Now Reading
«Таке пекло на землі неможливе»: українка змогла втекти з Маріуполя і повернулася, щоб врятувати батьків

«Таке пекло на землі неможливе»: українка змогла втекти з Маріуполя і повернулася, щоб врятувати батьків

«Таке пекло на землі неможливе»: українка змогла втекти з Маріуполя і повернулася, щоб врятувати батьків

Алевтина Швецова з родиною подолала 20 кілометрів пішки, вибираючись з Маріуполя — i повернулася, щоб врятувати батьків і брата. Спеціально для Заборони журналістка Надія Швадчак розповідає про те, як сім’ї вдалося вціліти і вибратися з пекла. 


До

Алевтина працює журналісткою на місцевому телебаченні, де веде проєкт «Місце сили». Вона знає про кожен старий будинок міста, про приховані радянські мозаїки та визначних містян. Вона живе переконанням, що Маріуполь має побачити кожен.

В одному з випусків Алевтина спускається до підземелля Драматичного театру в центрі міста, щоб показати, як обертається сцена і змінюються декорації. «Драмтеатр — найвпізнаваніша будівля Маріуполя, — каже вона. — Але такого драмтеатру ви ще не бачили».  

Маріуполь вистоїть 

До Алевтини підходять іноземні журналісти. Їх у Маріуполі багато. Їм цікаво, чи виїде Алевтина з родиною, якщо почнеться війна. Жінка хитає головою: «Ні, Маріуполь вистоїть! Це найзахищеніше місто в Україні. Ми вже переживали обстріли у 2015-му, поховали жертв, бачили «русский мир». Ми здатні чинити опір». 

Алевтина спостерігає, як місто готується, як формуються укріплення, як рухаються військові. 

Вона впевнена, що все буде добре. 

24 лютого її брату виповниться дванадцять. Вони мають піти в дитячий центр і замовити піцу. 

Почалася війна

24 лютого о шостій ранку Алевтина чує в телефоні голос чоловіка: «Почалася війна». 

З чоловіком і восьмирічним сином вони вирушають спершу у волонтерський центр, а потім у 23-й мікрорайон, де живуть батьки та брат Алевтини.

Наступні дні вони всі живуть там: без світла, опалення, води та зв’язку. Газ тримається до 6 березня. 

«Ми переносимо ковдри в коридор і спимо на підлозі. Одягаємо куртки, шапки, взуття, накриваємося, але не можемо зігрітися. Весь час прокидаємося від обстрілів. Я накриваю собою дитину і благаю, щоб не потрапило в нас». 

Вікна і будинок час від часу здригаються. 

Алевтина впевнена, що скоро це закінчиться.
«Мер запевняє, що все буде добре, інфраструктура буде налагоджена. Що вибиратися небезпечно, бо на околицях бої».

Так виглядали будинки на західному мікрорайоні (23-й мікрорайон) 3–8 березня. Фото надані Алевтиною

Так виглядали будинки на західному мікрорайоні (23-й мікрорайон) 3–8 березня. Фото надані Алевтиною

Помирає папужка Чіча

8 березня обстріли не припиняються ні на хвилину, ударною хвилею виносить вікна. Фанера рятує ненадовго: її зриває наступною хвилею. Від холоду помирає папужка Чіча. Діти ховають її у дворі.

Під звуки канонади сім’я вирушає пішки до орендованої квартири у центрі, на перетині проспектів Миру та Металургів. Туди вже переїхали батьки і бабуся чоловіка Алевтини.

Перші фото

На дорозі лежить мертва людина, у під’їзді сидить поранена, з землі стирчать нерозірвані снаряди. У Алевтини з’являється відчуття, що вона більше сюди не повернеться. Вона вмикає телефон і робить декілька фото.

«Постріли стають тихішими і більш віддаленими. Здається, що все добре: тепер ми далеко від епіцентру подій. Ми помиляємось». 

Укриття

Укриття в будинку має високу стелю, два виходи, імпровізований туалет. Але воно переповнене. Тому Алевтина з сім’єю (мама, тато, брат, син, чоловік, його батьки і бабуся) живуть у квартирі та ночують у підвалі магазину неподалік. З підвалом проблема: тут один вихід, і якщо він обвалиться, сховище перетвориться на братську могилу. 

Авіанальоти — це смерть

З вікна квартири їхньої мрії, як і раніше, видно морські хвилі. Тепер паралельно з хвилями берега дістаються ворожі літаки. Гул наближається, наростає до неможливості і перетворюється на вибух. 

Алевтина застигає в молитві. Будинки струшує з величезною силою. Але розслаблятися рано: вибухів має бути два.

«Авіанальоти —  це смерть. Якщо бомба потрапляє на дах будинку, то знищує квартири з першого по останній поверх. Від вибуху лишаються вирви чотири метри вглиб і сім в діаметрі. Там переплітаються дроти й дерева. Земля застеляє усе довкола».

Спершу стається сім авіанальотів на день. Згодом вони частішають.

Перший прильот з літака 10 березня біля нашого будинку. Воронка. Землю розкидало в радіусі 50 метрів — на перехресті видно. Вид з вікна. Горить університет після обстрілу. Фото надані Алевтиною

Перший прильот з літака 10 березня біля нашого будинку. Воронка. Землю розкидало в радіусі 50 метрів — на перехресті видно. Вид з вікна. Горить університет після обстрілу. Фото надані Алевтиною

Добре, що ти не труп на узбіччі

Алевтина перестає дивуватися і просто сприймає реальність. Винесло вікна — укріпили, залишилися осколки — підмели. Приготували їжу, поки є вільне місце на багатті, спустилися в сховище, поспали, поки не наближається літак.

Щоденний вид з вікна: місто в огні. Вікно вибило згодом. Фото надане Алевтиною

«Ні, ти не думаєш, де брати сили, а просто дякуєш Богові, що в цю мить живий. В тебе жодних проблем. Ти не труп, який лежить на узбіччі».

«Я починаю покладатися на долю. Бомблять і обстрілюють завжди, але дітям потрібно їсти. Основна страва — «суп-похльобка». Нас дев’ятеро, тому беремо каструльку, набираємо воду, нарізаємо дрібно три-чотири картопельки, додаємо кілька ложок крупи, варимо на багатті. Насипаємо дітям, чекаємо, поки вони поїдять. В ці ж тарілки насипаємо батькам. Воду, яка залишається після миття посуду, використовуємо для змивання туалету». 

Воду привозять щоденно у великому баці. Щоб її набрати, треба вистояти велику чергу. Водночас ця черга — єдине місце, де можна дізнатися хоча б якісь новини.

Запасів їжі у сім’ї Алевтини небагато: трохи картоплі, пшенична крупа, яблука для дітей, декілька склянок борошна. Мама пропонує сушити шкурки від картоплі.

Таке пекло на землі неможливе

Алевтина з сім’єю ночують у підвалі магазину площею 12 квадратних метрів. Не так давно тут перевдягалися продавчині, а на полицях лежали коробки з товарами. Тепер лежать люди. Діти сплять на брикетах зі скловати, бабуся дрімає сидячи.

Шукаючи у шухлядках свічки або ліхтарик, Алевтина знаходить український прапор. Ймовірно, його в магазині вивішували на державні свята. Вона кладе його у рюкзак. 

Перед коротким і нетривким сном вона з сином мріє про похід в улюблену кафешку, велику піцу і капучино.

«Засинаємо з думкою, що завтра все закінчиться, що світ знає про Маріуполь, і таке пекло на землі неможливе».

Це не припиниться

Думку обриває приліт бомби у двір будинку. 

Це стається 16 березня о 10:30, коли люди готують їжу на багатті у дворі. Алевтина з дітьми підіймається до квартири за тарілками.

Дім здригається так, як ніколи до того. Тріскає стеля. Кімнату заповнює густий пил. 

Бомба влучає саме туди, де було багаття. Де були люди. 

Спершу відкопують хлопця. Несуть у сховище, щоб допомогти. Через 15 хвилин помирає дівчина. Вона не встигла добігти до укриття, її відкинуло і понівечило. З-під завалів дістають тіло сусіда. Накривають простирадлом і кладуть біля під’їзду.

 

«Стає зрозуміло, що це вже не припиниться. Ми не маємо жодної інформації про зелені коридори. Не маємо машини і зв’язку, щоб знайти знайомих.

Єдиний вихід — йти пішки вздовж моря».

Драмтеатр палає 

Алевтина вмикає телефон і робить декілька фото. Вона хоче запам’ятати цей день, бо боїться, що згодом сама не повірить, що це все сталося насправді. Вона не помічає, що на одному фото під завалами видно руку її мертвого сусіда. 

На іншому кадрі палає драматичний театр. 20 хвилин тому в нього потрапила російська авіабомба.

Ніхто ще не знає, що там загинуло близько 300 людей.

«Вперше ночуємо в теплі»

«Ми виходимо без мами. Вона не має сил пройти потрібну відстань». 

Брат і тато залишаються теж. Алевтина відчуває, як з кожним кроком вздовж моря зменшуються її шанси коли-небудь побачити рідних. 

Через десять кілометрів сім’я шукає прихистку в селищі Піщане. 

«У місцевої мешканки Тані розтоплена піч. Ми вперше від початку війни ночуємо в теплі. Нереальне задоволення».

З’являється зв’язок. Приходить повідомлення, що є коридор, через який під власну відповідальність можна рухатись далі. Перше селище в цьому списку — Портовське. До нього Алевтина з сім’єю дістається, пройшовши ще 10 кілометрів. 

«78-річна бабуся чоловіка жодного разу за весь шлях не каже, що втомилася». 

«Я не могла вас підвести, — говорить вона потім. — Якби було треба, я б повзла».

З прапором через ворожі блокпости

У Покровському стається диво. 

Алевтина зустрічає знайомого, який збирається повернутися в Маріуполь, щоб забрати деякі речі. 

17 березня вони повертаються туди разом. 

За цю добу дім Алевтини стає тонким і непевним — його видно наскрізь. На першому поверсі крізь декілька стін проходить величезна діра. Дім знищили обстріли. 

Алевтина знаходить рідних у тому ж підвалі магазину. 

Через російські блокпости вона несе в рюкзаку український прапор з їхнього сховища.

Після

Алевтина з сім’єю вибралися. Їм вдалося. З 24 лютого до 21 березня вони не знімали одягу, не мили волосся. Було надто холодно, надто незрозуміло, коли треба тікати.

Алевтина вибралася, але не може радіти. Вона знає, скільки людей залишилося. Знає, що серед них її бабуся, яка вирішила залишитися у місті. Таким був її вибір. Ніхто не знає, що з нею зараз.

Рюкзак Алевтини досі не розпакований. В ньому досі лежить прапор з маріупольського підвалу.

«Я не можу почуватися в безпеці. Зате, якщо знову треба буде тікати, я знатиму, що наша нова сімейна реліквія завжди зі мною».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top