Читаєте зараз
Увесь світ грає в «Моє дитя Lebensborn». Що це за гра, чому вона популярна і важлива?

Увесь світ грає в «Моє дитя Lebensborn». Що це за гра, чому вона популярна і важлива?

Anastasiya Oprishchenko
Игра «Мое дитя Lebensborn» стала популярной: рассказываем почему

«My Child Lebensborn» — сюжетно-рольова гра про виховання дитини. Її реліз відбувся у 2018 році, а зараз вона посіла перше місце в AppStore серед платних ігор і стала трендом у TikTok. На Google Play гра має понад 5 мільйонів завантажень. Заборона розповідає, чому гра про дитяче виховання в умовах постнацизму — це соціально важливий проєкт, яка у нього історія, і чому гра приваблює підлітків.


Про що гра?

My Child Lebensborn — це симулятор, сюжетно-рольова гра, де гравець усиновлює дитину — хлопчика Клауса чи дівчинку Карін. Lebensborn — діти, які стали учасниками однойменної нацистської програми, в рамках якої вирощували і виховували «істинних арійців». В основу лягли реальні розповіді людей, які в дитинстві пройшли через цю програму — а потім жили в післявоєнному суспільстві.

Сюжет розгортається в Норвегії у 1951 році. Спочатку гра нагадує тамагочі: гравець гуляє з дитиною, виховує, доглядає, читає книжку на ніч і робить її життя радісним. Але все змінюється, коли дитина йде до школи і стикається зі знущанням через своє походження. Гравець постійно обирає між різними відповідями та реагує на події за кадром — насилля та булінг з боку дітей або дорослих. В розмові дитина може запитати в гравця: «Що означає «нацистське поріддя?». І гравець обирає між відповідями «Від кого ти це почув?» та «Чесно розповісти дитині про нацизм». Наприкінці кожного розділу гравець бачить, як його рішення впливають на дитину.
My Child Lebensborn створили студії Teknopilot та Sarepta у 2017 році під керівництвом журналістки та продюсерки проєкту Елін Фестой, звукорежисера Свена Якобсена та розробниці ігор Катаріни Белер. Оригінальна версія на платформах Android та iOS вийшла в травні 2018 року. І тоді ж отримала премію BAFTA на Games Beyond Entertainment. Проєкт частково фінансується грантом від уряду Норвегії в галузі мистецтва та краудфандингом на Kickstarter, де зібрав понад 15 тисяч доларів.

Гра платна — придбати її можна за 79.99 гривень. Частину доходів розробники жертвують у фонд Children Born of War. Гра стала популярною 2021 року, коли її переклали російською та підлітки почали розповідати про неї в TikTok, знімаючи ігровий процес. Так розробники зібрали й передали фонду близько 110 тисяч доларів.

Чому вона важлива?

Розробники створили проєкт, щоб розповісти про долі норвезьких дітей «Лебенсборн», змінити уявлення про сьогоднішніх дітей війни («дітей ворогів») та привернути увагу до того, як екстремізм і ненависть призводять до насильства проти дітей. 

«Старше покоління розповідає про війну, але цією історією потрібно поділитися з людьми різного віку. Важливо знати, що відбувається з дітьми, які ростуть в оточенні ненависті. Актуально розповісти, як почуваються діти в оточенні дорослих людей, які їх ненавидять і ображають», — говорить продюсерка проєкту Елін Феста.

Елін пояснила, що була шокована, коли дізналася про ставлення норвежців до дітей «Лебенсборн». Норвегія вважається толерантним суспільством, і журналістка думала, що країна мала бути «гарним хлопцем», що бореться з нацистами, але, провівши опитування серед постраждалих, була прикро вражена.

«Ми хочемо, щоб люди знали, що відчували ці діти, хочемо наголосити, що війна не закінчена, поки не закінчиться ненависть. Наша гра дозволяє на власному досвіді випробувати, як це — рости в суспільстві, що вас ненавидить, а також зосередитись на моральному стані дитини», — пояснює Елін. 

Що таке «Лебенсборн»?

Програма Lebensborn (німецькою «джерело життя») створена у 1935 році за вказівкою райхсфюрера Генріха Гіммлера. Офіційною причиною її появи називають демографічну кризу, яка сталася в Німеччині 1930-х років. Програма мала спонукати населення до народження дітей та підтримувати цінні з расової та спадково-біологічної точки зору багатодітні сім’ї. Програма перебувала під сильним впливом нацистської расової ідеології та теорії євгеніки про найвищу расу. Крім цього, 12 грудня 1935 року Нюрнберзькі закони заборонили змішані шлюби з євреями та людьми, які мають фізичні чи психологічні вади. Таких людей вважали неповноцінними та знищували або кастрували, аби ті не могли народити таких же «неповноцінних» дітей. 

Саме тому народжуваність в Німеччині знизилася, і програма заохочувала офіцерів СС та Вермахту заводити не менше 4 дітей від арійських жінок. Не всі могли взяти участь у цій програмі: спершу людина мала довести своє арійське походження починаючи з покоління своїх дідусів та бабусь. Лише 40% тих, хто подав заявку на вступ до «Лебенсборна», пройшли цей тест на «расову чистоту».

Крім цього, в країні в той час була так звана «епідемія абортів», кількість яких доходила до 600 тисяч на рік. Аби не втрачати дітей, програма дозволяла жінкам завагітніти, навіть якщо вони не були одруженими, а клініки «Лебенсборн» діяли як центри усиновлення та будинки для дітей, народжених учасницями програми. До 1940 року близько 70% жінок, які брали участь у «Лебенсборні», були незаміжніми.

Загалом у нацистській Німеччині побудували десять будинків «Лебенсборн» — перший був розташований недалеко від Мюнхена. Поступово ця програма перетворилася на жахливу машину зі створення «вищої раси». Схожі будинки побудували в країнах, жителі яких вважалися расово «чистими» — Данії, Франції, Бельгії та Норвегії. Норвезьких жінок заохочували або примушували до сексуальних зв’язків з офіцерами СС незалежно від того, були вони одружені чи ні.

Крім цього, на всіх окупованих територіях есесівці розшукували дітей, які мали характерні риси — світле волосся та блакитні очі. Їх забирали в батьків та відправляли на пункти відбору. Серед них найчастіше були діти із Польщі, Словенії, Чехії, Білорусі, України та Росії. Тих, хто відповідав «нормам», відправляли на усиновлення в Німеччину чи інші країни, де діяла ця програма. За усиновлення таких дітей сім’ям видавали фінансову допомогу на утримання дитини. Тих, хто не підходив, знищували. Так, в чеському селі Лідиці 23 дитини потрапили в програму, а 82 не пройшли відбір, були відправлені в концтабір та отруєні газом. 

Вважається, що зі Східної Європи було вивезено до 250 тисяч дітей, але фактична цифра невідома, оскільки більшість документації була втрачена або знищена, коли війна в Європі закінчилася. Після війни більшість дітей так і не повернулись додому.

Серед дітей «Лебенсборн» — Ані-Фрід Лінгстад, дочка норвежки та сержанта вермахту, солістка гурту АВВА. Також учасницею програми є головна героїня книжки Маркуса Зусака «Книжковий крадій». Хоча ніхто в книжці не згадує назву «Лебенсборн», через події, висвітлені на початку, ми розуміємо, що дівчинку забрали в матері та віддали на удочеріння іншим німцям не просто так.

Подальша доля дітей «Лебенсборн» була сумною. Більшість із них потрапили в організацію не з власної волі й в зовсім малому віці, а після падіння нацистського режиму таких дітей цькували, називали фашистами та не приймали в суспільстві. Про одну з дівчаток, які пройшли програму — Ренате Редер, дочку офіцера СС Фрідріха Еккельна, — зняли документальний фільм.

Як реагують на гру підлітки?

Гра My Child Lebensborn має вікове обмеження 12+, але швидко стала популярною серед дітей значно молодшого віку завдяки TikTok. В інтернеті можна знайти тисячі оглядів гри від 8-річних дітей, які сприймають її як цікавий квест. Водночас діти більш дорослого віку розділилися на дві групи. Перша зацікавилася історією гри, дуже переймається стражданнями Клауса та Карін і всіма силами покращує їхнє життя. У Twitter та TikTok часто можна натрапити на коментарі про ненависть до тих, хто цькує дитину. Також гравці діляться власними історіями булінгу та насилля. Друга половина гравців спеціально грає так, аби Карін чи Клаус почувалися дедалі гірше — поки не помруть або не спробують втекти.

Психологиня з відділу неврології Олена Хролікова пояснює: насамперед цікавість підлітків до цієї гри викликана бажанням виступати в ролі дорослої людини (батька) та подорослішати. Такі ігри існували завжди: починаючи з класичної гри «дочки-матері» і до результатів технічного прогресу — таких, як тамагочі та сучасні комп’ютерні ігри. «Якщо ми говоримо про маленьких дітей, навряд чи вони здатні сприймати весь соціально важливий контекст. Скоріш за все вони сприймають гру на рівні звичайного тамагочі», — говорить експертка.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору