«Я не постраждалий і не жертва, а ветеран з пораненням»: прямолінійний репортаж з реабілітації Івана Молдуна

Сидячи в колісному кріслі, Іван чекає біля входу в реабілітаційний центр. Одягнений в мультикам, з міцною статурою і твердим поглядом, він справляє враження бувалого спецпризначенця, який воював усе життя. Насправді його бойовий шлях тривав два місяці, але й тепер Івану доводиться щодня проявляти бійцівський характер, щоб не програти самому собі.

Іван Станіславський побув поруч з ветераном деякий час і побачив, який шлях, крок за кроком, проходить військовий після ампутації. Побачте і ви. Побачте, аби підтримати тисячі захисників і цивільних, постраждалих на війні.

Реабілітаційний центр

Ми вітаємось крізь шум генераторів. Спека та відключення електрики у Львові в самому розпалі. Іван запрошує всередину, бо на вулиці розмовляти неможливо. У холі він виїжджає на спеціальний ліфт, а я збираюся йти сходами. Але Іван каже, вказуючи на мій наколінник: «Залазь, чого ти будеш йти пішки. Бачу, у тебе щось з ногою?» Це зовсім збиває мене з пантелику. Як сказати людині без обох ніг, що у тебе якісь там простріли в коліні? «Мабуть, старість», — невпевнено намагаюсь закрити цю тему.

Кімната Івана в реабілітаційному центрі більш схожа на люксову лікарняну палату. В око одразу впадають характерні деталі: двері та коридори значно ширші, ніж зазвичай, немає порогів та килимів, під столом та мийкою пустий простір. Все підлаштовано так, щоби людині на візку було зручно. Хоча стоять і звичайні стільці, які Івану ні до чого. «До тебе хтось приходить у гості?» «Гості сюди не ходять», — відповідає Іван. Промінь призахідного сонця проривається крізь вікно і, наче студійний прожектор, висвітлює обличчя Івана. В цьому світлі кімната здається вже не такою сірою та пустою. 

Життя до

Разом з дружиною та двома доньками Іван жив у центральному районі Херсона. Він вів дуже активне життя. Їзда на велосипеді, біг, спортивне орієнтування, походи, лижі, дайвінг, підводне полювання та рибалка — всюди намагався бути з родиною.

Читати більше новин в Telegram

«З меншою донькою ми ходили рибалити на човні. Їй подобалося, і мені разом з нею. А ще, мені здається, в її присутності був кращий улов. Ми раділи разом», — з посмішкою згадує Іван.

В Херсоні та поблизу дуже багато гарних місць. Але Крим припав Іванові до душі після першої ж подорожі. У гирлі Дніпра всюди рівнинний ландшафт, пісок та заплави з комишу. А у Криму наче інший світ — підводні скелі, водорості, краби, та й риба зовсім інакша.

2014 рік змінив для Івана майже все. Крим став недоступним, ціни зросли, він попав під скорочення та був вимушений шукати інший заробіток. За фахом він інженер з проєктування доріг та міської інфраструктури, а довелося навчитися працювати на верстаті з програмним управлінням. Спочатку робив запчастини для дверей, потім перейшов до рекламного бізнесу. Кілька років пішло на те, щоб, так би мовити, відновити свої позиції. Перед повномасштабним вторгненням Іван мав своє обладнання, клієнтуру та був готовий починати власну справу.

«Я не міг не піти воювати»

У лютому 2022 року разом з родиною він поїхав у Славське кататися на лижах. Згадує, як тішився, що обидві його доньки вже стали вправними лижницями. В кишені лежали зворотні квитки на 25 лютого, але повернутися додому їм не судилося. Херсон окупували в перші дні вторгнення, тому родина Молдунів залишилася в Славському, а Іван пішов записуватися в тероборону.

«Я не міг не піти воювати, — пригадує чоловік. — Моє місто окупували, мати залишилася там. Я подався до ТрО, думав спочатку чогось навчитися, бо військового досвіду не було ніякого. Через це мене і не взяли. Тоді пішов у військкомат — там знову сказали, що в пріоритеті ті, хто з досвідом. Дали повістку, яку постійно відтерміновували, казали, що передзвонять. Потрапити до війська у 2022 році треба було ще постаратися — не так, як зараз».

Пройшла весна, потім літо. Він навіть встиг попрацювати в Одеській області комбайнером на збиранні врожаю. Врешті терпець урвався, Іван здав норматив і став до лав 79-ї окремої десантної бригади. Про те, що має права тракториста, вирішив не розповідати. Каже, йому комфортніше бути піхотинцем, ніж їздити в бляшанках.

Фосфор біля Мар’їнки

У листопаді 2022 року підрозділ Івана окопався в посадці поблизу селища Новомихайлівка південніше Мар’їнки. Ворог намагався оточити місто, оборонцям треба було завадити росіянам пройти по флангу. Невдовзі Іван отримав важке поранення.

«На світанку почався щільний мінометний обстріл. Я кинувся на землю, одразу щось спалахнуло. Міна влучила якраз там, де були мої ноги. В принципі вже тоді було ясно, що ногам хана, от тільки я не уявляв, наскільки все погано, — згадує чоловік. — Мене засипало землею, спробував виповзти — нічого не вийшло. Турнікети теж не зміг одягнути. Ну все, думаю, мені кінець. Раптом почув голоси й став кричати у відповідь. Потім відчув, що мене витягують, тоді промайнуло: може, ще і не кінець».

Весь цей час він був при тямі. Пригадує, що після вибуху все затягнуло їдким димом, від якого пекло всередині, а навколо горіли специфічні вогники. Міна, що прилетіла на їхні позиції, виявилася фосфорною. Це заборонений боєприпас, який провокує сильну хімічну реакцію. Маленькі частинки фосфору пропалюють одяг, в’їдаються у тіло та спричиняють глибокі рани.

Побратими відкопали Івана, надали йому першу допомогу та поклали на ноші. Обстріл тривав, щохвилини всім доводилося падати в багнюку, а потім підводитися та продовжувати шлях. До точки евакуації, де чекала «буханка», треба було подолати кілька кілометрів. Тільки в машині Іван вирубився. На кілька хвилин отямився вже в стабілізаційному пункті в Кураховому, а потім в госпіталі Мечникова в Дніпрі. 

«Точно не знаю, скільки я пробув у реанімації, бо час під знеболювальними препаратами тече інакше. Спочатку я взагалі подумав, що помер: перед очима феєрверки, всі відчуття абсолютно нереальні», — розповідає Іван.

Рухатися далі

В пам’яті Івана закарбувалося, як лікарі радилися між собою, що їм робити з численними ураженнями фосфором. Маленькі частинки речовини займалися під час процедур та операцій, їх вирізали, а потім знаходилися нові. Здавалося, це триватиме нескінченно. На якийсь час Іван втратив здатність говорити, бо отримав опіки дихальних шляхів тим самим фосфором. Не міг їсти й пити, стійкий хімічний присмак в роті не давав нічого проковтнути. Перш ніж він випив склянку звичайної води, минуло кілька днів. Коли лікарі повідомили, що у нього немає обох ніг, він не здивувався.

«Я лежав накритий простирадлом, але було видно, що ампутація подвійна і висока. Коли зміг, одразу перевірив, як там все інше — ну, те, що між ногами. Все лишилося на місці. Це була перша класна новина — звісно, після того, як я зрозумів, що вижив», — вперше під час нашої розмови жартує Іван. 

Потім був військовий шпиталь у Києві. Івану довелося пройти через кілька реампутацій і подолати низку супутніх проблем. Довгий час він сидів на сильних знеболювальних. Здавалося, що так буде все життя, і біль ніколи не зникне.

Іван бере солідну теку своїх медзаписів. Починає гортати папери, бо точно згадати, де і що з ним було, складно. «А, ось! 24 лютого 2023 року мене направили в реабілітаційний центр, — ділиться він. — Тільки там я зміг злізти з обезболів. Хоча працювати з реабілітологом почав раніше, ще у київському шпиталі. Там я вирішив, що маю займатися реабілітацією й готуватися до протезування. Моєю метою було повернутися до родини й не бути для них тягарем, а навпаки — опорою. Жити я хотів заради дітей, рухався далі теж заради них».

Не програти самому собі

Іван пам’ятає, як у київському шпиталі тренери та спортсмени приходили до поранених і розповідали про «Ігри нескорених», шукали хлопців, які захочуть долучитися. Але тоді Іван потерпав від болю і про змагання навіть не думав. Хоч він раніше і вів активний спосіб життя, але спортом цікавився мало. Все змінилося, коли Іван вирішив, що мусить максимально наблизитися до того рівня, який мав до поранення. Фахівці в один голос сказали: доведеться кардинально підтягнути фізпідготовку. Так він став спортсменом.

«Я почав займатися спортом через те, що це необхідно для протезування. Але “Ігри нескорених” дали мені набагато більше. Я влився в цю родину і мені класно. Класно брати участь, бути частиною цього», — розповідає Іван

У травні 2023 року він взяв участь у відбірковому турнірі, що проходив у Львові. Серед 250 претендентів далі пройшли лише 20, які поїхали представляти Україну в Дюссельдорфі. Серед них був і Іван. У Німеччині йому вдалося вибороти дві срібні медалі в трьох дисциплінах. І хоча суть спорту як такого в подоланні конкурентів, у ветеранському спорті перемога — не головне. Іван відвідує всі відбори, навіть знаючи, що в фінал уже не потрапить.

«Я був на наступному відборі “Ігор нескорених”. Психологічно це офігенно: я зустрівся зі старими друзями та познайомився з новими. Ми зустрічаємося там всі одночасно, а таких нагод дуже мало, скажу чесно», — зізнається ветеран.

Про медалі він не думав навіть у Дюссельдорфі, а зараз і тим більше. Головне для нього — не перемагати, а брати участь та покращувати свій попередній результат. Цього разу йому це вдалося, тому він вважає, що переміг. «Переміг кого?» — машинально перепитую я. «Виходить, що сам себе», — після невеличкої паузи відповідає Іван.

Здається, що у ветеранському спорті кожен змагається більше сам проти себе, ніж між собою. Політика «Ігор нескорених» надає пріоритет учасникам, які ще не їздили на фінальну частину. При тому спортивна складова не є вирішальною. Зважаючи на кількість поранених, це повністю виправдано — організатори намагаються залучити до руху якомога більше ветеранів.

«Я така сама людина, як і всі інші, тільки без ніг»

Сім’я сприйняла Івана нормально. З дружиною він зустрівся ще в лікарні Мечникова, а доньки вперше побачили батька вже на реабілітації у Львові. Попри те, що поранених в Україні з кожним днем більшає, взаємодія ветеранів та суспільства залишається болючою точкою.

Одна з останніх неприємних ситуацій сталася з Іваном у Стрийському парку.

«Як ти думаєш, чому бути поруч з людиною з інвалідністю всім стало некомфортно?» — питаю. «Це ти мені скажи», — відбиває він, натякаючи, що мені легше зрозуміти тих людей, ніж йому. Я намагаюся уявити себе всередині ситуації, але виразної відповіді не виходить. Можливо, люди не знають, як правильно поводитись, можливо, бояться вчинити якось не так і обирають уникнути контакту, а, можливо, поранені військові — неприємне нагадування про наслідки війни, від яких ніхто з нас не застрахований.

Доказ, що люди радше уникають контакту з ветераном, не забарився. Я став свідком схожого епізоду вже під час першого нашого спільного виходу в люди.

Разом з Іваном ми приїхали в громадський басейн, щоб зробити фоторепортаж його тренувального заняття з плавання. Біля рецепції очікували директорку: не помічаючи цього, Іван перегородив вхід за стійку. В цей момент співробітниця басейну збиралась вийти з-за стійки і в останню мить помітила Івана. Він був обернений до неї спиною, а я бачив всю ситуацію як під мікроскопом. Дівчина застигає наче статуя, все, що їй треба, — попросити Івана посунутися. Секунд 15 вона стоїть розгублена, упершись поглядом в його спину. І коли вже починає розвертатися, щоб іти назад, я прошу Івана від’їхати. З помітним полегшенням вона дякує мені й перепрошує в Івана, який абсолютно нічого не помітив. Я переказую йому те, що сталося, але Іван тільки знизує плечима: мовляв, нічого нового. 

За спостереженнями Івана, люди по-різному реагують, коли бачать його у кріслі та на протезах. Можливо, чоловік, хоч і на залізних ногах, краще вписується в узагальнене уявлення про людину. Хоча випадок, коли якась зустрічна дівчина не просто не відвела очі, а навіть посміхнулася у відповідь, Іван все одно переповідає як щось екстраординарне. «Відчуття, коли тебе не помічають, дуже неприємне», — зазначає Іван. Тож опанування протезів він розглядає як етап соціальної реабілітації. Але й надмірна увага теж може бути неприємною.

«Буває, виходиш в люди й буквально відчуваєш на собі погляди. Хочеться розвернутися й піти, бо неприємно почуватися якимось не таким. Найневинніше — це коли на тебе всі дивляться з жалістю, а діти показують пальцем: «Ой, бідний дядя». Дратує саме нерозуміння, це навіть якось принижує, бо я не постраждалий і не жертва, а ветеран з пораненням. Але я переборюю своє бажання сховатися. Врешті-решт я така сама людина, як і всі інші, просто без ніг. Таких, як я, зараз багато, і суспільство мусить прийняти нас такими, які ми є. Ми нікуди не зникнемо», — ділиться Іван. 

Впродовж тривалого часу він проходив протезування у США й помітив, що до ветеранів в Америці ставляться не так, як в Україні. «Ветеран заслуговує на повагу, а не на жалість», — резюмує свої враження Іван.

Ми продовжуємо розмірковувати над тим, як саме суспільство має прийти до якоїсь моделі відносин з ветеранами. Очевидно, що для цього потрібен великий досвід взаємодій. Але де його напрацьовувати? Чи є якісь майданчики, де дві групи перетиналися б? Реальність така, що більшість громадських просторів в Україні недоступні для людей з інвалідністю через вкрай низьку інклюзивність. Через це ветерани здебільшого живуть у власній замкненій екосистемі. Тому сама можливість взаємодій сильно обмежена.

«70% України для мене закрито»

Іван розповідає, що якось на вулиці хтось несподівано вирішив допомогти підштовхнути його крісло, і це викликало роздратування. 

«Я розумію, що людина, може, і з добрими намірами, але мене це напружило. Краще добийтеся, щоб відремонтували оці роздовбані тротуари, прибрали бордюри по 30 см. Майже ніде немає пандусів та ліфтів. А бруківка? Це справжні тортури для таких людей, як я. Оце допоможіть зробити, а візок я і сам якось зможу рухати», — пояснює свою реакцію Іван.

Справді, дістатися потрібного місця людині на колісному кріслі дуже важко, а іноді неможливо. Іван проводить рукою по волоссю: «Хочу підстригтися вже не пам’ятаю скільки часу. Але простіше знайти перукаря, який приїде до мене, ніж перукарню, куди заїду я». Заряджений цим завданням, кілька наступних днів я звертаю увагу на всі перукарні, які трапляються в очі. В історичному центрі Львова я не побачив жодної з пандусом або без сходів. Раптом в районі площі Кропивницького — бінго! Вхід на рівні тротуару! Але ні, двері завширшки сантиметрів 60 — всередину не проїдеш.

«Буває, просто відчай бере. Тобі треба кудись потрапити, але перед дверима ти розумієш, що місія нездійсненна. Ти витратив час і сили й залишаєшся ні з чим, треба вигадувати якісь інші варіанти. Легкий шлях — то не для нас», — каже Іван.

За словами Івана, багато маломобільних людей обмежують своє пересування, бо у них просто немає сил на дослідження маршрутів. І це цілком раціональне рішення.

«Записався я на тренування зі стрільби з лука. Приїжджаю: четвертий поверх, ліфта немає. Візок мені підіймали, а я залазив на четвертий поверх на руках та на дупі. Трапляються готелі, де возик не проходить у двері номера. Я кидаю рушник на підлогу, злізаю, розбираю візок, затягую по запчастинах через двері, а потім знову збираю. Такі труднощі всюди. Це незручно, неприємно, відбирає час та сили, але іншого виходу немає. І треба зауважити, що мій фізичний стан дозволяє мені таке робити, а є люди, для яких ці труднощі нездоланні. Для мене навколишній простір в Україні закритий на 70 відсотків, а для слабших — ще більше», — пояснює ветеран.

За останній час він побував у Штатах, Польщі, Німеччині та Хорватії, і зауважує: рівень інклюзивності в усіх цих країнах на порядок вищий, ніж в Україні. Потрапити до держустанов чи скористатися громадським транспортом для людини в колісному кріслі там — не проблема. Порівнюючи з Європою, Іван дивується, що в Україні, де зараз тисячі поранених, за останній рік він не помітив суттєвих змін.

«Бачив, на площі Ринок зараз перекладають пласку бруківку?» — намагаюсь навести якийсь приклад позитивних зрушень. «Так, вони зробили пониження там, де перехід через дорогу, а також хідник півтора метра завширшки. Але це виглядає так, ніби для нас відвели цей обмежений коридор: тут катайся, а в інших місцях — зась. Я б ту бруківку усю закатав асфальтом», — відрізає Іван.

Лікування та реабілітація після ампутації

Крок людини складається з восьми фаз. Як і я, скоріше за все, ви чуєте про це вперше. Але це знає кожен, хто втратив можливість ходити й намагається знову стати на ноги. Ми навчилися крокувати в далекому дитинстві й все життя робимо це автоматично. Ніхто не замислюється над цим, поки не виникають проблеми. Виявляється, це дуже складний процес, і тим, у кого немає однієї чи обох ніг, ще складніше.

Як і всі військові з пораненнями, Іван пройшов лікування та реабілітацію за державний кошт. За його словами, кожному пацієнту надається певний ліміт послуг, який залежить від ступеня поранення.

У Івана подвійна висока ампутація — це найскладніший і найдорожчий випадок. Коли курс завершився, він зрозумів, що досі потребує допомоги. До того ж державних коштів не вистачило на такі протези, які були йому потрібні. Тому він звернувся до центру Next Step Ukraine, який спеціалізується на найскладніших випадках протезування. Згодом Іван відправився до США, де отримав сучасні протези. 

Школа ходьби

У львівському центрі реабілітації Іван вчиться ходити вже вдруге у своєму житті. У нього немає обох ніг і, відповідно, немає м’язів, які допомагають ходити, тож все навантаження перебивають на себе інші частини тіла. В якомусь сенсі можна сказати, що Іван вчиться ходити спиною та руками. Але перед тим, як піти, йому потрібно опанувати багато чого. Курс навчання складається з кількох дисциплін. Ледь не кожне реабілітаційне заняття стартує зі зважування. Що більша вага, то більше сил потрібно на рух, тому дуже важливо не набирати зайвого. «На один кілограм схуднув», — не без гордості коментує результат Іван і починає одягати протези. Найперше йому потрібно навчитися робити це самостійно та правильно.

Він пропонує мені потримати один протез, щоб відчути його вагу. Я очікував, що він зроблений з легких матеріалів: кевлару, алюмінію, титану, але він важить кілограмів десять. «А ти як думав? — посміхається Іван. — Справжня нога теж важить не менше». «Ну, так, — погоджуюсь я. — Але ж справжня нога несе себе сама». Так чи інакше, на сьогодні нічого кращого наука не придумала. Іванові протези — одні з самих просунутих, і їх вартість оцінюється цифрою з шести нулями. Правий протез надягається на куксу, а лівий кріпиться до тулуба спеціальним ременем, бо з лівого боку в Івана настільки висока ампутація, що кукси просто немає. Потрібно кілька хвилин, щоб одягнути все це.

Друге завдання — навчитися вставати. На перших етапах зробити це без сторонньої допомоги неможливо. Реабілітолог Євген працює з Іваном доволі давно. Коли його підопічний намагається встати, той тільки підстраховує. З боку це виглядає так, ніби Євген міг би й дужче допомогти своєму пацієнтові, і тоді все вийшло б з першої, а не з третьої спроби. Але кінцева мета Івана — повна самостійність, тому він ставить для себе планку максимально високо і прагне обмежувати сторонню допомогу. Виявляється, вставати зручніше з низької поверхні, а сідати — навпаки на високу. І, на жаль, золотої середини тут немає: на відносно середній висоті важко і сісти, і встати. Помічними можуть бути повздовжні поручні, але це компроміс, на який Іван не погоджується. «А що я буду робити там, де їх не буде?» — питає він.

Постійно підіймати планку

Якщо ти вже вмієш надягати протези та хоч якось вставати, далі потрібно навчитися стояти. Це завдання на розвинення координації та рівноваги. До цього етапу Іван дійшов за пару тижнів — напрочуд швидко. Хоча Євгена це не дивує. «Іван має гарну фізичну форму, а головне — мотивацію. Я вже бачив подібне. Один хлопець хотів особисто привітати дітей з новим роком, тож за три місяці пройшов шлях, який зазвичай триває пів року. Все тому, що він мав мету і чіткий дедлайн», — розповідає реабілітолог.

В реабілітаційному центрі є спеціальний тренажер для розвинення контролю та рівноваги. Він виглядає як бігова доріжка, спереду якої великий екран, а по боках — поручні. Щоб зайти на нього, потрібно піднятися символічним пандусом, де перепад висоти якихось сантиметрів 15. Навіть ця перешкода для Івана є суттєвою, але він справляється. 

«Я думаю, можна безпеку вже не пристібати?» — Іван вказує на спеціальні ремені, які звисають згори. «Ні, — заперечує Євген, — краще пристебнутися, про всяк випадок».

Вони налаштовують тренажер. Десь звучить AC/DC, провокуючи на рішучі дії, але починається теорія. Євген пояснює Івану фази ходьби. Це потрібно для того, щоб правильно спрацьовували біонічні коліна в протезах. Вони запрограмовані реагувати на певний рух: якщо Іван рухається неправильно, коліно не реагує. Євген включає на моніторі гру, яка нагадує щось зі світу Nintendo початку 90-х. Рухлива платформа відбиває м’ячик, але керується вона не джойстиком, а натисканням протезів на доріжку. Так тренують перенесення ваги з ноги на ногу.

«Може, давай вже підемо?» — покачавшись кілька хвилин, пропонує Іван. Помітно, що йому не терпиться перейти до головного. «Ок, а що робимо зі швидкістю?» — питає Євген. «Та давай збільшмо», — Іван знову підіймає планку.

Він починає йти, а я заглядаю через Євгенове плече на монітор контролю. Мені цікаво, що ж там зі швидкістю. Наразі темп 1,3 км/год, а попередній був 1 км/годину. «Намагайся не нахилятися. Помічаєш, що ліве не спрацьовує?» — коментує Євген. Трохи поспостерігавши, він зменшує швидкість до попереднього показника. За дві хвилини пройдено 39 метрів. Іван помітно засмучений, бо сьогодні покращити свій результат не вдалося. На задньому плані глузливо грає пісня Роллінгів про Джека-стрибунця. Протези ставлять на зарядку.

На не своїх двох

Наступного тижня Іван починає виходити на протезах на вулицю поблизу реабілітаційного центру. Євген незмінно підстраховує його. На задньому дворі два шляхи до тротуару: сходинки та пологий схил. Іван обирає сходинки. З одного боку, це складніше, а з іншого, поблизу є поручні, за які можна схопитися в разі чого. Навіть невеликі вилазки в реальний простір мають велике практичне значення. Іван заздалегідь мусить уявляти, чи може він подолати конкретний бордюр, схил або сходи. Щоб здобути ці знання, є тільки метод спроб та помилок. 

Кожен крок Івана привертає до себе увагу. На сходах він зацікавив маленьку дівчинку, яка ще сама не дуже впевнено тримається на ногах. Далі помічаю, як через вікно фітнес-залу за нами спостерігають. «Диви, які дівчата. Теж на тренуванні», — кажу я Івану. «Де? Ану стоп!» — щоб побачити їх, Іван починає тривалий маневр повороту, потім махає їм палицею. Вони махають у відповідь. Плюс один позитивний епізод у скарбничку Івана.

Навколо жвавий рух буденного міста: автобуси, машини, трамваї, велосипедисти та пішоходи. Ми переходимо дорогу і прямуємо до невеличкого занедбаного скверика з розбитими хідниками та ямами. Під час перепочинку на лавці я пригадую, що Іван за фахом проєктувальник доріг та тротуарів. Мені стає цікаво, як він загалом оцінює інклюзивність інфраструктури Львова з погляду фахівця.

«Хоч це було давно, я прекрасно знаю, як усе це має бути за стандартами. Навіть якщо взяти ті застарілі, які є у нас зараз, — ніхто їх не дотримується. Схили, перепади висот — це все прописано. Що казати: навіть сучасні новобудови часто не відповідають мінімальним вимогам», — пояснює ситуацію Іван.

Тією самою дорогою повертаємось до реабілітаційного центру. За годину з чвертю ми подолали 500 метрів. Наприкінці подорожі стає помітно, що Іван втомлений. Я запитую, чи можна це навантаження порівняти зі спортом. Він відповідає, що одна така прогулянка — наче виступ на серйозних змаганнях.

Ще один крок

Після заняття Іван просить мене записати на відео, як він сідає у машину. «Це навчальний матеріал для інших», — пояснює він задум. У нього стареньке «Рено», перероблене спеціально під ручне керування. Сама система на диво проста й не потребує серйозних інвестицій чи перероблень. Потрібна машина на автоматі, до педалей гальм та газу під’єднуються дві тяги й важіль. Тиснеш важіль вперед — газуєш, тягнеш назад — гальмуєш. Утім, попри всю простоту, зробити такий апгрейд досить складно. Фабрично його не встановлюють — цим займаються здебільшого люди, яким це потрібно самим. Іван розповідає, що йому допоміг інший хлопець, який пересувається на колісному кріслі, і в нього завжди замовлень на кілька місяців наперед.

Між пошуками в багажнику якоїсь дрібниці Іван розповідає, як одного разу йому довелося викликати поліцію, щоб сісти у машину. Біля торговельного центру хтось запаркувався занадто близько до його авто. Занадто близько для Івана — це менше метра. Він просто не зміг під’їхати до дверцят. Приїхав евакуатор, підняв ту машину, а після того, як Іван сів, повернув на місце. 

«Я готовий. Записуй!» Іван перестрибує зі свого крісла на сидіння автомобіля та починає розбирати крісло на запчастини. Спинка, сидіння, колеса — якимось чином йому вдається засунути все це на переднє пасажирське місце. Дві хвилини, щоб сісти в авто, зауважую собі я. Зворотна процедура займає трохи більше.

Багажник та задній диван Іванової машини забиті спакованими речами та всякими коробками. Особливо впадають в око вудки, що стирчать серед них. «Збираєшся їхати кудись далеко?» — цікавлюся я. «Так, але спочатку мені треба звільнитися з частини», — відповідає.

Виявляється, Іван досі військовослужбовець. Попри цей формальний зв’язок з минулим, думки його вже далеко в майбутньому. Треба вирішувати, як жити далі. Ветеранська пенсія складає лише 20 тисяч гривень, тож першим ділом Іван планує повернутися до Херсона, щоби забрати свій верстат. Це може дати йому змогу заробляти. На щастя, верстат вцілів, хоча весь інструмент та дрібне приладдя розікрали. Після цього Іван збирається їхати в Німеччину до дружини та дочок.

«Не думав залишитися там назавжди?» — питаю я. Після розповідей про рівень інклюзивності в Україні таке рішення видається мені не лише правильним, а навіть безальтернативним. 

«Ні, ми з родиною плануємо жити в Україні», — відповідає Іван.

«Але ж для тебе це буде в декілька разів складніше?»

«Я хочу бути тут і допомагати таким хлопцям, як я. Як мінімум, бути прикладом. В Німеччині я б міг просто жити собі, а тут є якась мета», — пояснює Іван.

На момент публікації Іван на своїй машині здолав 2000 кілометрів до Херсона та назад. Він забрав верстат, а потім проїхав ще 1200 кілометрів до Німеччини, де нарешті зустрівся з родиною.

Читати більше новин в Telegram