Унікальний Марганець: чого ми не знали про місто на Дніпропетровщині

Найменування міста на честь хімічного елементу — явище досить рідкісне як в Україні, так і у світі. Ба більше, Марганець, що на Дніпропетровщині, — це не просто центр марганцевої промисловості нашої країни, а й місце найбільшого відомого родовища марганцю на Землі.

Проте окрім шахт і кар’єрів, тут є архітектурна спадщина різних стилів та епох. Тут є ефектний ансамбль центральної площі з монументальним палацом культури, трохи міжвоєнної архітектури й цікаві будівлі доби модернізму. Хоча місто офіційно засновано 1938 року, тут можна зустріти й споруди царської доби.

Дослідник архітектури Семен Широчин продовжує серію розповідей про історію та архітектуру українських міст, які перебувають під окупацією або загрозою знищення. Автор виражає подяку Євгену Кушнерчуку за дослідницькі матеріали з історії міста.

Історія і структура Марганця

Місцевість, де розташований Марганець, тривалий час не була урбанізованою. У XVI столітті на острові Томаківка, що поруч з сучасним містом, була Томаківська Січ. Протягом наступних століть на території сучасного міста утворилась група сільських поселень: Мар’їнськ, Божедарівка (Ордіна), Миколаївка та Городище. Ніщо не провіщало виникнення промисловості.

Родовище марганцевих руд

Та у 1880 році мешканець Городища під час копання колодязя знайшов незвичайну чорну землю, яка виявилася шматком марганцевої руди. Знахідка зацікавила спеціалістів з геологічного комітету, і 1883 року геолог Валеріан Домгер, складаючи геологічну карту Російської імперії, знайшов у долині річки Солоної найбільше у світі родовище марганцю.

Розробка родовищ марганцевих руд здійснювалась тут з 1886 року, і першою (у липні 1891 року) була відкрита копальня Південноросійського Дніпровського металургійного товариства. У 1902–1904 роках поруч проклали гілку II Катерининської залізниці, що з’єднувала Кривий Ріг із Запоріжжям. 30 січня 1904 року відкрито вокзал залізничної станції Городище. 1923 року станцію разом з копальнею і поселенням перейменували на Комінтерн, а з 1938 року вона має назву новоутвореного міста Марганець.

Манган

Попри збільшення видобутку марганцевої руди у міжвоєнну добу та зростання населення селищ (в 1938 році воно сягнуло 21 тисячі мешканців), адміністративно весь цей час єдиного міста не було — лише група селищ при копальнях. Проте поступово виник топонім «Манган». Шахтарська газета, що видавалася при Нікопольській міськраді, називалася «Шахтар Мангану» (пізніше — «Шахтар Марганцю»)

З одного боку, це характеристика професійна (шахтар, що видобуває манган, тобто марганець), але поступово Манган став спільним топонімом для сукупності робітничих селищ, де видобували цей хімічний елемент. Майже все будівництво 1930-х згадується як «будови на Мангані». 22 жовтня 1938 року указом Президії Верховної Ради УРСР населені пункти довкола рудників об’єднали в нове шахтарське місто Марганець. Саме йому судилося стати центром марганцевої промисловості України.

На момент утворення міста в цій місцевості проживало близько 21 тисячі осіб. Населення сягнуло максимуму у 1989 році (54 тисячі), а станом на 2020-й складало 45 тисяч мешканців.

За своєю структурою Марганець забудовано смугою з півночі (від залізниці) на південь. Місто має виражену центральну частину з багатоповерховою історичною забудовою (Город). Із західного боку від центру розташоване урочище та відстійник копалень, а з решти сторін центр оточений приватною забудовою. У східній частині міста є мікрорайони багатоповерхової забудови: район Інститут та житловий масив Ворошилівка, частково зведений на місці приватної забудови.

Царська доба

Забудова царської доби зосереджена переважно в північній частині міста — біля залізничної станції.

Оригінальна будівля станції 1904 року не збереглася. На історичних фото видно, що вона була одноповерховою, мала високий черепичний дах та, відповідно, високий фронтон з декоративною цегляною кладкою. Точна дата руйнування споруди невідома, але вона ще є на фотографіях часів німецької окупації. Зараз на її місці стоїть нова будівля станції, споруджена в добу модернізму.

У районі Привокзальної площі залишились залізничні казарми (1902) та одноповерхові котеджі, які будувалися приблизно в одні роки зі станцією. Раніше дахи цих будинків, як і залізничної станції, були повністю вкриті черепицею, яку виробляли у Томаківці. Місцеві називають ці райони Нижні і Середні колонки.

Варті уваги й промислові споруди царської доби. Найцікавіша з них — будівля першої міської електростанції, яку різні джерела датують 1904-м або 1913 роками. Ця будівля є цікавим прикладом архітектури модерну в промисловості, до того ж вона дуже добре збереглася: вціліли оригінальні вікна та навіть частина літер на фасаді. Наріжні частини будівлі прикрашені подібними до качанів капусти сферами, які дещо нагадують купол будівлі Сецесіону у Відні. Після зведення нової електростанції ця споруда стала одним з цехів Марганецького рудоремонтного заводу.

Міжвоєнна доба. Утворення Марганця

У 1934 році на місці сучасного палацу культури було збудовано найбільшу на той час середню загальноосвітню школу, яка називалася фабрично-заводською десятирічкою. Конструктивістська споруда мала три поверхи. Бічні об’єми школи були висунуті з загального об’єму будівлі та мали суцільне скління сходів. У 1944 році школу зруйнували нацисти, а згодом її руїни розібрали для будівництва палацу культури.

У 1934–1935 роках вздовж вулиці Єдності побудували чотири будинки для інженерно-технічних працівників (ІТП) рудоуправління імені Ворошилова. Три з них збереглися: №66, 68 і 70. Четвертий будинок у 1944 році підірвали німці. Зараз на його місці стоїть будинок №72.

У міжвоєнну добу було споруджено декілька інших багатоквартирних житлових будинків, зокрема — на вул. Єдності, 68, що має триповерхові й двоповерхові секції.

У другій половині 1930-х побудували дитячий садочок (Єдності, 45). Фасад будівлі вже в повоєнний час прикрасили мозаїчним панно із зображенням дітей.

Центральна площа

Одразу після закінчення Другої світової війни під керівництвом архітекторки Левитської починається розробка нового генплану Марганця. Найбільше уваги приділяють ансамблю центральної площі, що постає на вісі центральної міської вулиці.

За початковим задумом, із західного боку площі мав стояти Будинок Рад, а протилежний бік мав прикрашати міський будинок культури. Решту площі мали займати переважно адміністративні споруди: будівля управління трестом, управління копалень, а також міський поштамт. Північний схід площі хотіли залишити незабудованим: там планувався міський парк зі стадіоном.

Під час подальшої роботи над ансамблем площі її композицію переробили: на місці Будинку Рад спорудили центральний міський стадіон. Це породило нетипову композицію, оскільки спортивний майданчик майже ніколи не розміщували на центральній площі міста. Завдяки такому положенню стадіон отримав монументальну вхідну колонаду, що стала частиною ансамблю площі.

Оскільки міський парк в результаті розбили поодаль від площі, її забудова отримала вигляд симетричного ансамблю, заданого житловими будинками. Важливу роль тут відіграють будинки №72 і №76. Переважно чотириповерхові, вони мають 5-поверхові наріжні секції, які слугують пропілеями площі. Фасади будинків прикрашені пілястрами, фестонами, декорованими карнизами та балюстрадами на дахах.

Будинки майже точно віддзеркалюють один одного, проте будинок №72 коротший: до нього впритул стоїть №70, що вцілів під час Другої світової. Далі периметр площі продовжують симетрично віддзеркалені гуртожитки на 250 гірників кожен (№74 і 72-А).

Палац культури гірників

Домінантою центральної площі стає Палац культури гірників. Вперше палац культури згадується у 1947 році. Його планували побудувати на місці зруйнованої нацистами у 1944 році школи-десятирічки і частково — на місці фруктового саду. Ця ділянка вже була обрана як місце домінанти майбутньої площі. 

Палац культури, що будувався коштом Міністерства чорної металургії СРСР, мали почати зводити у 4 кварталі 1947 року і завершити наприкінці 1948-го.

Міськвиконком звітував, що проєкт палацу культури вже затверджений, у пресі друкувалися його скетчі: будівля мала бути триповерховою з фронтальною колонадою на головному фасаді. Проте детальний проєкт на той момент ще тільки розроблявся в інституті «Кривбаспроєкт».

1949 року палац культури обіцяли побудувати вже в 1949–1950 роках. Стверджувалося, що держава відпустила на будівництво 4 мільйони карбованців, а роботи вже почалися. Але в березні 1949 року через несвоєчасну оплату замовником земляних робіт будівництво зупинилось, а підрядники перекинули робочу силу і механізми на будівництва інших міських об’єктів: їдальні та житлових будинків на Ворошилівці. У пресі їх звинуватили у «провокуванні конфлікту». За три місяці роботи відновилися, але організація будівництва і надалі була поганою: будматеріали підвозилися невчасно, не вистачало людей тощо.

В результаті палац культури відкрили лише у 1953 році. Подію відвідав український поет Володимир Сосюра, який пізніше напише присвячений місту вірш «Марганець». Масивна триповерхова будівля має ефектний 10-колонний портик, увінчаний скульптурною композицією. Фасад прикрашений фризами та карнизами.

Розбудова міста Марганець після Другої світової

У 1950-х місто росло у центральній частині, яку в народі називають Город. Забудова велась ансамблями кварталів, розташованими переважно вздовж вулиці Єдності (Радянська). Здебільшого використовувались масові малоповерхові серійні проєкти. На вулиці Палацовій, що виходить на тиловий фасад палацу культури, є триповерхові будинки №1 і 2, що повторно використовують проєкти, які до цього застосовувались на вулиці Хмельницького у Жовтих водах.

На північ від площі Гірняцької слави розташований кінотеатр «Дніпро» (Єдності, 86), який утворює навколо себе невеличку площу. Кінотеатр споруджено за типовим проєктом 2-06-26 на 500 місць (авторка — архітекторка І. П. Зотова). Кінотеатр стоїть таким чином, що його вісь збігається з віссю розташованого у курдонері будинку №53 на протилежній стороні вулиці. Таким чином утворюється симетричний ансамбль.

Південніше центральної площі на вісі вулиці Єдності є ще один ансамбль, збудований вже в добу модернізму. До нього належать:

• чотириповерхова міська рада (Єдності, 29-А);
• поштамт (Єдності, 25);
• універмаг «Борисфен» (Єдності, 50), що має геометричний декор на своїй глухій стіні.

Поруч стоїть цікава за своєю архітектурою дитячо-юнацька спортивна школа №2 (Єдності, 31-А). Споруда 1976 року побудови має нестандартну схему розташування вікон. Над центральним входом та в бічних частинах розташовано по три вікна, що поставлені трикутником. Обабіч центрального входу на рівні першого поверху є горизонтально протягнуті вікна адміністративних приміщень, над якими розташовані величезні восьмигранні вікна спортивних залів.

На відміну від адміністративних будівель доби модернізму, що споруджувались у міському центрі, масове житлове будівництво тут не велося. Оскільки центр був оточений приватною забудовою, масове житлове будівництво відбувалося на східній периферії міста.

Ворошилівка та район Інститут

Таким чином тут виникло два райони багатоповерхової житлової забудови: житловий масив Ворошилівка та район Інститут, розташований біля гірничого технікуму (зараз — спеціалізований коледж Національного технічного університету «Дніпровська політехніка»).

Житловий масив Ворошилівка складається з трьох житлових мікрорайонів, що мають п’ятиповерхову забудову:

• Західний мікрорайон утворювався шляхом реконструкції наявної забудови. Він цікавий наявністю тут приватних будинків на внутрішніх вулицях — Осипенка, Щербини, 20-го партз’їзду.
• Центральний мікрорайон побудовано вже на вільній ділянці, завдяки чому будинки тут мають більшу протяжність. Також він більш озеленений.
• Східний мікрорайон, що має назву Сонячний, відрізняється відсутністю тут школи, а також розташуванням будинків: більшість із них орієнтовані з півночі на південь, а не з заходу на схід, як в сусідніх мікрорайонах. Всередині є вільні від забудови ділянки, де, ймовірно, планували збудувати школу та дитсадки.

Район Інститут представлений одним великим мікрорайоном з навчальною та спортивною інфраструктурою. Його забудова також п’ятиповерхова, але поблизу будівлі коледжу тут споруджено житлову 9-поверхівку — одну з найвищих споруд міста.