Читаєте зараз
Я не почуваюся собою. Що таке деперсоналізація та дереалізація, як їх виявити й чим це загрожує?

Я не почуваюся собою. Що таке деперсоналізація та дереалізація, як їх виявити й чим це загрожує?

Polina Vernyhor
Сальвадор Далі, «Плоть на каменях» (1926)

Можливо, хоча б раз у житті ви відчували, що ваше тіло вам не належить або те, що відбувається навколо, відбувається ніби не з вами і не насправді. Це доволі поширені в суспільстві синдроми деперсоналізації та дереалізації, які можуть проявлятися як разом, так і поодинці. Через схожість терміни часто вживають разом. Журналістка Заборони Поліна Вернигор розібралася, які ознаки цих симптомів, коли варто звернутися до лікаря, як саме із цим боротися та чи взагалі варто.


Що таке деперсоналізація та дереалізація?

Самі по собі це — симптоми. Як-от головний біль, запаморочення або тривога. Але існує розлад деперсоналізації-дереалізації, який уже є повноцінним психіатричним діагнозом. Сам розлад трапляється тільки в приблизно 2% населення, натомість симптоми хоча б раз у житті відчувають щонайменше 50% людей.

Як симптоми деперсоналізація та дереалізація можуть свідчити про психічні розлади (панічна атака, фобії, посттравматичний стресовий розлад, депресія, шизофренія, прикордонний розлад особистості тощо) або неврологічні (судоми, пухлина головного мозку, постконтузійний синдром, метаболічні порушення, мігрені, хвороба Меньєра та ін.). Вони можуть виникати і як реакція на стрес або психічну травму, також трапляються в людей з алко- або наркозалежністю.

Майже завжди ці симптоми з’являються або в пізньому дитинстві, або в ранньому дорослому віці. В середньому початок припадає на 16 років, а 95% випадків діагностують до 25 років. Перший досвід деперсоналізації може бути страшним, оскільки пацієнти побоюються втратити контроль та від’єднатися від решти суспільства. Більшість людей із цими симптомами неправильно їх інтерпретують, вважаючи їх ознаками серйозного психозу або дисфункції мозку. Зазвичай це призводить до посилення тривоги й нав’язливих ідей, що сприяє погіршенню симптомів.

У п’ятому виданні «Діагностичного та статистичного посібника з психічних розладів» (DSM-5) слово «дереалізація» додали до розділу «Розлад деперсоналізації», який  перейменували на «Розлад деперсоналізації/дереалізації» (DPDR). Цей діагноз класифікують як дисоціативний розлад.

В останній Міжнародній класифікації хвороб (МКХ-11) DPDR повторно класифікували як розлад, а не синдром, як раніше, а також перекласифікували як дисоціативний розлад зі списку невротичних розладів. Опис, який використано в МКХ-11, аналогічний критеріям, знайденим у DSM-5.

Як зрозуміти, що в мене деперсоналізація або дереалізація?

Симптоми можете помітити самостійно, а от розлад деперсоналізації-дереалізації — це діагноз, який може поставити тільки лікар. Жодні лабораторні дослідження ані самі симптоми, ані розлад не виявляють. Щоб відкинути фізичні причини таких станів, ваш лікар може призначити магнітно-резонансну томографію (МРТ), електроенцефалографію (ЕЕГ), рентген або аналіз сечі на токсичні хімічні речовини. Якщо всі ці дослідження нічого не виявлять, тоді причина, найімовірніше, в ментальних станах.

Ознаки деперсоналізації:

  • відчуття, що ви збоку спостерігаєте за своїми думками, почуттями, тілом або його частинами — наприклад, ніби ви зависли в повітрі над собою;
  • здається, наче ви робот та/або не контролюєте своє мовлення та/або рухи;
  • ваше тіло або його частини видаються вам спотвореними, деформованими, а голова ніби обгорнута ватою;
  • емоційне або фізичне оніміння почуттів чи реакцій на довкілля;
  • вашим спогадам не вистачає емоцій, і виникають сумніви, чи дійсно це ваші спогади.

Ознаки дереалізації:

  • відчуття відчуженості або незнання свого оточення — наприклад, ніби ви живете в кіно або уві сні;
  • емоційна відірваність від близьких вам людей, неначе вас розділяє скляна стіна;
  • навколишнє середовище здається викривленим, розпливчастим, безбарвним, двовимірним або штучним;
  • спотворення в сприйнятті часу, наприклад, недавні події сприймаєте як далеке минуле;
  • викривлення відстані, розміру і форми предметів.

Про розлад деперсоналізації-дереалізації можна говорити, якщо ці симптоми повторюються часто впродовж тривалого періоду і не є наслідком якоїсь іншої хвороби або розладу. У будь-якому разі, якщо це виснажує вас емоційно або заважає в житті, звертайтеся до спеціаліста. 

Що з цим робити?

Дуже часто і симптоми, і розлад не потребують спеціального лікування і зникають самі по собі. Але це залежить від їхнього характеру та наскільки вони вас турбують. Для багатьох пацієнтів можливе повне одужання, особливо якщо симптоми пов’язані з іншим розладом/захворюванням, яке лікується, або зі стресом, який минає. В інших випадках деперсоналізація та дереалізація стають більш хронічними і менш помітними. Навіть стійкі або повторювані симптоми можуть викликати лише мінімальні порушення, якщо навчитися правильно їх сприймати — наприклад, концентруватися на інших думках або діях.

Якщо все ж говорити про лікування розладу деперсоналізації-дереалізації, то тут допомагає психотерапія. Лікування має враховувати всі стреси, пов’язані з початком розладу, а також більш ранні травми (наприклад, жорстоке поводження або нестача турботи в дитинстві, фізичне, психологічне або сексуальне насильство тощо), які можуть провокувати в пацієнтів пізній початок деперсоналізації і/або дереалізації.

Для різних пацієнтів успішні різні психотерапевтичні методи. Когнітивні техніки можуть допомогти блокувати нав’язливі думки про нереальний стан буття. Поведінкові методи можуть допомогти пацієнтам виконувати завдання, які відволікають їх від деперсоналізації і дереалізації. Техніки заземлення залучають різні органи чуття (наприклад, вмикається гучна музика або пацієнт бере шматок льоду до рук), щоб допомогти пацієнтам відчути себе більш реальними в конкретний момент, а також більше прив’язаними до тіла й оточення. Психодинамічна терапія допомагає пацієнтам справлятися з негативними почуттями, прихованими конфліктами або переживаннями, які внаслідок накопичення провокують симптоми. 

Використовують також різні препарати, але жоден з них не має явно доведеної ефективності. Утім, деяким пацієнтам допомагають селективні інгібітори зворотного захоплення серотоніну (СІЗЗС), антагоністи опіоїдів, анксіолітики і стимулятори. Однак ці препарати можуть працювати здебільшого шляхом націлювання на інші психічні розлади (наприклад, тривогу, депресію), які й провокують деперсоналізацію та/або дереалізацію. 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору