Now Reading
Війна в Україні — це ще і війна памʼяті. Але Путіну не перемогти. Колонка Даниила Леховіцера

Війна в Україні — це ще і війна памʼяті. Але Путіну не перемогти. Колонка Даниила Леховіцера

Автор:
Війна в Україні — це ще і війна памʼяті. Але Путін не переможе. Колонка Даниила Леховіцера

Путінська Росія сьогодні виглядає наче суміш сталінського терору з нацизмом: від першого потерпають самі ж росіяни, натомість жертвами воєнних злочинів просто зараз стають тисячі і тисячі українців. Причиною цього стали неспроможність росіян працювати з колективною памʼяттю та спроба РФ затягнути Україну у ХХ сторіччя, вважає журналіст Даниил Леховіцер. Спеціально для Заборони він розмірковує про те, як Путін разом з геноцидом українського народу намагається влаштувати меморіцид та чому в нього нічого не вийде.


Трохи менш ніж за 300 кілометрів від Томська, у місті Колпашево над річкою Об, нависає невисокий, але крутий і стрімкий берег — його називають Колпашевським Яром. 1 травня 1979 року на честь Дня всіх трудящих річкою пройшов криголам, що розмив підточений повіддю берег: слідом за кораблем перед жителями міста пропливуть трупи, а діти знайдуть у воді кістки.

Наприкінці 1930-х тут була в’язниця НКВС: приблизно 4 тисячі людей розстріляли, а останки закопали біля берега. Жителі Колпашева знали, що відбувалося з репресованими, але воліли мовчати. Через 40 років після першотравневої події влада підігнала до берега буксири, які за допомогою гвинтів остаточно розмиють поховання. Разом із землею у воду поваляться трупи, які дробитимуть гвинтами, а віднесених далі за течією — відловлюватимуть спеціальні бригади. До їхніх тіл прив’яжуть цеглу та брухт, щоб ті пішли на дно. Те, що якогось часу не було оплакано, оплакано бути не може.

Історія радянського свята, зірваного жертвами радянського ж Великого терору 1937–1938 років, видається напрочуд метафоричною. Тоталітарні режими з їхньою каральною політикою щодо власного населення і взагалі великі потрясіння всередині країни добре накладаються на психіатричну термінологію. У цьому плані історію СРСР не можна розцінювати ніяк інакше, як колективну травму, що позначила родимими плямами як її свідків, так і наступні покоління. І, як і будь-яка травма, яку не лікують, вона збільшуватиметься з роками, а ще повертатиметься з-під землі чи темних вод, як тіла вбитих політв’язнів, скільки б їх не ховали.

Цікаво, що у свою чергу травма — задовго до введення терміна психоаналітиками — завжди була важливою частиною готичного роману або історій про привидів: старанно приховуваний, як правило ганебний, секрет, тіло, не удостоєне поховання, не повернений борг мерцеві — те, що змушує небіжчиків повертатися у вигляді примари. Всі ці сюжети розповідають про сором, мовчання, відсутність каяття, врешті — травму, яка часто втілюється в образі привида. І, як і численні повернення фантома, травма завжди повторюється, переживає себе знову і знову. У цьому сенсі Росія — це великий вікторіанський особняк, який продувається нетутешнім примарним протягом.

Хто старе поминає, той строк має

Коли борсуки риють свої складні, поєднані безліччю ходів нори, вони витягують на поверхню все, що заважає: коріння, каміння, заржавілі покришки та уламки скла. Так завдяки борсукам російський історик Юрій Дмитрієв натрапив на фрагменти людських кісток у карельському лісі, де він уже кілька років шукав масові поховання розстріляних НКВС ув’язнених. Наприкінці 90-х Дмитрієв виявив у Карелії відразу три братські могили: на Борсучій горі, у Красному Бору та Сандармосі. За спроби інституалізувати пам’ять жертв радянського терору Дмитрієв сьогодні відбуває строк у в’язниці за неправдивим обвинуваченням. Здається, цього прикладу достатньо, щоб знати, як у Росії ставляться до минулого.

Існує певна економіка взаємодії з мерцями та минулим: вони перестають досаджати живим, як тільки з ними попрощаються за всіма правилами, а таємницю їхньої загибелі припинять замовчувати. Примиритися з цими примарами вдалося Аргентині, новий уряд якої визнав зникнення 30 тисяч аргентинців, убитих під час Брудної війни через терор військової хунти. Іспанія — з великими труднощами і не через одне десятиліття — виробила ту мову, якою можна було описати жахи кривавого режиму Франко та вшанувати його жертв. Польща — навіть пам’ятаючи про допомогу євреям за часів німецької окупації — попросила вибачення за спалення євреїв поляками в селі Єдвабне. ПАР за часів апартеїду двічі ледь не зіслизнула у вирву громадянської війни, але змогла знайти інструменти примирення та способи говоріння про колективну травму й масові вбивства чорного населення білими, і навпаки. В Україні визнають, що у розстрілах у Бабиному Яру, зокрема, брали участь і українці.

Росія — за винятком африканських країн — єдина держава, яка не здатна на рівні влади розпочати роботу з травматичним минулим: назвати каральну політику СРСР злочином проти власного народу — те, що Олександр Еткінд назвав колонізацією власної країни. Багато в чому нездатність виробити меморіальну культуру в Росії нагадує іспанський сценарій з його так званим «пактом мовчання» — взаємна неформальна угода «не ворушити» минуле в обмін на відносні демократичні свободи, укладена між транзитним урядом, що прийшов на зміну диктатурі Франко, і населенням (втім, справжній іспанський бум пам’яті стався у 2000-х). 

Сьогодні Росія переживає те, що деякі соціологи і представники memory studies називають «сталінським комплексом» — легітимізацію урядом фігури тирана та зростання його популярності серед населення. Річ у тому, що державні особи Росії — від Путіна до Мединського та патріарха Кирила — вдаються до вибіркового підсвічування одних історичних фактів (або їхніх трактувань) та ігнорування інших. Наприклад, часто в промовах Путіна звучать тези, які можна назвати історичним торгом: він визнає сталінські репресії (втім, це евфемізм часів хрущовського правління, який правильніше називати «Великим терором»), але пропонує згадати, «скільки доброго» було зроблено у 1930–1940-ті роки; описує масові розстріли не як системні механізми, а як ексцеси виконавців; і бачить у краху Радянського Союзу не закономірність падіння нежиттєздатного проєкту, а «найбільшу геополітичну катастрофу століття», зрозуміло, спровоковану США.

Через нездатність подолати «сталінський комплекс» урядова ідеологія цілком еклектична: фашизм співіснує із християнством, а капіталізм із комунізмом. Зрештою, неможливість однозначно визначити історію СРСР як невдалий проєкт веде до спроби його реставрації — територіальної експансії та війни з Україною.

Суд на Юрієм Дмитрієвим, як і обвал берега у Колпашевському Яру, нагадують поспішні спроби повторно заховати вже заховане. Тут же можна пригадати знищення обліково-архівних карток ув’язнених ГУЛАГу у 2018 році або оголошення іноагентом організації «Меморіал», що досліджує історію радянського терору. Російський уряд не просто намагається витіснити спроби меморіалізації на периферію, він здійснює системний меморіцид — убивство пам’яті, банальне викреслення незручних сторінок історій; так двієчник вириває позначені червоною ручкою сторінки щоденника.

Війни пам’яті

У memory studies — міждисциплінарній течії, що вивчає колективну пам’ять та меморативну культуру, є поняття «війни пам’яті» — конкуренція бачення однієї історичної ситуації двома або більше країнами, етносами і навіть двома людьми. У цьому ключі Україна та Росія тридцять років ведуть меморативну війну за історичну рамку «чим же таки був Радянський Союз?» і більш комплексну суперечку про Київську Русь та Московію. Робота над важким минулим можлива лише за однієї умови — демократизації суспільства. Так Україна змогла перестати користуватися мовою евфемізмів: відокремити приватне радянське життя (ті самі «світлі спогади про минуле») від політичного і назвати СРСР нелюдською системою; назвати Голодомор геноцидом; багато в чому, як і окупована і нацистами, і «совєтами» Польща, Україна вибудовує образ жертви, але водночас готова визнати співучасть у злочинах у Бабиному Яру. У Росії такий меморативний процес неможливий через автократичний режим. Робляться протилежні висновки: Сталін виявляється легітимною фігурою і для уряду, і для суспільства, Радянський Союз залишався б і нині чинною наддержавою, якби не вплив Заходу й усе таке інше. Росія не тільки співіснує з примарами, вона намагається затягнути у XX століття сусідні держави.

Меморіцид

Навряд чи російське військове командування і політтехнологи мають план чіткого дотримання політики Третього Рейху — депортація населення окупованих територій у фільтраційні табори, примус військовополонених здавати кров для солдатів, етнічні чистки — це радше відбувається природно для держав, що зіслизнули у фашизм. Важливо й те, що українсько-російська війна несе усі нацистські конотації — зокрема і щодо пам’яті, точніше щодо її відсутності.

Геноцид та етнічні чистки часто супроводжуються меморіцидом. Концтабори в Польщі часто будувалися в оточенні лісистої місцевості та на віддалі від великих міст — про їхнє існування справді не здогадувалася більшість німців, як і не завжди знали про них поляки. Відомий будівництвом ракет «Фау-2» концтабір Дора-Міттельбау натурально перебував у горі (звідси популярний троп у шпигунських фільмах про приховані у скелях або під озером військові бази). Усе це потрібно, щоб приховувати свідчення.

Професор Ульріх Баєр зазначає, що єдиними доказами нацистських злочинів, до звільнення таборів союзниками, були фотографії, зроблені нацистами. Вкрай рідко фотографію таємно вдавалося зробити ув’язненим. Можна згадати художника Зорана Музича, який робив начерки про життя у концтаборі, які потім заривав у землю. Якби рішення «єврейського питання» було виконано, Німеччина перемогла, концтабори були демонтовані, а всі документальні свідчення — знищені, то через три-чотири покоління, можливо, новий світ не дізнався б про існування євреїв та ромів. Згадки про них було б викреслено з історії. Дослідниця пам’яті про Голокост Маріанна Гірш вводить поняття постпам’яті — пам’яті про трагічні події, що передаються наступним поколінням через усні свідчення, але, головне, завдяки візуальним документам. Але якби їх не було, не було б і постпам’яті жертв.

Нацистам удавалося приховувати геноцид не лише через віддаленість таборів, а й через неможливість свідчити так, як це можливо зараз. Політика знищення свідчень також є важливою частиною російського вторгнення, яке забуває про звичайний смартфон. Мобільні крематорії у Маріуполі не лише верх військового цинізму; вони здаються марними. Меморіцид в Україні неможливий тому, що війна ХХІ століття — це війна технологій. Принцип «нету тела — нету дела», що стоїть за мобільними крематоріями, не має сенсу, якщо свідок, який вижив, ділиться відео і знімками, американський супутник фіксує розташування тіл в Ірпені і Бучі щомиті, а знімки щоразу більших братських могил у Маріуполі публікують у всіх світових ЗМІ. 

Суд переможців

Сьогодні можна часто почути, що на російський генштаб та політичну еліту чекає новий Нюрнберзький процес. Зрозуміло, що Нюрнберг скоріше використовують як метафору, аніж як реальний заклик до аналогічного судового розгляду. Нагадаємо, що Нюрнберзькі суди радше були легітимованим продовженням війни та зведенням рахунків, маючи мало що спільного з юрисдикцією: хоча б тому, що серед обвинувачів з боку СРСР та Великобританії були такі самі військові злочинці (згадаймо бомбардування Гамбурга та Дрездена союзниками). Найімовірніше, під розмовами про Нюрнберг мають на увазі нав’язану ззовні процедуру денацифікації та процеси подолання колективної відповідальності німецьким народом за злочини уряду, що зайняло не менше як 40 років.

У цьому сенсі після війни з Україною Росія умістить у себе відразу дві колективні травми: так і не переораний «сталінський комплекс», який багато в чому призвів до війни, а з ним і таку собі подобу німецького сценарію. Повернувшись до повоєнної ФРН, філософка Ганна Арендт писала, що німці насамперед вважають жертвами Третього Рейху зовсім не євреїв, а себе. Вчитель Арендт Карл Ясперс багато говорив про те, що німці тривалий час не були готові взяти на себе колективну відповідальність і шукатимуть фігуру ззовні, на яку можна перекласти причетність до нацизму.

Разом з тим, населення Німеччини довгі роки відмовлялося вірити в геноцид, навіть після примусових відвідувань кінотеатрів, де показували документальні репортажі з концтаборів. Або навіть після організованих союзниками поїздок у самі табори. Антропологиня Моніка Блек у книзі «Земля, одержима демонами» пише, що неможливість прийняття такої ірраціональної трагедії, як Голокост, та заперечення відповідальності у повоєнній Німеччині було таким великим, що в країні стався бум захоплення містицизмом, влаштовували навіть суди над відьмами та чаклунами; прорив магічного мислення, що знімає тягар раціональної угоди з дійсністю. Така реакція у відповідь, реакція відмовника, цілком можлива і в Росії.

Шлях німців не був простим. Перший канцлер ФРН Конрад Аденауер заклав основи політики провини та каяття, що передбачали репарації. Канцлер Віллі Брандт схилив коліна біля пам’ятника жертвам повстання гетто у Варшаві, а його послідовник Гельмут Коль остаточно інституалізував на рівні музеїв та пам’ятників провину колишнього уряду перед Європою. Післявоєнна Росія пройде через відмінний, але схожий процес, що передбачає всі його складнощі: заперечення етнічних чисток українців, проєктування відповідальності на когось ще, а також позбавлення установок про винятковість російського шляху. Зрештою, згадаємо ті самі Аргентину, ПАР, Польщу, Іспанію та Україну — робота зі злочинним чи травматичним минулим можлива лише за демократизації суспільства. Часто це трапляється саме після війни.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top