В Одесі демонтують монумент Катерині II. Як краще відправити минуле на цвинтар? Колонка Даниила Леховіцера

Нова фаза війни з Росією розпочала процес перегляду українцями меморіальної політики стосовно пам’ятників російським та радянським політичним і культурним діячам. Останні місяці українське суспільство сперечається щодо монумента імператриці Катерині II в Одесі — мер міста Геннадій Труханов виступав проти демонтажу, тоді як спільнота вказувала на колоніальний зміст скульптури. Випусковий редактор Заборони Даниил Леховіцер розмірковує, чому в Україні почався процес історичного екзорцизму, чим він нагадує cancel culture та чи є сенс зберігати памʼятники персонам нон ґрата, щоби не забувати проблемну історію.

Після Другої світової війни словосполучення «меморіальна культура» стало в Німеччині настільки ж поширеним, наскільки, скажімо, сьогодні є розповсюдженим і демократичним для розуміння термін «урбаністика». Вийшовши за межі академічних кіл, меморіальна культура увійшла в мейнстрім і стала предметом матеріалів преси, публічних дискусій, літератури та серіальної індустрії і, в більш освічених групах, темою розмови за кухлем пива. Якби Кембриджський словник стежив не за глобальними трендами, а за найбільш уживаними словами конкретних країн, то у повоєнній ФРН таким словом була б Erinnerungskultur — «меморіальна культура».

Німцям знадобилося 3–4 покоління, щоби виробити систему громадських договорів про те, як саме слід ставитися до націонал-соціалістичного минулого: які його аспекти підкорюються комунікативному мовчанню, які — латентному забуттю, а що, навпаки, необхідно проговорити. Українці з 2014 року перебувають на початку подібного (але відмінного) шляху — є впевненість, що незабаром словосполучення «меморіальна культура» стане обов’язковою частиною українського вокабуляру. Самовпевнено стверджувати, що те, над чим німці працювали кілька десятиліть, українцям вдасться засвоїти в авральному темпі. Так, світ сьогодні швидший, але робота з минулим — по-старомодному повільна, неспішна і страшенно складна.

Останні 8 років Україна переживає каменепад: демонтаж граніту, сланцю та бронзи. За ці роки крани підняли за шкірку множинних Ленінів, Дзержинських і радянських солдатів — ніби провели фіктивний похорон (до речі, минуле настільки нагадує щойно померлу людину, що у ФРН пам’ятник Леніну закопали в покинутій соляній шахті Горлебен, аби він не переслідував берлінців, наче привид). У 2022 році до цього гранітного політичного пулу приєдналася імператриця Катерина II та культурні постаті на кшталт Пушкіна. В Україні відбувається процес, який дослідниця меморіальної культури Алейда Ассман називає історичним екзорцизмом — форсованою спробою вигнати минуле, як докучливого біса. І все-таки минуле мало чим нагадує демона — до нього слід застосовувати зовсім інший, мало чим схожий на ватиканський ритуал екзорцизму, інструментарій. З насадженим колишньою Російською імперією минулим, як би по-пацифістськи це не звучало під час війни, необхідно примирятися, аби воно не переслідувало сучасність — бо, яким би насадженим воно не було, це була частина небажаної історії.

Демонтаж пам’ятника Катерини II в Одесі повністю обґрунтований з антиколоніальної та посткомуністичної точок зору. І все-таки хвилює не сам процес демонтажу, а те, куди йдуть пам’ятники, коли «вмирають», і що (а, точніше, хто) приходить на їхнє місце. Дуже важливою тут видається фраза Ніцше про те, що до минулого слід акуратно підходити з гострим ножем — іншими словами, чи не намагаємося ми, демонтуючи той чи інший пам’ятник, скасувати період, який він репрезентує? Чи не спроба це відбілити заплямовану історію, а потім відпрасувати її, повну складок і нерівностей?

У певному сенсі історичний екзорцизм може нагадати культуру скасування — обидві практики прагнуть позбавити винуватця соціального капіталу та репутаційної непорочності. Втім, є одна відмінність. Культуру скасування можна назвати осучасненою практикою прив’язування до стовпа ганьби. Об’єкт критики тут нікуди не пропадає — він чи вона залишаються предметом пам’яті суспільства, що дозволяє й далі здійснювати проти них репутаційні утиски. Меморіальний аналог культури скасування, здається, правильніше назвати культурою заборони — забороною пам’ятати доти, доки пам’ять сама не вивітриться і не перетвориться на забуття. Починаючи з епохи фараонів, древніх греків і римлян світом розійшлася практика damnatio memoriae — зіскрібання згадок імені, руйнування бюстів і скульптур того, хто провинився. Але якщо ми говоримо про історичну постать, чиє ім’я пов’язане з колоніалізмом, війною або репресіями, чи не правильніше буде, як це робить культура скасування, пам’ятати про ці злочини й тим самим застерігати нові покоління від їхнього повторення? Сором і ганьба як паливо культури скасування не видаються продуктивними почуттями; меморіальна культура радше має прагнути до іншого комплексу відчуттів, які викликав би пам’ятник зі знаком мінус — бажання запобігти появі такого діяча чи події у майбутньому. Це потребує роботи пам’яті.

Важливо зазначити, що я не проти самого демонтажу, а просто намагаюсь відстежити можливу траєкторію маршруту пам’ятника Катерині II. Заведено вважати, що пам’ятник начебто видає відлитому в бронзі візу на безсмертя чи ставить його на котурни. На мою думку, монумент — це матеріальність минулої епохи, її свідчення, а не ексклюзивне запрошення до клубу тих, хто намагається уникнути забуття (принаймні, так на нього логічно дивитися із нашого століття). Зрозуміло, що проєктування пам’ятника і його виготовлення коштує чималих грошей, і до нашого часу це вважалося засобом звеличення. Але якщо зараз частина громадськості каже, що існування пам’ятників персонам нон ґрата неприпустиме, то чи не вірно те саме стосовно заснованих на реальних подіях подкастів і true crime-серіалів про серійних вбивць, які сьогодні випускають з небаченою швидкістю? Подібні серіали потрібні не тільки для розбурхування уяви глядачів — це ще й спроба розібратися, що за темрява містилася в черепній коробочці людини, яка вирізала десятки чи сотні людей. У якомусь сенсі пам’ятник може і має служити тим же цілям. Його необхідно контекстуалізувати — додати до нього текстуальну або аудіальну примітку про злочини будь-то Володимира Леніна чи Франсіско Франко.

Ймовірно, чималу роль у суперечці про демонтаж пам’ятника Катерині II відіграло його розташування. Встановлений у центрі міста монумент і справді вселяє думку, що ця історична постать є основоположною для самоідентифікації сучасних мешканців Одеси. Є кілька можливих рішень, які зменшили б значення монумента, але не зруйнували його до кінця.

Наприклад — демонтаж талліннського пам’ятника радянському солдату Альоші та його переміщення на старий цвинтар. Такий жест виконує три функції: не скасовує історію радянської окупації країн Балтії і водночас нівелює престижність монумента, тепер переміщеного на периферію міста. Талліннці прощаються з пам’ятником, відправляючи його на символічний та фактичний цвинтар.

Ще одне прощання з незручними пам’ятниками відбулося в Берліні, де у фортеці Шпандау діє своєрідний музей скасованих. Так, у її дворі сусідують демонтований після зникнення НДР Ленін і кайзер Фрідріх III, який не виправдав надій імперії. Формат музею демонтованих пам’ятників здається вдалою стратегією: музей не є етично бездоганною інституцією (це продукт колоніалізму; вмістище культури та відсутності культури, якщо керується ідеєю крадіжки); він консервує пам’ять історії, навіть якщо вона негативна.

Історичний екзорцизм спирається на те, що минуле необхідно вигнати, як демона. Мені здається більш помірною метафора примари. З нею не треба вступати в бій — її треба упокоїти і, як це часто буває в історіях з привидами, поховати останки згідно з усіма правилами. Адже навіть убивцям та злочинцям встановлюють надгробний камінь, на якому, крім їхнього послужного списку, зазначені дати життя та смерті.