Читаєте зараз
Жовті Води: центр українського урану, який не позначався на радянських мапах

Жовті Води: центр українського урану, який не позначався на радянських мапах

Semen Shirochin

Топонім «Жовті Води» відомий зі шкільного підручника з історії — саме там 16 травня 1648 року відбулася битва війська Богдана Хмельницького з польським військом Стефана Потоцького. Ця битва вважається початком національно-визвольної війни українського народу.

Значно менше відоме однойменне місто — центр уранової промисловості України. Видобуток урану означав секретність, тож архітектуру міста не розхвалювали в тогочасній періодиці, як це відбувалося, наприклад, з Новою Каховкою. За радянських часів Жовті Води були одним з 15 закритих населених пунктів УРСР. Їх не позначали на мапах, а для листування з жителями міста замість адреси треба було зазначати «поштова скринька №28».

Проєктування і будівництво міста виконувалось московськими проєктними організаціями. Навіть після здачі містом не керували з Києва — вся логістика, фінансування і звітність контролювалися прямо з Москви. Через це архівних даних про проєктування Жовтих Вод дуже мало. Але їхня архітектура — цінна спадщина, варта того, щоби про неї дізнатися, зазначає постійний автор Заборони, дослідник Семен Широчин.


Історія Жовтих Вод

Топонім «Жовті Води» відомий ще з козацьких часів — так називається долина біля річки Жовтої, де 1648 року відбулася знаменита битва українсько-татарського війська з військами Речі Посполитої. Та попри давність топоніма, населений пункт виник тут лише наприкінці XIX століття, коли у басейні річки виявили багаті поклади залізної руди. Особливе значення для розвитку поселення мало будівництво Катерининської залізниці, яка зʼєднала Криворіжжя з Донбасом.

Рудник «Жовта Ріка»

У 1895 році поблизу сусіднього села Весело-Іванівка починається розробка залізного рудника «Жовта Ріка», який створюється за кошт інвестицій підприємця Львова та інженера Боруцького. Рудник даватиме 3,5 млн пудів (57,3 млн кг) залізної руди щороку. У 1898 році катеринославський купець Мина Копилов починає видобуток руди на Краснокутському карʼєрі, що даватиме 2,5 млн пудів (40,95 млн кг) руди щороку. Тоді ж відкривається ще один рудник — Коломойцевський, який також даватиме 2,5 млн пудів руди щороку, а з 1904 року перейде у власність німецьких акціонерів. За чотири роки бельгійські підприємці взяли в оренду «Жовту Ріку» — в результаті майже 90% руди, що тут видобувалася, належало бельгійським і німецьким інвесторам.

Залізниця на Жовтих Водах

Залізничну станцію «Жовті Води» (зараз — Жовті Води I) було відкрито ще у 1898 році. Але розташована вона не в самому місті, а в селі Мирне, що майже за 10 км від сучасного міста на Дніпропетровщині. Тоді ж від копалень до станції проклали залізничну колію, яка з того часу і донині використовується суто для промислових вантажних перевезень. Згодом на території промзони, тобто вже в межах міста, відкриють станцію «Жовті Води II» — теж суто вантажну. Таким чином, можна стверджувати, що залізниця в місті начебто є, але водночас її немає: пасажирське сполучення тут переважно автобусне.

Кількість робітників на копальнях наприкінці XIX — на початку XX століття коливалася від 60 до 1300 осіб, що залежало від ситуації у залізорудній промисловості. В основному тут працювали сезонні робітники, які приїжджали з навколишніх губерній та сіл.

Жили вони у земляних бараках, а для кваліфікованих робітників та їхніх сімей збудували декілька камʼяних будинків. У 1905 році відкрито рудничну початкову школу, де навчалися діти службовців та деяких робітників заводу, а також заможних селян з довколишніх сіл — Жовтого, Боголюбівки та Весело-Іванівки.

Утім, окремі громадські та житлові споруди серед промислового виробництва ще не можна було назвати містом. У міжвоєнну добу Жовта Ріка стає селищем міського типу, у 1929-му і 1932 роках тут будуються перші лікарня і поліклініка, нові гуртожитки та житлові будинки. 1933 року в селищі відкрито клуб. Виникають і нові промислові обʼєкти — зокрема, у 1934 році була здана в експлуатацію нова шахта «Капітальна», одна з найбільших на той час у Кривбасі.

Уранова руда

Історія селища кардинально змінюється у 1950 році, коли на двох невеликих рудниках у покладах магнітного залізняка знаходять промислові запаси уранової руди. Вже за рік у Жовтій Ріці створюється Східний гірничо-збагачувальний комбінат, який стане найбільшим видобувником урану в Європі та входитиме в десятку найпотужніших із 28 світових центрів подібного профілю (з 1991-го видобуток законсервовано). Спорудження такого величезного промислового підприємства означало велику кількість нових робітників, а отже, було вирішено не просто розширити селище, а побудувати нове місто. 22 травня 1957 року селище міського типу Жовта Ріка було перейменоване в місто Жовті Води. На своєму піку у 1989 році його населення становило майже 62 тисячі мешканців (станом на 2019 рік — 44 тисячі).

Старе місто

Структурно Жовті Води можна розділити на три частини. Оскільки місто розросталося зі сходу на захід, найстарша його частина — східна, що головним чином забудовувалась у 1950–1960-х. Саме тут розташовані найбільш виразні споруди неокласичної архітектури, поєднані в ансамблі симетричних кварталів. Цікаво, що оскільки ця частина міста забудовувалась першою, то і її мешканці переважно найстарші за віком.

Палац культури імені Леніна

Головна архітектурна домінанта міста — будинок культури Східного гірничо-збагачувального комбінату. В радянський час він називався «Палац культури імені Леніна». Ця будівля, споруджена у 1957 році, отримала статус архітектурної памʼятки у 1985-му — лише через 28 років після побудови.

Палац займає центральну частину в композиції ансамблю міста. Він стоїть посередині кварталу найурочистішої вулиці, завершуючи оформлену сквером і фонтаном вісь центральної площі. Вся композиція площі підлаштована під його домінантну роль. Задній фасад палацу виходить на парк і також є урочистим.

При будівництві використали проєкт архітектора Александрова. Він не був масовим: в 1957–67 роках за ним спорудили всього пʼять будівель, дві з яких — в Україні (друга — палац Хіміків у Сєвєродонецьку 1967 року побудови). Будівля має багатий фасад: центральна частина оформлена восьмиколонним портиком з фронтоном, бічні крила — пілястрами, колонами маленького ордера та карнизом. Перед будівлею встановлені монументальні ліхтарі.

Попри те, що споруда не унікальна за плануванням, будинок культури у Жовтих Водах має свої особливості оформлення: його фасадна частина прикрашена флористичним орнаментом. Палац культури має багато оформлений інтерʼєр: розписи стелі концертного залу, урочисті декоровані люстри, паркет з різних порід дерева, декоративні елементи тощо.

Будинок культури був одним з двох перших представників цього проєкту. Того ж року було споруджено такий самий будинок у російському Челябінську. Він відрізняється в оформленні деталей, але обʼєднує ці споруди те, що тільки вони з усіх представників проєкту увінчані скульптурами. Обидва палаци прикрашає статуя молодої жінки з пальмовою гілкою, що символізує мир. У певному сенсі ці жінки дивляться одна на одну, бо челябінський палац виходить фасадом на захід, а палац у Жовтих Водах — на схід. Автор обох статуй — скульптор Анатолій Врубель, який точно не очікував, що згодом дві його скульптури, що символізують мир, дивитимуться одна на одну через лінію фронту.

Кінотеатр «Мир» і телевежа

Навпроти будинку культури по вісі площі розташований колишній кінотеатр «Мир». Його спорудили на початку 1950-х за типовим проєктом 2-06-05 архітектора Володимира Щербакова. Фасад будівлі оформлено трьома арками, фронтоном, фестонами та ліпною композицією зі словом «МИР». Кінотеатр також був концертним майданчиком. Зараз будівля використовується як супермаркет.

За колишнім кінотеатром стоїть телевізійна вежа заввишки 70 метрів. Це цілком типова металева конструкція, але цікава вона тим, що до 1960 року стояла на площі Петлякова в місті Терни (зараз — частина Кривого Рогу) і була першою телевежею на Криворіжжі. Після появи в Кривому Розі власної телевежі цю демонтували й наново змонтували у Жовтих Водах, де вона стоїть досі.

Вулиця Богдана Хмельницького в Жовтих Водах

Перпендикулярно вісі центральної площі проходить найпарадніша вулиця міста, названа на честь Богдана Хмельницького. В основу її забудови покладено прийом, що повторює забудову центру Сєвєродонецька. Північні квартали вулиці Хмельницького, як і решта вулиць Старого міста, забудовувались переважно 2-поверховими будинками типової серії 1-228, а центральна та південна частина зроблені з використанням індивідуальних проєктів. В їхню основу покладено серію 1-252, а саме триповерховий проєкт 1-252-15. Його характерні риси — фронтон по центру фасаду та чотири ряди еркерів на всі три поверхи. Проте саме за цим проєктом на вулиці побудовано тільки будинки №38 і 40.

Більшість будинків на вулиці були розроблені індивідуально: вони значно довші за типові, частина має високі проїзні арки. Два будинки замість житлових секцій мають вставки з магазинами. Вони більш заглиблені всередину двору та мають ефектне оформлення фасаду. Всі ці будинки повторюють мотив з еркерами на всю висоту фасаду, що надає ансамблю вулиці спільного архітектурного оформлення і вертикального ритму. Цей прийом з еркерами повторено і в інших триповерхових будинках сусідніх кварталів.

У курдонерах кварталів будувалися і громадські споруди. В прикрашеній фронтоном будівлі №32 був будинок піонерів, в №14-а був дитячий садок, а в розташованому навпроти будинку №13 — зачинена з 2018 року міська їдальня №1.

Її споруджено у 1950-х за типовим проєктом №80 архітектора В. Кабанова. Фасад будівлі вирішений з трьома арками головного входу і великими вікнами залу другого поверху. Цей проєкт використовувався у низці українських, російських і білоруських міст. Зокрема, в Україні такі їдальні були у Бахмуті, Дніпрі, Камʼянському, Макіївці, Словʼянську, Олександрії, Лисичанську і Покрові.

Цікаво оформлено перетин вулиці Богдана Хмельницького з вулицею 8-го березня. Перспективу вулиці Хмельницького тут завершує будівля школи проєкту 272 (архітектори Асс, Грінцберг), а обабіч школи стоять двоповерхові будинки з триповерховою наріжною секцією, що завершується щипцем барокової форми та декоративними бетонними шишками.

Протилежний кінець вулиці також має архітектурне оформлення: по вісі центрального бульвару встановлений памʼятник Богдану Хмельницькому, за яким стоїть колонада входу до стадіону. Вона має три арки, і за мотивом схожа на аналогічні колонади у Камʼянському та Мінську. Проте тутешня колонада важча: кожну арку тримає подвоєний ряд колон, що за візуальною масою підкреслюється масивними бічними кіосками. Сам стадіон також має низку службових споруд, виконаних у неокласичному стилі.

Варта уваги й будівля історичного музею (Свободи, 23). З моменту побудови у 1950-х тут розміщувалась вечірня школа, а з 1985 року — історичний музей, експозиція якого охоплює як історію міста, так і події битви 1648 року. Двоповерхова будівля виконана в стилістиці неокласицизму.

Лазня та будинок культури в Старому місті

Інша виразна споруда Старого міста, що завершує перспективу вулиці Ватутіна, — лазня на 95 осіб (Горького, 6), споруджена за проєктом архітекторів Вешняка і Тарасова та інженера Федорова. Цей проєкт був використаний близько 50 разів і прикрашає різні білоруські, російські, казахські, молдовські, українські та естонські міста.

Двоповерхова будівля має два бічні ризаліти з окремими входами у вигляді великих арок. Перший поверх має великі прямокутні вікна, другий — ряд маленьких аркових вікон. Таке композиційне поєднання відсилає до архітектури ренесансу, навіть попри відсутність виражених декорацій. 

Окрім палацу культури заводу в Старому місті, в 1950-х було побудовано ще один будинок культури — на бульварі Свободи, 20. Початково він називався «імені 300-річчя воззʼєднання України та Росії». З 1959 року і до побудови окремої будівлі тут функціонував палац піонерів.

Неокласичну будівлю прикрашали фронтон на чотирьох колонах та низка декоративних елементів. Проте в 1991 році в ній розмістилася церква Святої Трійці, і згодом споруду перебудували. Частину декоративних елементів фасаду було втрачено, обабіч фронтону виведені дві башти. На перший погляд утворюється враження класицистичної споруди початку XIX століття, схожої насамперед на католицький костьол. Проте якщо придивитись, то помітна певна непропорційність їх решті споруди. Щобільше, башти обшиті пластиковими панелями, а не потиньковані.

Памʼятники у Жовтих Водах

У Старому місті було встановлено цілу низку памʼятників. На центральній площі до 2014 року стояв памʼятник Леніну, а на вулиці Хмельницького — памʼятники Пушкіну та Хмельницькому. Але найвизначніший памʼятник у місті був споруджений у 1988 році до 440-ї річниці битви під Жовтими Водами і присвячений героям визвольної війни українського народу. Його встановлено в центральному парку міста, на вісі палацу культури. Памʼятник заввишки 11,5 метра зображає трьох вершників: Богдана Хмельницького, Максима Кривоноса та Івана Богуна. Автори памʼятника — київські скульптори Анатолій Білостоцький, Оксана Супрун, архітектор Василь Гнєзділов.

Цікавою особливістю Жовтих Вод є наявність неокласичних автобусних зупинок, побудованих у 1950-х, причому щонайменше одна з них була встановлена раніше за навколишню забудову. Такі зупинки, які мають вигляд трьох арок, також споруджувались у Кривому Розі. Це рідкісне явище, оскільки у більшості українських міст зупинки громадського транспорту або не мають архітектурного оформлення, або створені вже в добу модернізму.

Жовті Води: архітектура центральної та західної частин

На відміну від неокласичного Старого міста, що будувалось ансамблями кварталів, подальша забудова відбувалася вже структуровано — у вигляді мікрорайонів. Ця зміна починається ще на етапі забудови західних кварталів Старого міста. Вони цікаві тим, що планувались за часів сталінської архітектури, а забудовувались вже в добу хрущовок. Через це тут утворилось цікаве поєднання симетричної постановки будинків у кварталах з використанням малопоширених для міської забудови українських міст триповерхових хрущовок, а пізніше й пʼятиповерхівок.

Оскільки на північ від міста лежала промислова зона, а на схід — приватна забудова та балка ріки Жовтої, далі місто розвивалося на захід, де виникли центральна та західна його частини. Умовна межа між Старим містом та його центральною частиною проходить по західному краю парку Слави та вулиці Гагаріна. Ця частина міста утворилась у 1960–1980-ті роки, і саме тут розташований умовний центр міста. Він складається з прямокутних мікрорайонів, забудованих переважно 5-поверховими будинками.

Бульвар Свободи

Головною містобудівною віссю тут стає бульвар Свободи, що поступово розширюється. Пʼятиповерхова забудова підкреслена 9-поверхівками, які виконують роль вертикальних акцентів.

Саме тут розміщені ключові адміністративні та інфраструктурні споруди:

  • міська рада (Свободи, 33);
  • промисловий коледж (№35);
  • Український науково-дослідний та проєктно-розвідувальний інститут промислової технології (№37);
  • поштамт (Свободи, 39).

У сусідніх кварталах розташована низка навчальних, торговельних та розважальних обʼєктів. Зокрема, на вулиці Гагаріна, 20 був кінотеатр «Супутник», що функціонував до кінця 1990-х, а наприкінці 2010-х в будівлі було облаштовано супермаркет. На Гагаріна, 38 стоїть нині закинута модерністська споруда, в якій був інститут підприємництва «Стратегія».

Західна частина

Наймолодша частина міста — західна, забудована у 1980-ті — 2000-ні. Вона починається із західної сторони вулиці Кропоткіна. Структурно вона складається з декількох великих трапецієподібних мікрорайонів, що мають порівняно більшу частку озеленення і навіть цілий парк, що називається Новий. Житлова забудова тут майже повністю складається з 9-поверхових (а іноді й 10-поверхових) будинків 87-ї серії. Причому якщо в оригіналі ця серія будувалася з цегли, то в Жовтих Водах всі її представники зібрані з великих блоків. Також в цій частині розташовані міський автовокзал, нові корпуси лікарні та міський суд.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій