. Слово за слово, підтягнулися старші менти, почалися наїзди. Коли навколо зібрався натовп, я сказала, що ми журналісти, і ввімкнула диктофон. Друга заламали і засунули в клітку, мене внесли в «бобик» за руки і ноги, забрали (і зламали) диктофон, порвали куртку і колготки.

Говорили, що кинуть мене в мавпятник до «тифозних бомжів», які мене зґвалтують усім натовпом і заразять СНІДом. Я не знаю, чому не розридалася — напевно, від шоку, що банка пива навіть не в моїх руках обернулася загрозами життю. У наркології лікар, який постановив, що я твереза, наполягав на гарячому чаї, тому що я тряслася від холоду й сильного бажання спати — нас відпустили вже під ранок.

Справу зам’яли, я навіть не пам’ятаю як — все явно вирішувалося на рівнях керівництва. Але це приниження я запам’ятала назавжди.

Коли «Беркут» бив людей на Майдані, в мені спалахувала та рішучість, з якою я слухала погрози від ППСників з луганського «бобика». Коли загорнуті мало не в бабусині шарфики менти на Водохреща-2014 роздягли догола Андрія Гаврилюка, коли вони реготали, знімаючи на відео цього повного гідності козака, мені було шкода цих виродків, а за нього я готова була битися до останнього подиху.

Під час Маршу рівності в Києві цього року я побачила величезну кількість правоохоронців — за стіною з них не було просвіту. Я розуміла, що це для мого захисту, але підходи до території параду були перегороджені чи то сітками, чи то клітками і, напевно, автозаками. Спочатку я їх не бачила, але весь час здавалося, що в мене зараз почнуть стріляти: чи то ми через систему тепер перетворюємося на Білорусь, чи то ця держава так надмірно проявляє турботу. Є стійке відчуття, що перше — і ось це дуже страшно.

Юліана Скібіцька, заступниця головної редакторки

Це сталося, коли мені було 17 років. Тоді ще ні про яку реформу не йшлося і вулиці патрулювали ППСники. До нас з друзями мали приїхати друзі з Бєлгорода, тому ми зібралися на автовокзалі. Хтось із компанії відкрив портвейн і пустив його по колу. Якраз коли пляшка опинилася в моїх руках, до нас підвалило два ППСники — старший і молодший сержанти. Вони почали нас вичитувати, що розпиваємо алкоголь у недозволеному місці.

Одна дівчинка з нашої компанії попросила показати документи і відрекомендуватися. Молодшому сержанту, очевидно, це не сподобалося. Він показав нам документи і почав бикувати. Погрожував, що зараз усіх відвезуть у відділок. Старшому за званням явно не дуже подобалася ідея заарештовувати нас, але він не міг спасувати перед молодшим сержантом і погодився.

Вони викликали дві машини, тому що в одну ми не поміщалися. Я не розуміла, що відбувається і що скажу мамі. Важливе уточнення: правопорушення, в якому нас підозрювали, було адміністративним, та й ми були неповнолітні. Тож менти не мали права нас ось так забирати і, виходить, перевищили повноваження.

Я сиділа в машині разом з двома подругами. Вони ридали, а молодший сержант почав жартувати, що він «катає тьолочок класною машиною, вони ж ніколи в такій не їздили».

Привезли нас у районний відділ міліції. Коли старший черговий побачив нас, він зразу ж наїхав на патрульного: «Нахуя ти сюди привіз стількох малоліток?» У підсумку всіх неповнолітніх вирішили відпустити, але треба було, щоб по нас приїхали батьки.

Я підійшла до чергового і заявила, що мене взагалі незаконно затримали, адже я не зробила жодного ковтка цього портвейну. Він попросив дихнути на нього, після чого просто відпустив мене. Решту забирали мами, двоє хлопців з нашої компанії, які були повнолітніми, простирчали у відділку до глибокої ночі.

Мама однієї з наших дівчаток у той час була головною криміналісткою міста. Вона домоглася, щоб молодшого сержанта, який явно перевищив повноваження, звільнили з вовчим квитком — більше він не може працювати в правоохоронних органах.

Поліна Вернигор, журналістка

Мені пощастило: зі свавіллям я особисто поки що (тьху-тьху) так і не зіткнулася, тільки чула історії друзів і знайомих. Та зате зіткнулася з тим, що правоохоронним органам на тебе плювати. Захищати тебе ніхто не збирається, а рухатися почнуть, тільки коли ти піднімеш шум.

Перший досвід заяви в поліцію трапився, коли мені було років 17. Тоді я дізналася, що непогано склала ЗНО і точно вступаю на журфак до Києва. Ми з подругою вирішили «попрощатися» з запорізьким життям, організувавши «рейд по нічних клубах». На ранок виявила, що сумочки, з якою я хиталася всю ніч, поблизу немає. А в ній телефон, гроші і… паспорт, без якого вступити до вишу, як ви розумієте, важкувато.

Що робити? Пішла у відділок писати заяву про крадіжку. Коли слідчий побачив на моїй руці браслетик з назвою одного з клубів, який відкрився в місті зовсім недавно, запитав: «А як там всередині? Варто сходити?» Це було єдине питання, яке він вирішив уточнити за моєю заявою. Сумку так і не знайшли. Документи до вишу подавала з довідкою про втрату документів.

Ще одна яскрава комунікація з поліцією сталася, коли на мене і моїх подруг після Маршу жінок у 2021 році напали праворадикали. Ми приїхали писати заяву вже ввечері, через години чотири після самого інциденту. Чому так? Тому що спочатку не бачила сенсу, але знайомі переконали, що треба.

Пам’ятаю, ми заявилися в Подільський відділ поліції і розповіли, в чому справа. Черговий, який нас вислухав, спочатку запитав: «У вас щось украли?», потім: «Чи є тілесні ушкодження?» Коли ми на обидва запитання відповіли «ні», він запитав, навіщо ми тоді прийшли. Ну, тому що на нас напали, мужик. В центрі Києва. Серед білого дня. Коли черговий записував мої дані і зупинився на запитанні про те, де я працюю, я відповіла, що журналістка. Він аж завмер на місці, змінився на лиці.

Думаю, того дня заяву у мене прийняли тільки через це. Була б на моєму місці менш вимоглива і скандальна дамочка, її б випровадили. Ну, тому що, знаєте, «приходьте, коли вб’ють». Утім, навіть моя професія не змусила поліцію в законний строк відкрити кримінальне провадження. На це, знову ж таки, вплинув галас і мій адвокат.

Іван Чернічкін, візуальний продюсер

Це був 2001-й або 2002 рік. Ми з братом цілий день допомагали батькам наводити порядок у дворі й городі, прибирали опале листя, траву — і складали все це сміття в тачку. Увечері мали все вивезти.

Коли стемніло, мама нагадала, що за нами боржок. Ми взяли тачку і вирушили на смітник. І начебто нічого не віщувало ніякої біди, але по дорозі ми зустріли однокласників брата. Вони святкували кінець серпня й останні вихідні перед початком навчання. Хлопці запропонували нам приєднатися до їхніх веселощів.

Ми, як і обіцяли батькам, вивезли сміття, застрибнули в тачку і вирушили разом з новою компанією шукати пригоди. Коли проїжджали повз стадіон, нас осяяла думка, що нам терміново потрібно забратися на одну з освітлювальних опор цього стадіону й помилуватися виглядом нічної Боярки.

На той час стадіон не був місцем, де живе спорт, — там просто збиралася всяка неформальна молодь побренькати на гітарі й попити пива. Ще на футбольному полі постійно паслися кози — словом, такий пустир з чотирма освітлювальними опорами. В кінці стадіону стояла невелика будка охоронця.

Опора, на яку ми стали підійматися, була високою — десь з 9-поверховий будинок, може, трохи нижча. Поки ми дерлися, охоронець викликав міліцію. Через кілька хвилин після того, як ми вилізли на самий верх, під цією опорою опинився міліціонер. Він почав кричати, мовляв, «спускайтеся, покидьки, будемо вас арештовувати».

Ми порадилися й вирішили, що нічого особливо й не порушили, не буде нічого страшного. Першим спускався Костин однокласник Діма — така широкоплеча шафа під два метри, який на той час грав у команді з регбі. Щойно він ступає на землю, міліціонер бере Діму під руки і веде кудись, не чекаючи, поки спустяться інші.

Ми всі злегка здивовані, тому що Діму кудись повели. Що робити: йти рятувати друга чи, може, він сам розбереться? Поки ми міркували, з темряви з’являється Діма і тікає кудись в парк. За ним женеться міліціонер, який, бачачи нас, стає на одне коліно, дістає пістолет з кобури і з криками: «Дивіться, суки, зараз я вашого друга буду вбивати» — починає цілитися кудись у темряву.

Тут ми вже розуміємо, що Діму точно варто рятувати, і накидаємося на мента. Ми хотіли вибити в нього пістолет або просто повалити його, щоб  не почав стріляти. У цій всій колотнечі міліціонер хапає брата за волосся, брат намагається прибрати його руку і якось звільнитися.

Мент ховає пістолет, дістає наручники і намагається надіти на брата, але, оскільки теж напідпитку, у нього це особливо не виходить. В основному він б’є брата наручником по голові. Усе це тривало від сили хвилини дві — якось швидко сталося. У підсумку я в шоковому стані витягнув газовий балончик і бризнув у мента — це допомогло. Я закинув брата в тачку, і ми зникли в темряві.