Весна в пеклі. Під час карантину жінки лишилися сам на сам з агресорами | Заборона
Читаєте зараз
Весна в пеклі. Під час карантину жінки лишилися сам на сам з агресорами

Весна в пеклі. Під час карантину жінки лишилися сам на сам з агресорами

домашнє насилля

За кілька місяців карантину в усьому світі зросли випадки домашнього насилля. Підрахувати точну кількість неможливо – в умовах ізоляції з насильником не всі могли подзвонити на гарячу лінію чи в поліцію. Журналістка Заборони Альона Вишницька поговорила з жінкою, яку карантин змусив повернутися до чоловіка-агресора, а також зв’язалася з психологинею та правозахисницями. Вони пояснили, на яку допомогу можуть очікувати люди, якщо над ними знущаються вдома, і чому навіть Стамбульська конвенція для України – не панацея.


Тринадцять років втечі

Катя (ім’я змінено на прохання героїні) бере слухавку з четвертого разу та пошепки відповідає: «Зараз не можу говорити, так, з ним, передзвоню». Її ледь чутно – вона у ванній кімнаті, вода тече максимальним напором – якщо відкривати кран під час розмови, менше шансів, що почує ВІН. Уже кілька місяців Катя живе у квартирі з чоловіком, від якого тікала разів п’ять упродовж останніх тринадцяти років.

Цього разу її повернув назад карантин: Катя втратила роботу, не змогла орендувати квартиру, і їм із дев’ятирічною донькою просто не стало де жити. Від березня їхні будні – домашнє пекло без вихідних. На карантині чоловік завжди вдома, тож ризик потрапити під гарячу руку, бути побитою чи зґвалтованою – цілодобовий.

Катя передзвонює за кілька днів, її голос уже не тремтить. Вона надворі, йде з донькою гуляти. Точніше, за умовами карантину гуляти ще заборонено (ми говоримо наприкінці квітня), але дозволено довго йти за покупками. Попереду – ціла година, коли можна не переживати за своє життя.

Не переживати, як останні тринадцять років. 

ill1 3 - <b>Весна в пеклі.</b> Під час карантину жінки лишилися сам на сам з агресорами - Заборона
Анна Алпатьєва, робота з серії «Flow», 2019

Усе почалося, коли їй було 25. Катя працювала фармацевткою, завідувала трьома аптеками, інколи ходила на службу в синагогу. Там і зустріла Його. Він був вродливим, високим, мав хорошу роботу, поділяв її погляди на життя, теж хотів сім’ю, познайомив із мамою-вчителькою, обіцяв турбуватися. Усе було добре, крім того, що інколи на побаченнях він її якось засильно щипав – мовляв, жартома. Катя поверталася додому із синцями, але не зважала на це – люди люблять по-різному. Вони одружилися.

«Ми дуже хотіли дитину, але нічого не виходило. Врешті обрали штучне запліднення, і я фактично вимолила цю дитинку», – згадує Катя. Вагітність була важкою та самотньою: чоловік поїхав на заробітки та бував удома раз на кілька місяців. Натомість поруч завжди була його мама – хоч і вчителька, вона була нестерпною та деспотичною, каже Катя: «Вона ставилась до мене, як до прислуги. Її не турбувало те, що мені дуже погано і я не можу встати з ліжка. Якщо їй хотілося чаю, мені треба було негайно піти, купити та заварити, інакше я вислуховувала монолог про те, що я якась не така».

Врешті в чоловіка з заробітками не склалося, і він повернувся додому. Відкрив власну справу, але збанкрутів. Потім працював на заводі, збирав макулатуру, підробляв вантажником. Почав пити. Дитині було кілька місяців, і Катя вперше зробила йому зауваження – мовляв, якщо не перестанеш напиватись при дитині, то піду. 

«Це був перший раз, коли він мене вдарив. Казав, що відшибе голову і сховає в підвалі. Я лежала на підлозі, а він бив мене ногами. Мама стояла біля дверей і сміялась. Він зупинився лише тоді, коли я крикнула, що знову вагітна – збрехала, звісно, але інакше він би мене просто вбив», – згадує Катя. 

Про цей випадок вона нікому не сказала – було страшно. Кілька днів вдавала, що все добре, а потім, коли чоловік поїхав із міста на пару днів, зібрала речі, забрала дитину і втекла. Спершу до друзів, потім зняла квартиру. Перечекати в родичів не випадало – у Каті нікого не було. Тато помер, коли їй було п’ять, а мама живе в Москві, вони не спілкуються.

«Мені було дуже важко. Взагалі не знаю, як я вижила. Працювала в нічну й денну зміну, просила сусідку посидіти з дитиною. Потім віддавала доньку в садочок – але вона постійно хворіла. А якщо дитина хворіє – то я не можу йти працювати, не можу заплатити за квартиру, немає що їсти. Врешті він нас знайшов – просився, вибачався. Я подумала, що він уже виправився – і ми повернулись». 

Свобода з терміном придатності

Кілька днів чи навіть тиждень після повернення все дійсно було добре. Катя охрестила дитину – хоч і була єврейкою з боку матері, вирішила охрестити в пам’ять про свого батька. Чоловік дізнався, коли знайшов у дитячому ліжку хрестик. Знову був п’яний. Викинув із вікна спершу хрестик, а потім спробував викинути й Катю – з четвертого поверху. 

ill2 3 - <b>Весна в пеклі.</b> Під час карантину жінки лишилися сам на сам з агресорами - Заборона
Анна Алпатьєва, робота з серії «Flow», 2020

Тоді Катя вперше подзвонила в поліцію – там її відмовили писати заяву, мовляв, це ж батько вашої дитини. Вона знову втекла, знову орендувала житло, знову працювала на трьох роботах. Було важко, але саме тоді Катя вперше відчула себе вільною. Вирішила, що хоче розвиватися в мистецтві – вступила на заочне в університет культури, писала пісні, вела мистецькі гуртки. Їй здавалося, що вона нарешті знайшла себе, а життя почало налагоджуватись.

«А потім захворіла його мама – інфаркт, інсульт. Про неї не було кому дбати, тому він прийшов до мене – каже, вертайся, з нею не вживається жодна нянечка, – згадує Катя. – І я вернулась, бо це ж яка-не-яка, але бабуся моєї дитини».

А ще, думала Катя, хоча б якийсь час не треба буде думати, де брати гроші на оренду квартири – а як пощастить, то можна і відкладати на майбутню квартиру. 

Її терпіння вистачило на кілька місяців. Закінчилося тоді, коли мама, тобто бабуся дочки, спробувала викинути кількарічну дитину з вікна, бо вона занадто голосно плакала. Чоловік у цей час сидів на кухні і традиційно випивав. Він жив за мамину пенсію, купував чистий спирт та розбавляв його компотом, міг цим харчуватися тижнями. «Сексуальне насильство було нормою. Я змушувала себе з ним спати, просто щоби він мене не вбив», – згадує Катя. 

Два, один

Мама незабаром померла. Першою Катіною думкою було: «Із двох агресорів залишився один». Щоправда, усе стало лише гірше – він усе ще безпросвітно пив. Якось напився так, що лежав у ліжку та блював кров’ю – Катя викликала швидку: «Він узяв сокиру й кинувся на лікарів. У швидкій мені тоді сказали: «Чого ви нас підставляєте, нащо викликали?» А що я мала робити? Він же людина».

Потім він перемкнувся на доньку. Їй було років сім, і якось вона прибігла до мами зі сльозами, що тато до неї чіплявся, намагався роздягти і притискав до ліжка. Це була остання крапля – Катя знову пішла в поліцію. На диво для Каті, справа зрушила з місця – у відділку «підняли кіпіш», запросили на бесіду психологиню – зі школи, де тоді працювала і Катя.

«Психолог спитала: «А чого ви цим добиваєтесь?» Але мені ж нічого не треба було, просто це вже перейшло всі межі», – згадує жінка. У поліції справу закрили через «відсутність складу злочину», а Катя тоді чітко вирішила – до нього вона більше ніколи в житті не повернеться.

З роботи в школі довелося звільнитися – психологиня всім розповіла інтимні подробиці про спробу зґвалтування дитини, і на Катю почали тикати пальцями. Жінка якось пробувала відстояти своє право на приватність, але психологиня сказала, що не підписувала жодних документів про нерозголошення – тож і закидати їй, мовляв, нічого. 

Катя знайшла роботу в іншій школі. Орендувала нову квартиру. Влаштувала дитину в нову школу – уже шосту. Оскільки вони часто переїжджали, то і школи доводилося підшукувати щораз у різних районах. І тоді Катя вже точно, ніколи в житті, не планувала повертатися жити до нього – хай би там що не сталося.

Двері

Карантин змінив усі плани – ставки, на яких працювала Катя, скоротили, а грошей заплатити оренду не залишилося. Був ще варіант переїхати в Ізраїль за програмою репатріації євреїв чи виїхати до знайомих у Білорусь – але Він би не дав дозволу на виїзд, та й кордони під час карантину закрили фактично за день, вирішувати не було коли. Про соціальні притулки, тобто квартири, де жінки в складних життєвих обставинах можуть якийсь час пожити, Катя чула, але, каже, завжди було соромно думати про такий варіант – вона вірила, що може впоратися сама.

Катя з дитиною повернулися «додому». Знайомі з попередньої роботи наполягли на тому, щоб вона встановила в кімнату броньовані двері. Мовляв, невідомо, скільки вони там просидять, але можна буде принаймні спокійно спати. «Нас не раз рятували двері. Якось він кинувся на мене – а я прикрилася дверима, пшикнула йому в лице балончиком і зачинилася всередині», – розповідає жінка. В умовах карантину чоловік майже нікуди не ходив – лише традиційно сидів на кухні, змішував спирт із компотом та крав із холодильника їжу, яку Катя купувала для дитини. 

ill3 3 - <b>Весна в пеклі.</b> Під час карантину жінки лишилися сам на сам з агресорами - Заборона
Анна Алпатьєва, робота з серії «Flow», 2019

Цифри ні про що не говорять

Історія Каті – одна з тисяч. Під час карантину рівень домашнього насилля зріс у всьому світі – наприклад, у квітні Всесвітня організація охорони здоров’я звітувала, що кількість звернень постраждалих у Бельгії, Франції, Ірландії, Росії, Іспанії, Великобританії та інших країнах зросла в середньому на 60% у порівнянні з таким же періодом торік. До того ж у Британії втричі збільшилась кількість жінок, убитих чоловіками: упродовж трьох тижнів березня зафіксували смерті чотирнадцяти жінок. У попередні десять років ця цифра не перевищувала п’яти.

Щоправда, статистика звернень не завжди віддзеркалює кількість випадків домашнього насилля. Вона свідчить швидше про видимість проблеми, пояснюють правозахисники. Скажімо, в Україні через гарячі лінії зафіксували на 20% більше звернень, ніж торік у цей же період – але це не означає, що й насилля було на 20% більше. Ця цифра може бути в кілька разів вищою.

«Ми не знаємо, наскільки це фіксує пропорцію, – пояснює координаторка «Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу» Ніна Потарська. – Відповідно, важко говорити про справжню статистику. Незрозуміло, чи можемо ми довіряти цим даним, бо жінка переважно сидить зі своїм агресором удома». В умовах карантину багато людей втратили роботу – а уряд обмежив пересування містом. Відтак, жінки опинилися замкненими в чотирьох стінах разом зі своїми кривдниками – без можливості подзвонити в поліцію, на гарячу лінію чи навіть родичам і друзям.

Під час карантину фактично не було можливості виїхати з міста чи села в іншу область. Громадський транспорт працював лише за перепустками, а міжміське сполучення не функціонувало. Тож навіть якщо жінка й мала куди втекти, вона фізично не мала змоги цього зробити – хіба скориставшись послугами приватних перевізників. А в умовах, коли жінка економічно залежна від чоловіка або ж втратила роботу – вона просто не мала грошей, щоби кудись поїхати.

«Карантин не створив нову проблему, а загострив ту, що вже існувала, – пояснює психологиня Ганна Золотар. – Якщо в сім’ї були проблеми, то вони в кілька разів посилилися в умовах цілодобового перебування вдома». 

Закон захистить

Єдиний документ, який захищає жінок від чоловіків-агресорів – це закон про запобігання та протидію домашньому насиллю. З 2019 року за домашнє насильство існує не лише адміністративна, а й кримінальна відповідальність. Це прогрес. Серед покарань, які теоретично можуть присудити кривдникам – громадські роботи, арешт до шести місяців, обмеження волі до 5 років або, у разі систематичного насильства, позбавлення волі до двох років. 

Згідно з законом, існує можливість заборонити кривдникам наближатися до тих, над ким вони знущаються. Якщо поліція бачить, що жінці (чоловіки теж можуть бути постраждалими, але жінок більше) небезпечно лишатися з агресором в одному просторі, вона може на якийсь час їх «розселити». Для цього діють так звані заборонний і обмежувальний приписи. Обидва забороняють кривднику перебувати в спільному житлі (навіть якщо воно належить йому) і навіть наближатися туди, обмежують спілкування з дитиною. Заборонний припис може видати поліція одразу на місці – він діє до десяти днів. А обмежувальний припис видає лише суд – і він діє від одного до шести місяців.

Щоправда, ці інструменти захисту для жінок працюють рідко. Поліція може їхати на виклик години дві (замість 10-20 хвилин, як повинна): «У нас поліція не приїжджає тоді, коли погрожують убити. Вона приїжджає, коли вже вбили», – додає Ніна Потарська. 

ill4 2 - <b>Весна в пеклі.</b> Під час карантину жінки лишилися сам на сам з агресорами - Заборона
Анна Алпатьєва, робота з серії «Flow», 2018

Коли поліція все ж приїжджає, то має насамперед припинити насильство, пояснює заступниця голови центру «Жіночі перспективи» Марта Чумало. І виписати агресору терміновий заборонний припис – якщо бачить, що здоров’ю й життю жінки загрожують: «Поліцію не має турбувати, чия це квартира й чи є йому куди йти. Вони мають проконтролювати, що жінка в безпеці», – додає правозахисниця.

Натомість часто єдиним покаранням для насильника стає штраф – це поповнює бюджет, але переважно вдаряє по самій жінці, пояснює експертка, бо гроші йдуть найчастіше або з сімейного бюджету, або з її особистої кишені – якщо чоловік не працює. Відтак, за агресію чоловіка платить сама постраждала. Без серйозних санкцій для насильника приїзд поліції може спровокувати нову агресію – бо поліція поїде, а жінка залишиться.

«Наступного разу жінка думає – чи треба їй писати заяву, чи він її взагалі вб’є за це?» – пояснює Ніна Потарська. 

Натомість у поліції проблем не бачать. На офіційному сайті Нацполіції України ситуацію з домашнім насиллям на карантині коментують так: «Слід зазначити, що введення карантинних заходів не впливає на ефективність роботи органів поліції, зокрема на реагування на факти вчинення домашнього насильства. Крім того, збільшення фактів вчинення домашнього насильства у зв’язку з карантином  не зафіксовано».

Куди йти

В Україні діє Національна гаряча лінія, куди може подзвонити жінка чи чоловік, які потерпають від домашнього насильства, й отримати психологічну чи юридичну допомогу. Там психолог допоможе скласти план – наприклад, якщо людина планує втечу, але не знає, як це організувати безпечно для свого життя: підготувати документи, знайти місце, де вона може перебути, спакувати сумку, прорахувати всі кроки. Крім того, у кількох великих містах діє окрема мобільна бригада «Поліна», яка приїжджає виключно на виклики домашнього насильства. Загалом в Україні діють орієнтовно 15 притулків або так званих кризових центрів, які працюють за міжнародними стандартами. Вони є переважно в обласних центрах – у Києві, Харкові, Маріуполі, Львові, Кривому Розі, Бердянську та інших містах. В умовах карантину дістатися туди із сільських районів проблематично.

«Проблема притулків у тому, що їх недостатньо, там переважно погані умови і є багато обмежень, – пояснює Ніна Потарська. – Скажімо, якщо жінка хоче втекти від агресора разом із двома дітьми, один із яких – хлопчик-підліток, то її можуть не прийняти, бо в деякі притулки не селять із хлопчиками». Єдиним реальним варіантом залишається втекти до родичів чи друзів. Якщо ж жінці вдається поселитися в притулок, вона має право жити там максимум три місяці – а цього недостатньо, щоби стати на ноги: «Навіть у найуспішнішому випадку людині треба бодай рік: здобути освіту (якщо немає), знайти роботу, підшукати житло і продовжувати весь цей час дбати про дітей».

Влаштовуватися в притулок можна тижні й навіть місяці, пояснює психологиня Ганна Золотар. Необхідно зібрати щонайменше довідки від лікарів та пройти флюорографію. 

Наприкінці травня в Києві відкрили перші кризові кімнати для жертв домашнього насильства: «Це місце, куди жінка може прийти без документів і в той же день, коли їй треба», – додає психологиня. Адреси таких квартир не розголошують із міркувань безпеки. Поселити там жінку можуть у будь-який час доби, а згодом направити до інших притулків.

ill5 2 - <b>Весна в пеклі.</b> Під час карантину жінки лишилися сам на сам з агресорами - Заборона
Анна Алпатьєва, робота з серії «Flow», 2019

Як може бути

Наприкінці травня в офіс президента надіслали петицію із закликом ратифікувати Стамбульську конвенцію. Петиція набрала понад 25 тисяч підписів, необхідні для її розгляду, та вимагає від президента упродовж десяти днів на неї відповісти. 

Стамбульська конвенція – це документ, який зобов’язує державу захищати людей від домашнього насилля комплексно, а за виконанням стежитиме група міжнародних експертів. Україна підписала конвенцію ще дев’ять років тому разом із 45 іншими країнами. Навіть більше – розробляла її разом з іншими країнами Ради Європи. Проте досі не ратифікувала, тож конвенція не має жодної сили на території України. Кілька разів законопроект виносили на розгляд, але потім відправляли на доопрацювання чи відкликали. 

Однією з найбільших противниць була Всеукраїнська рада церков – три роки тому вона закликала не ратифікувати конвенцію, оскільки та вводить в українське законодавство нові поняття: ґендер, ґендерна ідентичність, сексуальна орієнтація та інші. Мовляв, це стане інструментом для популяризації в школах і університетах нових «ґендерних ролей» та одностатевих стосунків. Релігійні діячі тоді уточнили, що Україна має протидіяти насильству, але не зі шкодою для моральних засад українського суспільства: «Це не повинно викривляти в дітей і молоді розуміння повноцінної сім’ї, задуманої Богом як союз чоловіка і жінки, що відповідає природі людини».

Стамбульська конвенція зобов’язує державу забезпечити мінімальні стандарти, які потрібні для боротьби з домашнім насильством. У цьому мінімальному плані – збільшити кількість притулків та місць у них. Для жінок, які постраждали від сексуального насильства, мають бути окремі центри. Крім того, держава має надати психологів, реабілітацію та юридичні консультації для жінок. У конвенції також прописані стандарти для підготовки фахівців, які працюють із постраждалими, і профілактичні програми, зокрема для шкільної освіти. 

«Справа не тільки в кількості шелтерів. А в тому, щоби комплексно підійти до проблеми замість того, щоби латати діри, – додає Ніна Потарська. – Стамбульська конвенція – не панацея в країні, де поліція приїжджає на виклик через дві години, а слідчі відмовляють жінок писати заяви, щоби «не псувати чоловіку життя». Потрібно докорінно змінювати також судову та поліцейську системи».

Уже точно востаннє

Катя продовжує жити з агресором. З кімнати вона з донькою виходить тільки тоді, коли він або засинає, або йде надвір – але це трапляється рідко. У їхній кімнаті завжди стоїть горщик – на випадок, якщо дитина захоче в туалет тоді, коли виходити ризиковано.

Доньці Каті зараз дев’ять, у неї неврологічні проблеми та постійні мігрені. Періодично трапляються панічні атаки – Катя каже, через усе, що довелося побачити та відчути на собі. З чоловіком вона вже не залишає дитину навіть на хвилину, але щоранку чує від доньки єдину фразу: «Мама, я його ненавиджу». Пояснює їй, що це ненадовго – ситуація скоро зміниться, карантин закінчиться, вони знову орендуватимуть квартиру й більше ніколи, ніколи сюди не повернуться. 

Кожен день Каті починається з того, що вона відкриває сайт з оголошенням про оренду житла та рахує: ось ця квартира недорога, коштує 5 тисяч, але тут треба заплатити за перший, останній місяці й заставу, тобто разом п’ятнадцять. Вирішує, що завтра, може, знайдеться щось трохи дешевше і вона потягне. І більше ніколи, ніколи, ніколи тут не з’явиться.

Нагору