Now Reading
Війна як хуйове кіно. Колонка Каті Переверзевої

Війна як хуйове кіно. Колонка Каті Переверзевої

Автор:
Війна як хуйове кіно. Колонка Каті Переверзевої

Катя Переверзева — одна з засновниць харківського інтернет-журналу «Люк». Він зʼявився 2016-го, через два роки після того, як Катя через напад Росії залишила власний дім у Донецьку. Усі наступні роки вона жила з любовʼю до Харкова і його людей, які лікували її від наслідків війни — та водночас зі страхом, що війна дожене її знову. Спеціально для Заборони Катя Переверзева згадує, якими були для неї перші дні повномасштабної війни Росії проти України: рожевий світанок, таємна вечеря, сльози по черзі та численні «Привіт! Ти в безпеці?».


Середа, 23 лютого. За планом у мене робота, потім до психотерапевта з питанням «як жити, коли здається, що завтра війна», а після — інтервʼю. Теж про війну. У 2014-му я вже залишила свій дім через напад Росії. Питання, на яке я відповідала вже багато разів, вкотре повторив польський журналіст: «Катю, а що ти робитимеш, якщо почнеться війна?».

Мені хотілося б сказати, що я візьму автомат і піду на передову. Але в мене собака: у неї кумедні вуха, а ще вона боїться гучних звуків. Швидше за все, я спочатку вивезу її туди, де не чути вибухів, а потім — працюватиму на інформаційний фронт.

Далі був музичний джем — ми багато сміялися та пили. Потім — в гості до Маші: взагалі я втомилася, але раптом завтра війна? Додому я прийшла о другій ночі. Подивилася нічне звернення Зеленського. Вирішила, що війни не буде. Заснула.

О 5:18 мене розбудила подруга, з якою ми мешкаємо разом:

«Кать, вибач, що я в таку рань, але там, здається, почалася війна».

«Дуже смішний жарт, Ліно».

«Катю, це не жарт».

***

Бомбили по всій території. Я побачила пластинку «Гідазепаму» на приліжковому столику. З’їла одну пігулку. Запила водою. Почала збиратись. Ліна нервово сміялася й манірно вигукувала на всю квартиру: «Дєвачкі, собіраємся на войну!».

Останні два місяці моє життя було штормом від невимовної жаги до життя і страху, що 2014-й повториться знов. Вісім років тому я вже сіла на потяг, не знаючи, чи повернуся додому. Росія прийшла з війною в Донецьк, і це «повернутись додому» так і не відбулося. Київ, ПТСР, депресія — три теги першого року після війни. 

А потім зі мною стався Харків.

Останні сім років я будувала там нове життя. Шість років тому ми відкрили медіа про культуру, права людини та місто. Разом з командою працювали над розвитком бренду міста, підсвічували локальні історії та створювали своїх героїв. За цей час в моєму житті з’явилися люди, з якими мене об’єднувала жага до свободи та справедливості, любов до життя і музики. Люди, які в найскладніші часи надихали йти своїм шляхом, вірити у свої цінності та Харків.

Від Харкова до Росії 38 кілометрів. Ця відстань, наче чорний ворон над головою, постійно нагадувала: те, що ти любиш, може в одну мить розсипатися на шматки, і твої чати з друзями знов починатимуться з «Привіт! Ти в безпеці?».

Під звуки вибухів і музику я збирала речі: свої документи, документи на собаку, дитячі фото, іграшкову копію моєї собаки, яку подарував друг, камеру, ноутбук, теплий светр, джинси, нещодавно куплену леопардову сукню, в якій планувала піти на наступну вечірку. 

Поки їхали в таксі, я все хотіла запам’ятати той світанок і рожеве небо. Якщо нам вже дано пам’ятати цей ранок усе життя, нехай там, окрім вибухів та «почалася війна», буде ще таке:

«А пам’ятаєш, яке красиве світло було того ранку?».

«Пам’ятаю. Рожеве».

***

24 лютого ми з Ліною, чорним котом на імʼя Піздюк та білою собакою Ерою прийшли до друзів з інженерної майстерні «Гараж Хаб». По-перше — це підвал. По-друге — ми домовилися про це заздалегідь на випадок війни. Сиділи, моніторили новини, заспокоювали тварин, відповідали на нескінченні «Привіт! Ти в безпеці?» та запитували про це близьких. О 18-й ми виїхали на Чернівці. Тоді я вперше за день заплакала. Росія знову забирає мій дім, прикриваючись міфічними «нацистами» і виправдовуючи війну синдромом рятівника.

Нас було дві машини, 12 людей, собака, два коти й черепаха. Перший пункт призначення — Красноград [Харківська область]. Наш водій Роман попередив: маршрути будуть неочікувані. Як і вранці, атмосфера в машині — жарти як інструмент заперечення реальності. Час від часу хтось починав плакати, та ми домовилися про «розвалювальний баланс». Плакати можна. Волати, що близькі залишилися під обстрілами — можна. Але по черзі. Одночасно — максимум двоє.

Красноград. Готель «Бескид»: «Так, ми розуміємо, що у вас немає місць. Але дивіться, який хол, ми можемо спати на підлозі. Так, ми розуміємо, що у вас так роблять, але в умовах війни все так і відбувається».

Ми розклали спальники, ковдри, дістали їжу, розвели тварин по переносках, повідець Ери прив’язали поруч із нашим з Ліною спальним місцем. Надтривожна собака вперше за час нашого знайомства перебувала в абсолютному спокої. Згодом я розкажу про це таксистці в Чернівцях, а вона скаже, що собаки відчувають нас краще, ніж ми самі.

***

О п’ятій ранку Ера розбудила всіх гучним гавкотом, ми зібрали речі і знову виїхали. Пару років тому ми з друзями поїхали вночі на П’ятихатські пагорби, грали в карти під світлом повного місяця та курили цигарки біля меморіалу Слави. Тоді ми придумали девіз нашої поїздки: «Что мы делали в дороге? Иногда говорили о Боге». В цю поїздку ми теж часто згадували Бога. Говорили, що він, мабуть, накидався і спить. Бо якщо він є, як допускає війни? Точно спить.

Зупинилися на заправці. Хтось запитав: «Ми ж скоро повернемось додому?». Всі разом обернулися на мене:

«Катю, іди нахуй, це ж не буде 8 років, правда?».

Коли стемніло, штурман Тетяна з першої машини переказала, що треба шукати вписку в Кропивницькому, бо наближається комендантська година. В селі під Кропивницьким нас зустрів ісусоподібний чоловік та повів вечеряти. Дві каструлі: в одній картопля, в іншій — булгур. Тарілки з домашньою консервацією. От Ісус, а ми наче дванадцять апостолів. А ще собака, два коти й черепаха. Справжня таємна вечеря.

***

Наступного ранку ми знову в дорозі. План був — дістатися ввечері Чернівців і сходити в душ. Плакали вже частіше, але все ще по черзі. Згадували музику, яка б допомогла протриматися ще день: Юра Гуржа і Жадан «Фокстроти», «Лєнта за лєнтою» у виконанні Тараса Чубая. За вікном — миготіння дерев і захід сонця. Саундтрек цієї сцени авторства Tame Impala.

Під Чернівцями затор. Він рухався повільно, тож ми почали згадувати минуле, в якому, як нам здавалося тоді, було складно.

«А пам’ятаєш, як ми мало не померли на організації «Плану Б»?

«Ага. Це ми ще не знали, що попереду війна».

«А пам’ятаєш, як пів року були без зарплатні і нам казалось, що це піздєц?».

«Ага. Це ми ще не знали, що попереду війна». 

В якийсь момент прилетіла новина, що за кілька тижнів до війни в Харкові вже працювали навідники, які залишали в місті мітки для артилерії. Рома за кермом згадав, що тиждень тому в нього з’явилися дивні сусіди згори. Вони весь день пили і буянили, співали Алєгрову, грали на баяні, а ввечері кудись йшли. Все виглядало так, наче цілий тиждень навідники жили через стінку від Роми, а він і не зрозумів. Рома почав бити кулаком в стелю машини, а ми — по черзі дзвонити в СБУ. Там було постійно зайнято.

Подзвонила мама: «Ти в кросівках? Чому не вдягла зимові черевики?». Я пожартувала, що так буде зручніше бігти. На завтра дідусь з бабусею мають приїхати до мами у Дніпро, а потім всі разом вирушать до тітки в Австрію. Згодом це рішення виявилося максимально вірним: район в Ізюмі, де жили бабуся з дідусем, обстріляли — знищили майже все. Сьогодні в місті гуманітарна катастрофа, зелених коридорів не дають, проїхати гумконвою — теж.

Наступного ранку ми все ще стояли в пробці. Побачили заправку, вирішили сходити за кавою, в туалет і вигуляти Еру. На заправці показували виступ Зеленського. Кава закінчилася, їжа теж. Дзвінок від штурмана Тані: затор почав швидко рухатися вперед. Поки вийшли з заправки, наші машини вже від’їхали на 500 метрів. У Ліни в руках два стакани гарячого чаю, в мене — Ера. Таких, як ми, тут було багато. У тому числі жінки з дітьми на руках.

Ліна залишила чай на узбіччі. Я згадала питання мами про черевики. Мам, в кросівках і правда швидше бігати. Жінки, які бігли з дітьми на руках, нагадували кадри з кіно. Хуйового кіно. Це не могла бути реальність. Наша реальність інша: майстерні, концерти, медіа, кава, «Держпром».

За півтора кілометра від заправки ми заскочили в машину. За пару кілометрів — побачили знак «Чернівці». Рома зупинився біля блок-поста та сказав, що має терміново передати інформацію в СБУ. Ліна плакала:

«Катю, ці суки хуярять по дітях і жилих районах».

***

1:31. Восьмий рік війни. 29-й день повномасштабного вторгнення. Це кіно затягнулося. Коли там фінальні титри? Коли додому?

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Scroll To Top