Читаєте зараз
«Вони за нас, а ми — за них». В Києві розгорнули польову кухню для бійців ТрО, лікарень, дитсадків і навіть тварин. Ми поговорили з її організаторкою

«Вони за нас, а ми — за них». В Києві розгорнули польову кухню для бійців ТрО, лікарень, дитсадків і навіть тварин. Ми поговорили з її організаторкою

Anastasiya Oprishchenko
Польова кухня в Києві. Хто її організував і як це виглядає

На лівому березі Києва, в районі «Епіцентру» на Троєщині, з перших днів війни працює польова кухня. Таку роботу на себе взяло місцеве подружжя Єрмакових — вони не схотіли залишати столицю після вторгнення Росії та подалися у волонтери. Спочатку годували бійців Територіальної оборони, та згодом коло допомоги розширилося на 5 тисяч людей. Журналістка Заборони Анастасія Оприщенко поговорила з організаторкою кухні Вікторією Єрмаковою, яка до початку війни збиралася займатися розсадою на городі, а тепер координує людей, які прагнуть допомагати всім, хто цього потребує.


Ще на другий день війни ми з чоловіком вирішили, що не залишимо Київ, а будемо волонтерами. Звернулися в одну організацію, в іншу — всі розгублені, не знають, що робити. Прийшли до хлопців з ТрО, а вони майже добу сидять без їжі, і все, що їм треба — це трохи гарячого чаю та обід.

Ми почали шукати, як розв’язати цю проблему. Люди підказали, допомогли знайти польову кухню. Ми розпитали у хлопців, які продукти потрібні на перший час. Написали знайомим, все зібрали. Починали з чаю та цукру, та потім долучилися сусіди, друзі, люди, які живуть біля польової кухні. Зносили все та навіть більше. Підключилися волонтери, які мали доступ до овочевих та продуктових баз. Ми почали приймати одяг і медикаменти. До нас стали масово привозите усе необхідне бусами у мішках. 

Фактично тут є все: від одягу до ліків, навіть засоби гігієни та косметика. Неподалік від нас є польова баня, якщо комусь потрібно помитися.

Я раніше ніколи не займалася волонтерством — лише один раз у 2014 році під час Революції гідності допомагала на складі медикаментів. Я педагог і бухгалтер — маю дві освіти. Маю свою роботу. Але це моя і чоловікова особиста громадянська позиція. Ми не можемо захищати країну зі зброєю, але хоча б так допоможемо. 

Ми працюємо 24/7 — у нас є перша та друга зміна. Нам допомагають звичайні люди, такі ж як ми. Якщо вдень комусь треба піти, він знаходить собі заміну, аби не було прогалин в роботі.

Годуємо понад 5 тисяч людей — лікарні, дитсадки, пенсіонерів, хворих людей. Ми намагаємося самі знаходити цих людей і пропонуємо їм допомогу. Шукаємо, хто доставить до старих сухпайки. А якщо вони не можуть приготувати, навіть доставляємо до них гарячі обіди.

Ми також допомагаємо тваринам. У зоомагазинах стільки тварин у клітках померло! І їжу усю розібрали. Тож ми допомагаємо бездомним котам, собачкам. В окрему тару збираємо залишки і годуємо тварин. І навіть дещо купуємо за власні кошти, роздаємо людям, аби вони годували своїх улюбленців.

Нам ніхто не виділяє кошти, ми все це робимо за свої гроші, або за ті гроші, що приносять люди. Дехто приходить і думає, що ми будемо платити їм за роботу, але ж звідки? Держава нам кошти не виділяє. Жодна організація до мене не звернулася. Хоча допоміг місцевий депутат Тарас Криворучко — він намагається закрити дірки в асортименті, це зазвичай крупи та цукор.

Сьогодні ми з усім справляємося. Єдине — не вистачає гуманітарної допомоги: крупи, цукру, олії. Найчастіше вона залишається на правому березі й до нас не доходить. Але ми вже навіть домовилися зі школою, якій допомагаємо — вони печуть нам хліб. А деякі кондитерки печуть печиво.

Як тільки ми переможемо і наша допомога тут буде не потрібна, то усі кошти, що залишаться, передам ЗСУ, медикам або комусь ще, кому це буде потрібно.

Я роблю це, бо можу. Бо хочу повернутися до звичайного життя. Я не планую робити на цьому бізнес. Я тут, бо знаю, що саме зараз я тут потрібна. 

До нас приходять люди, яким важко сидіти вдома. Їм важко займатися своїми справами, тож вони тиняються між кімнатами й тривожаться. Навіть у мене на кухні досі стоїть посуд, який я не помила ще до війни. Нещодавно я дійшла до своїх помідорів на городі — вони саме почали сходити. Але я навіть не знаю, як зробила це. Про це все зовсім не думаєш зараз. 

До нас приходять мами й бабусі, чиї діти пішли боротися за Україну. Ми розмовляємо, співаємо українських пісень, проводимо разом час, іноді усі тут ночуємо — без усіх цих «корвалолів» і пігулок. Тут тепло. Вогонь горить у буржуйці. Отак сядеш десь вночі, пригрієшся — і ніби війни немає. Ніби все добре. Бо ми тут — це душа.

Ця підтримка зараз дуже важлива для хлопців. Вони за нас, а ми — за них. Іноді потрібна навіть просто усмішка чи добре слово. По очах видно, що вони цим горять, вони хочуть допомогти країні.

Так, ми не готувалися воювати — я готувалася до городньо-польових робіт, у мене от розсада вже готова, але зараз як є.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору