В Україні можна отримати сім років в’язниці за вбивство і стільки ж — за продаж інтимних фото. Розповідаємо, чому це так

У березні в Україні активно обговорювали випадок, коли львів’янку затримали за продаж інтимних фото. Відповідно до законодавства, за це їй загрожує до семи років позбавлення волі. В Україні щороку реєструють понад тисячу справ, у яких людей підозрюють у виготовленні чи продажі порноматеріалів. А відповідальність за це коливається від штрафу в пару сотень гривень до реального терміну ув’язнення. Заборона розповідає, чому так склалося, у чому небезпека наявної статті за продаж порно, та чому ситуацію не поспішають змінювати.

Інтимні справи

На початку березня львівська поліція затримала жінку, яка продавала свої інтимні фото через телеграм. За версією слідства, за 500 грн клієнти нібито отримували доступ до телеграм-каналу, куди вона щодня викладала свої нові інтимні світлини. Так тривало рік, аж поки справою не зацікавилася кіберполіція. Тепер жінці загрожує до семи років позбавлення волі. Адже вона нібито виготовляла й продавала порнографічні матеріали, а це кримінальна відповідальність в Україні.

У 2017 році схожа історія трапилася в Запоріжжі. Там дівчина надсилала клієнтам порноролики електронною поштою, за що отримувала 150 гривень. Усього вона надіслала чотири відео — цього було достатньо, аби до неї з обшуком прийшли правоохоронці. У дівчини вилучили ноутбук і банківські картки та засудили за 301 статтею Кримінального кодексу сумарно на п’ять років. Та з огляду на те, що дівчина визнала свою провину, вирок змінили на рік іспитового строку.

А у 2014 році правоохоронці спіймали українку на продажі дисків із порно. Щоправда, жінка свою провину не визнала, а суд у справі тривав аж до 2020 року. Зрештою за тією ж 301-ю статтею вона мала сплатити штраф — 850 гривень.

Стаття 301

З 2001 до 2019 року в Україні зареєстрували 14 520 справ за статтею 301 Кримінального кодексу «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів». Кейси рахувала робоча група з підготовки нового Кримінального кодексу при президенті. У статистику потрапили й ті справи, за якими були вироки, й ті, які до суду так і не дійшли за відсутністю складу злочину. Втім, якщо у 2012 році поліція зареєструвала 521 справу, то вже у 2013-му — 1021. І з того часу цифри лише зростали за рідкісними винятками.

Тим, кого спіймали лише на виготовленні чи поширенні порноконтенту, загрожує штраф або обмеження волі на пів року. А тим, хто робить те саме, але за гроші або не вперше — позбавлення волі на строк від трьох до семи років.

Юристи і правозахисники зазначають: наявний кримінальний кодекс написаний нечітко й містить статті, які не мали б у ньому бути, або ж які не мають передбачати таку серйозну відповідальність як ув’язнення.

Наприклад, раніше відповідальність за порушення 301-ї статті становила лише до трьох років позбавлення волі. Однак у 2010-му Україна на хвилі боротьби з дитячою порнографією, що піднялася в Штатах, змінила покарання за неї. У нас не вигадали нічого кращого, окрім як підняти відповідальність до семи років, каже Овчаров.

«І склали текст статті так, що під відповідальність потрапляють не лише ті, хто продає порнографічний контент, а й ті, хто його просто зберігають і розповсюджують ненавмисно. Наприклад, людина включила торент і в такий спосіб може вже стати розповсюджувачем забороненого контенту. А некомерційне розповсюдження вже підпадає під кримінальну відповідальність, і як обернеться справа, якщо вона потрапить до суду, складно спрогнозувати», — пояснює адвокат.

Інший момент — цю статтю можна використовувати, аби маніпулювати людиною. За словами юриста Олега Веремієнка, у Росії за подібною статтею переслідують незгодних із режимом. Один з останніх прикладів — Юлія Цвєткова, якій загрожує тюрма за публікацію малюнків вульви.

Шлях найменшого спротиву

Проблема 301 статті в тому, що за нею легко спіймати людину та в такий спосіб покращити статистику розкриття справ, вважають юристи та правозахисники.

«Є негласна інформація: якщо слідчий скеровує до суду менше двох справ щомісяця, він просто вилітає з роботи. Тому люди намагаються буквально висмоктувати справи з пальця», — каже юрист Олег Веремієнко.

Він підкреслює: кіберполіція — орган, який створювали для реагування на серйозні загрози. Це і російсько-українська війна, і незаконний обіг наркотиків, і регулярні «мінування» будівель чи станцій метро. Однак відповідальних за ці злочини чомусь ніхто не шукає, продовжує юрист.

А от справи за 301 статтею розкрити просто.

«Ті, хто розповсюджує порнографічний контент, і не є частиною великого бізнесу, не мають знань і навичок із кібербезпеки. Тому таких людей швидко знаходять. Правоохоронці регулярно моніторять соцмережі та вираховують порушників через IP-адреси», — пояснює адвокат Денис Овчаров.

Заборона зверталася до поліції з проханням прокоментувати, як працюють правоохоронці у випадках із порноматеріалами. Однак у відповіді нам відмовили, пославшись на таємницю слідчих дій.

Зазвичай справи, подібні до львівського кейса, завершуються тим, що правопорушник просто визнає свою провину. Адже щоби судитися, потрібен адвокат. А ті, хто вирішують підробити на продажі інтимних світлин чи відео, часто просто не мають достатньо грошей.

Проблема суспільної моралі

Консенсусу щодо питань, пов’язаних із суспільною мораллю, немає навіть у державах Ради Європи, каже доцентка кафедри кримінального права №1 Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого Олена Харитонова.

Суддя Європейського суду з прав людини від Португалії Пауло Пінто де Альбукерке аналізував, як регулюють порнографію в Європі. Він дійшов висновку, що держави мають право й зобов’язані убезпечити дітей від шкідливого впливу. Також суддя наголошував на шкоді насильницької та екстремальної порнографії на кшталт зоофілії, некрофілії тощо. Окремо він підкреслював, що порнографія може негативно впливати на формування уявлень про соціальну роль жінок. І якщо в таких випадках держава має використовувати кримінально-політичні засоби контролю, то у випадку, коли йдеться про передачу такого контенту за згодою між повнолітніми людьми — ні.

301 статтю в частинах, які не стосуються дитячої порнографії, слід декриміналізувати. Навіть якщо припустити, що одна людина, яка поширює порно, несе суспільну загрозу, дії поліції, яка викриває таких розповсюджувачів, мають мінімальну користь, каже правозахисник Дмитро Мазурок.

«Реальний бізнес, який заробляє великі гроші, продовжує працювати. В Україні нелегально, за кордоном — законно. Правоохоронці не можуть дістати великих бізнесменів, у яких справа на потоці, однак ганяються за звичайними людьми, які вирішили трохи заробити. Це подібно до роботи по злочинах із наркотиками, коли правоохоронці роблять статистику на звичайних наркозалежних, а не шукають справжніх поширювачів», — впевнений Мазурок.

Водночас правозахисник додає: ймовірність, що ситуація зміниться, невелика. Для цього потрібно, аби депутати ініціювали відповідні зміни. А робити це не беруться, адже реакція суспільства не принесе політичних дивідендів.

«Виходить, що в Україні саджають на сім років за вбивство, зґвалтування й теоретично — за поширення порнографічних матеріалів. Це абсурд», — додає Олег Веремієнко.