Про посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) в Україні широко дізналися після початку війни на Донбасі. Постраждалі в зоні бойових дій військові потребували не тільки фізичної реабілітації, а й професійної психологічної допомоги. І хоча про ПТСР найчастіше говорять у контексті військових — у різні роки розлад називали і «снарядним шоком», і «військовим неврозом» — постраждати від нього може як мирне населення в зоні бойових дій, так і люди, зовсім далекі від війни. Редакторка Заборони Марія Педоренко розповідає, що таке ПТСР і як людині, яка перебуває в травматичному середовищі, убезпечити себе від розладу.
«У всіх нас тут ПТСР»
Катерина Малофєєва вперше пішла до невропатолога у 2016-му. Надворі був квітень, але їй на Донбасі було не до весни. Вже третій рік Катерина робила репортажі по обидва боки лінії фронту, на власні очі бачачи всі жахи війни. Мертві тіла, снаряди, погрози, часто з пістолетом в обличчя, допити — в один момент Катерина зрозуміла, що її, за власними словами, «накриває».
«Це коли хочеться на стіну лізти. Коли в голові з’являються думки, яким ти зазвичай не даєш з’являтися. Коли у тебе наче затуманений мозок. Ноги ніби ватяні, — Малофєєва повільно, з паузами добирає слова, щоб описати свій стан. — Ти можеш іти й не реагувати на предмети навколо. У тебе такий стан відчуженості, байдужості до того, що відбувається навколо. У той момент я йшла по Донецьку і мені було абсолютно все одно, якщо зараз мене зіб’є машина».
Катерина Малофєєва
До лікарки Катерина прийшла з коротким запитом — здається, у мене ПТСР. На що та їй коротко відповіла: «У всіх нас тут ПТСР». І прописала седативні. Якщо вже моїй невропатологині херово, то тут я точно допомоги не дочекаюся, вирішила Малофєєва. Але таблетки купила.
Макс Ернст. Забальзамований ліс. 1933
Щоправда, вистачило її тижня на півтора: «Мені було від них настільки погано. Я ледве прокидалася о 9 ранку, а я ненавиджу так пізно прокидатися. І весь час був якийсь стан отупіння. Але я ж журналістка! Мені потрібно відчувати, пропускати історію через себе».
Та одночасно з тим, як мозок ховав у глибинах травматичні спогади, у Катерини вироблялася своєрідна броня до подій навколо.
Чутливість, за її словами, була втрачена. Журналістка засинала і прокидалася під звуки обстрілів, і це здавалося цілком нормальним. Тільки опинившись далеко від війни вона зрозуміла, наскільки звикла жити в стані стресу.
У 2016 році Катерина Малофєєва вступила на програму International Journalism у столиці Великобританії.
«Це був найкращий університет журналістики в Лондоні — City University of London», — каже вона.
Перші пів року Катерині було важко спілкуватися з людьми. Досвід війни тільки додав їй прямолінійності. Одних студентів це відштовхувало, іншим — навпаки допомогло вибудувати з українкою хороші стосунки. Але паралельно Малофєєвій було складно сприймати всі ситуації, пов’язані з Україною або Росією.
Макс Ернст. Ліс. 1927
«Щойно я чула українську або російську мову на вулиці, обходила тих людей десятою дорогою», — згадує вона.
У червні 2017-го в Лондоні горіла 24-поверхова будівля Grenfell Tower. Вогонь поширився по всій висоті дуже швидко — під час будівництва була порушена техніка безпеки. Більш ніж 200 людям вдалося покинути будівлю, але 72 людини внаслідок пожежі загинули.
«Коли я приїхала туди наступного ранку робити репортаж для університету, побачила жахливі сцени: як плачуть сім’ї, як люди шукають своїх. І цей запах горілого пластику. Запах вогню», — говорить Малофєєва.
Все це гостро нагадало їй 2014 рік і катастрофу «Боїнга» на Донбасі, хоча в ті роки вона майже не думала про те, що трапилося. Перед очима відразу ж з’явилося крило літака, розкидані речі, валізи. І запах згорілого фюзеляжу й тління плоті.
Пережити травму знову і знову
Нав’язливі спогади про травматичний досвід — флешбеки й нічні кошмари, які постійно повторюються, — це головний симптом посттравматичного стресового розладу, пояснює Ірина Франкова, кандидат медичних наук, голова мережі травматичного стресу Європейського коледжу нейропсихофармакології, співробітник кафедри медичної психології, психосоматичної медицини та психотерапії Національного медичного університету імені О. О. Богомольця.
Макс Ернст. Великий ліс. 1925
Суть ПТСР — у травматичній пам’яті. Людина могла стати жертвою терористичного акту, нападу або грабежу, вона могла стати свідком поранення або вбивства, пережити інсульт, інфаркт або ургентний кесарів розтин — і все, що вона бачила, чула, відчувала й думала в цей момент, починає згодом переслідувати її.
Два інші головні симптоми ПТСР — це уникання місць, людей, розмов і думок, які нагадують про травму, а також прояв гіперпильності, коли людина постійно відчуває небезпеку. Крім того, розлад може проявлятися у вигляді соціальної ізоляції, спалахів гніву, суїцидальної поведінки, зловживання психоактивними речовинами. Сюди ж належать дисоціативні симптоми: дереалізація — коли людина почувається не тут і зараз, а в іншому місці, і деперсоналізація — коли вона починає сприймати реальність, ніби спостерігаючи за собою збоку.
Водночас Франкова зосереджує увагу на тому, що флешбеки варто відрізняти від звичайних спогадів. У момент флешбеку людина починає перепроживати травматичні події і має ті ж відчуття, що і в минулому, коли головним завданням було рятуватися, тікати, захищатися або нападати.
«В основному це викид у кров адреналіну і гормону стресу у вигляді панічної атаки. Тобто це дуже сильне серцебиття, підвищення частоти дихання, тремор у всьому тілі, тремтіння, пітливість, здавлювання судин, підвищений тиск, запаморочення, тунельний зір. При цьому в момент флешбеку людина починає нібито бачити і чути те, що з нею тоді відбувалося, — так у мозку відтворюється травматична пам’ять», — пояснює вона.
Ірина Франкова
Тригером для таких нав’язливих спогадів можуть стати як звуки й запахи, так і зовнішність людини, яка схожа на грабіжника, вбивцю або ґвалтівника.
«Після травматичної ситуації ідентичність людини ніби змінюється, вона більше не може покладатися на себе та інших, не може захистити себе. Тоді людина починає намагатися максимально убезпечити себе: уникає нових знайомств, перестає часто виходити на вулицю, відчуває серйозні проблеми із самооцінкою, адже якщо раніше вона могла, а потім раптом не змогла — то для чого вона взагалі тепер придатна. Так людина може втратити роботу, місце в навчальному закладі, не може підтримувати дружні й сімейні стосунки, замикається, ізолюється, не хоче вилазити зі своєї шкаралупи, яка на той момент є для неї захистом. У такій ситуації люди часто звертаються до природних захисних способів — вживають алкоголь, щоб вгамувати панічні атаки, п’ють снодійне, щоб заснути, вдаються до наркотиків», — каже Франкова.
Макс Ернст. Ліс риб’ячих кісток. 1927
Однак не всі люди, які зіткнулися в житті з травматичним досвідом, можуть зазнавати ПТСР. Наприклад, зі 100 людей, які стали жертвами терористичної атаки, розлад може розвинутися у 10–20, інші — впораються з пережитим самостійно, оскільки в кожному від природи закладені спеціальні механізми захисту.
У групі ризику передусім жінки — за словами експертки, статистика свідчить, що у чоловіків ПТСР проявляється рідше. Крім того, до розладу більше схильні люди, які вже поставали в житті перед травматичними ситуаціями, особливо в ранньому віці. Важливий і характер травми: якщо людина стала жертвою з вини іншого (пограбування, погроза життю, зґвалтування, війна), ризик розвитку ПТСР вищий, ніж у людей, які постраждали через техногенні катастрофи або стихійні лиха.
«І рівень освіти ще має значення. Що нижчий він, то, на жаль, вищий ризик», — зазначає Франкова.
Вона також говорить, що патологія може розвинутися в людини незалежно від її роботи. Само собою, є професії, пов’язані з підвищеним ризиком: військові, рятувальники, пожежники, працівники швидкої. Але в зоні бойових дій ПТСР може отримати будь-хто — від медсестри і кухаря до журналіста.
Макс Ернст. Сірий ліс. 1927
ПТСР, якого немає
Для магістерської дисертації Катерина Малофєєва вирішила дослідити посттравматичний стресовий розлад у журналістів, які висвітлювали війну на Донбасі. У той момент вона була впевнена, що сама відчуває ПТСР, хоча і не зверталася до фахівця, щоб поставити діагноз напевно.
«Мені подобалося казати, що у мене ПТСР. Ввернути це в розмову. Адже я таке бачила! У 2015–2016-му якраз тільки починали про це говорити, і це було модно. У той момент мені було 27–28 років. Ніхто [зі знайомих] такого досвіду не мав», — каже журналістка.
Для дослідження Малофєєва проінтерв’ювала чотири групи журналістів, які побували на Донбасі: місцевих, українських, російських і репортерів західних медіа — всього 25 осіб. За її словами, війна торкнулася всіх по-різному, і цей вплив не залежав від країни, національності або профілю журналіста — фото, відео чи текст.
«Єдине, що я можу сказати — київських журналістів торкнулося меншою мірою. З їхнього боку я взагалі не чула, щоб хтось підозрював у себе ПТСР. В інших категоріях такі люди були. Жодному з них клінічного діагнозу ніхто не встановлював, але вони відчували у себе ознаки розладу: панічні атаки, проблеми зі сном, занепокоєння», — пояснює Катерина.
Серед експертів вона, зокрема, спілкувалася з британцем Марком Брейном — у минулому журналістом BBC, а нині психотерапевтом. Той практикує методику ДПРО — десенсибілізації і переробки рухом очей [англійською EMDR]. У психотерапії ДПРО якраз використовують для лікування посттравматичного стресового розладу, переробляючи негативні спогади завдяки білатеральній стимуляції — почерговому збудженню ділянок кори то однієї півкулі головного мозку, то іншої. Для цього фахівець під час терапевтичних сесій задіює зір, слух і дотик пацієнта: просить людину стежити поглядом за пальцями або джерелом світла, клацає ручкою або пальцями, постукує людину по долонях або плечах.
Брейн, у свою чергу, використовував вібрацію.
«Коли ми протягом 50-хвилинної сесії обговорювали певну подію, наприклад, МН17 або якісь мої проблеми у стосунках з мамою або колишнім, я подумки поверталася в ту ситуацію, інсценувала її у своїй голові, навіть не проговорюючи йому. Що в цей момент відбувалося? Я сиділа в навушниках, і по черзі зліва і справа лунало дзижчання: ж-ж-ж — ж-ж-ж. Те саме відчувалося в руках — він дав мені такі кнопки-жучки. До кінця сесії дзижчання і вібрація вже були швидшими», — згадує Малофєєва.
Аналізуючи весь свій досвід роботи над дисертацією, Катерина зрозуміла, що у неї самої навряд чи є ознаки ПТСР.
Проте пережитий у зоні бойових дій досвід — чи то Донбас, чи Нагірний Карабах, де працювала журналістка, — часом відгукувався в ній травматичними спогадами. Особливо в спілкуванні з людьми не зі своєї «бульбашки», які знали про якісь події тільки з чуток: «Мене часто запитували: «Як там Донецьк? Розкажи! Росіян бачила?» І коли я починала відповідати, а таких зустрічей могло бути дві-три за день, то завжди переживала більше, ніж коли просто носила ці речі в собі. Коли вивертала себе навиворіт для малознайомих людей, було відчуття, що тебе використали, тому що всередині все було випаленим. І тільки через якийсь час я розуміла, що ці розмови мене травмували».
Макс Ернст. Вони надто довго спали в лісі. 1926
Не кожна реакція на стрес — це ПТСР
Ірина Франкова пояснює: якщо людина, яка пережила травматичну ситуацію, почала відчувати нав’язливі спогади, стала гіперпильною і це триває тиждень або місяць — це не ПТСР, а гостра реакція на стрес. І це нормально. Якщо ж симптоми тривають більше ніж місяць і призводять до проблем на роботі, в навчанні або спілкуванні, то варто розглядати таку ситуацію як патологічну.
Симптоми розладу лікувати не так просто. Найефективніший метод роботи з ПТСР — це психотерапія. Однак експертка підкреслює, що фахівець має вміти працювати з травматичним матеріалом.
Крім цього, є варіанти, як сама людина або її близькі можуть допомогти пережити наслідки розладу.
«Це гігієна сну, режим дня, часткове повернення до роботи, догляд за тваринами, за близькими, дітьми та онуками. Десь людині можна навіть делегувати якісь прості речі — наприклад, приготувати їжу. Тобто важливо повернути в рутину, нормалізувати стан і при цьому не патологізувати, дати людині право боятися виходити на вулицю і не тиснути через це. Організувати для неї максимально комфортний побут. Допомогти відновити зв’язок зі значущими іншими — запросити гостей, допомогти сконтактуватися в інтернеті», — пояснює Франкова.
Якщо ж ситуація не поліпшується і людина все більше починає уникати навколишній світ, зловживає алкоголем, снодійним або тривожними препаратами, тоді поведінка близьких має зосередитися на пошуку допомоги серед професіоналів.
«Передусім психолога — медичного, клінічного, які, зокрема, зможуть визначити, чи необхідна додаткова допомога вужчих фахівців: невропатолога, психіатра тощо», — уточнює Франкова.
